Федір Степанюк, без сумніву, був одним з найбільших інтелектуалів Луцька і Волині. На жаль, про це на сторінках преси було сказано лише після його передчасної смерті — два роки тому, трохи більше як за півроку до його п’ятдесятиріччя...
Володимир ЛИС
Федір Степанюк, без сумніву, був одним з найбільших інтелектуалів Луцька і Волині. На жаль, про це на сторінках преси було сказано лише після його передчасної смерті — два роки тому, трохи більше як за півроку до його п’ятдесятиріччя.
Вперше, до речі, в некролозі, надрукованому на сторінках “Волині”. По закінченні Луцького педінституту він — вчитель, згодом музейний працівник, а ще автор глибоких грунтовних статей-досліджень, які друкувалися в пресі Луцька і Києва, добірок віршів у волинських газетах, один із засновників знаменитого клубу “Діалог” часів перебудови при обласній науковій бібліотеці. А згодом він так само серед засновників і лідерів Волинського Руху, засновник і перший голова обласної організації Соціал-демократичної партії України (тоді ще без літери “о”). Та, як виявилося, після смерті Федора Михайловича (він пишався тим, що його ім’я і по батькові, як у Достоєвського, творчість якого знав і дуже любив) лишилося дуже багато ненадрукованого і невиданого — стоси рукописів з віршами, статтями, роздумами, есе, незакінчене велике дослідження про родину князів Радзивіллів та їхні сліди на Волині, оригінальна проза... І ось зусиллями дружини Федора — Галини Степанюк, завідувачки відділу читальних залів обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки (Федір справедливо вважав її своєю Берегинею), його друзів, колег по роботі — побачила світ “перша ластівка” (прикро, що посмертно) — збірка віршів “Просто жити”, яка вийшла у видавництві “ВМА “Терен”. Про її непересічне значення у мистецькому і літературному житті нашого древнього міста говорили всі, хто прийшов на презентацію до замку Любарта, художнього музею, розташованого в замку, останнього місця роботи Федора Степанюка. Перед кожним, хто бере до рук дуже скромно видану книжку, постає особливий світ — глибинно-філософський (чого варті хоча б такі вірші, як “Відчуєш і знаєш — повторень немає”, “Нічого не гірше, не краще”, “Пропасти безвісти в землі”, “Слова, які влітку здавалися зайвими”), медитативно-роздумливий, а поряд — ліричний, навіть дивно-наївний, часом дитинно-беззахисний або з сумним усміхом. А ще присвячені дружині (Галинці, як ніжно називав Федір) і синові Михайлику. Про те, який глибокий вплив на оточуючих, великого кола лучан, колег по роботі справляла особистість Федора Степанюка, його публікації, а ще більше усні бесіди, розлогі монологи й надзвичайно своєрідні (сказати б — елітарно-заглиблені) авторські екскурсії, які він задумав і проводив для відвідувачів картинної галереї, говорили ведуча — відомий мистецтвознавець Зоя Навроцька, директор обласного краєзнавчого музею Анатолій Силюк, заступник начальника обласного управління культури Валерій Дмитрук, його колега по роботі Олена Слота. Він, здавалося, знав геть усе — всі літературні новинки, всі нові роботи художників, мав вражаюче відчуття на відкриття справжнього таланту, жодного разу не помиляючись в оцінці того, хто лише подавав надію. І зворушлива деталь — живучи скромно, часто снідаючи й обідаючи чашкою кави і бутербродом з маслом, котлету, яку приносив з дому, віддавав бездомним собаці і котику, котрі прибилися до музею. До музею, на якому годилося б з’явитися меморіальній дошці пам’яті Федора Степанюка і його музейного директора, художника і мистецтвознавця, теж передчасно померлого Миколи Черенюка. А своєрідний поет, майстер неповторних експромтів (міг за ніч на спір написати цілий зошит віршів — та ще й яких!), глибинно-вдумливий читач, який не лише знав геть усі новинки української і світової літератури, але й відразу ж надзвичайно професійно аналізував їх — таким постав він із спогадів письменників — редактора збірки Ігоря Ольшевського, автора післямови Віктора Вербича, Сергія Цюриця, Володимира Бича, автора цих рядків, директора обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки Людмили Стасюк (на засіданні клубу “Діалог” Федір і Галина познайомилися і народилася, як жартували друзі, “діалогівська сім’я”), працівниць бібліотеки Ольги Кириченко і Ольги Гороть, художника Євгена Понагайби, якого свого часу також відкрив Федір Степанюк і який тепер оформив його книжку. Лишається тільки сподіватися, що це справді перша ластівка з написаного Федором Степанюком. А наостанок хотілося б навести його, по суті, пророчий вірш, в якому він передбачив і власну долю, і долю багатьох ровесників, і засвідчив поетичною мовою те, про що тепер вголос з тривогою говорять вчені-демографи: Помирають мужики, Обпадають весни квітом В небесах над цілим світом. Треба жити — навпаки, Треба стільки ще зробити І дітей своїх глядіти, Але тільки нас багато Помирає мужиків. Помирають мужики, Кому тридцять, кому сорок... Залишаються самітні В цьому світі всі жінки. І немає ніби хворих Та, мабуть, занадто скоро Вже зникатимуть, вмиратимуть На землі цій мужики. Може, їм війна потрібна, Чи душа зболіла рідна... Серед плоду, серед квіту Все прекрасно — і які!— Кращих небо забирає, Але серце завмирає, Бо таки несправедливо Помирають мужики.
