Стала мамою… у 15 років!

«Не ростиме внук сиротою…»

Це зараз нібито просто згадувати, як усе було у 2004-му, коли вони одружилися. А чотирнадцять років тому не лише Світлана та її мама були, як вона каже, у шоці. І Микола теж. Бо хоч і старший від Світлани на сім літ, та, як сьогодні зізнається, не був готовий до шлюбу. А тим більше — ​до того, що невдовзі після весілля стане татом.

 

 І ось тут багато залежало від батьків нареченого й нареченої.

— Мати моя відразу сказала, що маю одружуватись, — ​не ростиме ж її внук сиротою, — ​згадує чоловік.

А ось Світлані, виявляється, рідні навіть гроші пропонували, щоб зробила аборт. Вмовляли, одне слово, перервати вагітність і «не ламати свою долю». Це ж така молода — ​школярка, сама ще дитина по суті, то навіщо «зв’язувати собі руки».

— Але я вже любила своє дитя, — ​каже Світлана. — ​І навіть думки не мала, що можна взяти й позбавити життя цю маленьку істоту. Раз Господь дав мені її, то не можу відмовитися від цього Божого дарунку.

П’ять синів і дві доньки ростуть у великій любові.

 На весіллі Світлана була з округлим животиком, якого вже важко було приховати. Власне, вона і не намагалася цього робити. Знала, хтось пересуджуватиме її, але заспокоювала себе думкою, що поговорять і перестануть. Та й головне не це. Головне — ​що вони удвох з Миколою, що відтепер вона — ​законна його дружина, він — ​її чоловік. Що перед Богом поклялися бути разом у радості й горі до останніх днів свого життя.

Ранній цвіт дав щедрі плоди любові

Через два роки Світлана претендуватиме на звання «Мати–героїня» (тобто тоді, коли її п’ятій дитині виповниться вісім, як передбачено законом). При зустрічі жінка охоче розповідала про свою таку ранню любов, про те, як зустріла Миколу і закохалась, і про те, що не все в батьківській сім’ї складалося добре (може, тому й шукала рідну душу, поряд з якою тепліше стало б їй на цій землі):

— Родом я із села Троянівка Маневицького району. У Розничі, де жила бабуся по маминій лінії (уже скоро рік, як її нема), ми приїхали, коли мама розлучилася з моїм батьком і тут купила хату.

Аріана і Адріан — під зоряним небом, яке намалювала мама.

 Але, як випливає з подальшої розповіді молодої жінки, жила вона у Розничах не з матір’ю, а з бабусею. І найріднішою людиною для Світлани став Микола. В усякому разі, коли дізнався, що вона вагітна, то не пропонував гроші на аборт, хоч і був у шоці. Й одружився зі Світланою не тому, що боявся криміналу (дівчині було лише 15 літ, і його могли притягнути до відповідальності за розбещення неповнолітньої), а з обов’язку. І це був обов’язок у найкращому розумінні цього слова, судячи з того, що вже 14 літ їхньому шлюбові. А скільки пар до цього ювілею «не дотягують», якщо побрались, як кажуть, навздогін, тобто коли народження дитини змусило це зробити. Буває, що побрались, бо «треба», а батьківські почуття в чоловіка так і не прокинулися. Не кажу вже про почуття до юної дружини.

І сьогодні батьки Миколи, яким, мабуть, теж непросто було сприйняти, що їхній син приведе в дім 15–річну невістку, можуть тільки гордитися його великим сімейством. Порадіти з того, що недавно зовсім юна Світлана стала розсудливою, може, навіть не за віком, жінкою, яка над усе цінує чоловіка та дітей.

«Будуй хату з лободи…»

Зараз, повертаючись до того травневого дня, коли Світлана та Микола зареєстрували свій шлюб, повінчались, можна тільки дивуватися «дорослим» рішенням молодої пари. Велике значення мало, звичайно, те, що Миколі було вже 22 роки, і він узяв відповідальність за сім’ю. Але й Світлана, така ще юна, не побоялася обов’язків дружини, матері. Є випадки, коли ось такі 15–річні мами народжують дитя і «підкидають» його то ненці, то бабусі, а самі догулюють, бо ще не нагулялись. Світлана виявилася хорошою мамою — ​в її душі стільки любові й тепла, що вистачає на синочків і донечок.

Світлана і Стас — первісток сім’ї Бортніків.

 — У батьків Миколи ми переночували тільки одну ніч після весілля, — ​розповідає Світлана. — ​А на другий день пішли в хату, яку господар здавав у найм. По-перше, у свекрів багатодітна сім’я — ​й так тісно, без нас. По-друге, треба було самим починати, раз ми сім’я.

Хата, в якій зараз живуть Бортніки, — ​третє їхнє житло. З різних причин все ніяк з попередніми будинками не доходило до купівлі. А тут, як каже жінка, хоч претендентів було багато, але господар зважив, що у Світлани та Миколи на той час було уже двоє діток, і продав їм будинок.

Миколі було вже 22 роки, і він узяв відповідальність за сім’ю.

У кімнаті, де розмовляли з сім’єю Бортніків, одна зі стін розмальована. На ній — ​казковий сюжет із зоряним небом. Розмалювала стіну Світлана. Це нібито стосується оформлення інтер’єру. А мені подумалось про Світланину жіночність і талант материнства. Її бажання зробити затишнішим свій дім — ​це бажання відкрити дітям кольори, якими виповнений світ, навчити його любити.

У Бортніків нема шикарних апартаментів. Але вони стараються у своїй старенькій хатині створити затишок. І про добудову думають, «бо ж діти підростають». Уже п’ятеро школяриків. Найстарший Станіслав — ​їхній первісток — ​дев’ятикласник, наймолодшій Аріані — ​четвертий рік.

І хоч непросто такому великому сімейству давати лад, Світлана і Микола зараз навіть уявити не можуть, як би жили без своїх Станіслава, Максима, Іванки, Дениска, Даніка, Адріана, Аріани. І одне без одного.