Із тисячі планет красивішої за Землю нема.
Заздріть, Марсе та Венеро, – у нас небо голубе!
Збираючись у подорожі на сусідні планети, треба усвідомлювати — «небесним» у них називають аж ніяк не синій…
Космонавти бачать його чорним. Жителі Марса та Венери (якщо вони — ці жителі — таки існують) — червоним. Натомість ми, земляни, переконані, що воно синє. То якого ж кольору небо, і хто його «пофарбував»?
Зачувши про «людину із небесними очима», ми точно не уявимо її кароокою чи зеленоокою. Та що там казати, навіть дошкільнятка у дитсадку вже затямлюють: сонечко треба малювати жовтим олівчиком, а небо — синім. А як інакше — адже саме такими вони і є…
Насправді ж — дзуськи! У космосі, тобто за межами земної атмосфери, безмір Всесвіту видається чорним, а сонячне світло — сліпучо–білим. Підтвердженням цього є не лише слова космонавтів (ті й прибрехати трохи можуть!), а й зроблені ними під час польотів фотографії.
То звідкіля воно береться — таки ж синє небо над нашою головою?! Виявляється, досягнувши земної атмосфери, біле сонячне світло розсіюється на кольори спектру. Пам’ятаєте: «Чапля Осінь Жде Завзято, Буде Сани Фарбувати», або ж трохи пустотливе «Чи Одхилить Жінка Зранку Бісову Свою Фіранку» (червоний — оранжевий (помаранчевий, жовтогарячий) — жовтий — зелений — блакитний (голубий) — синій — фіолетовий).
Щоправда, жодного пояснення це ще не дає: адже небо зазвичай не видається нам помаранчевим або зеленим. Бо секрет у тому, що різні кольори спектру мають різну здатність розсіюватися в атмосфері. Найменше до цього схильний червоний, а найбільше — фіолетовий. Тобто насправді ми бачимо в небі силу–силенну фіолетового, багато синього — і аж до «жменьки» помаранчевого та «дрібки» червоного! А змішуючись докупи, вони й дають отой неповторний «небесний» колір над нашою головою.
Натомість червоний колір спектру має іншу унікальну здатність в атмосфері — він найкраще розсіюється не «в усі боки», а строго вздовж сонячних променів. Саме тому на світанку або ж у моменти, коли небесне світило вже «вкладається спати» (саме тоді шар атмосфери на шляху променів до наших очей є найтовщим), сонечко видається нам таким «червонощоким».
У космосі, тобто за межами земної атмосфери, безмір Всесвіту видається чорним, а сонячне світло — сліпучо-білим.
Проте це здатність саме атмосфери планети Земля! На інших склад тієї газової оболонки, а відтак і колір неба можуть суттєво відрізнятися. Скажімо, коли марсіанин каже марсіанці загалом банальну фразу «Твої небесні очі зводять мене з розуму!» — це означає, що стосунки з червоноокою дівчиною цього парубка зовсім не лякають. Так–так, якщо дивитися з Марса — небо видаватиметься червоним! Бо атмосфера у них така — марсіанська…
Помаранчево–червоною захмарна височінь постає й із Венери.
Натомість на Меркурії неба у нашому земному розумінні… взагалі ніколи не було! Адже ця планета — найближча до Сонця і просто не має атмосфери. Тобто меркуріанці і меркуріанки, підвівши погляд, можуть відразу зазирати у чорний, неначе та сажа, Всесвіт! Хоча їх там, на Меркурії, швидше за все, найбільше «дістає» не так «відсутність неба», як коливання добової температури: від плюс 467 аж до мінус 183!
Одним словом, нам тут дістався таки не найгірший закуток — із синім небом, зеленою травою, білим снігом… Тож бережімо: собі — на втіху, а усіляким «марсіанам» з «меркуріанцями» — на заздрість.
