«Або ти тверда сталь, або м’який алюміній», - мама наймолодшого патріота, який загинув під Донецьком

Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим".

У Донецьку і навколо міста почали з’являтися блокпости. На них чергують і оглядають машини люди у військовій формі – переважно місцеві, але серед них є і «заїжджі гості» – без розпізнавальних знаків, особливо ввічливі. До кінця незрозуміло, чим це все закінчиться, але ревіння турбін винищувачів у небі і гусеничної техніки в полях вже нікого не дивує. На вулиці дуже спекотно і волого. Повітря важке, збите. Якщо гуляти вдень, здається, що кров ось-ось закипить. Уночі легше, але теж нічим дихати.

На одному з нових блокпостів під Донецьком, у районі селища Горбачево-Михайлівка, утворилася невелика черга з машин. Люди в формі оглядають багажники, перевіряють паспорти і одним лише своїм виглядом лякають розгублених пасажирів транзитних маршруток.

«Хто тут за старшого?» – рішуче запитує одного з чергових на блокпості жінка середніх років.

На ній легкий лляний одяг. Кучеряве світле волосся зачесане назад, очі широко відкриті. «Хто, питаю, тут головний? Мене з Донецька прислали. Я – мама Степана Чубенка. Є дані, що його заарештували тут кілька днів тому. Стьопі всього 16 років, він іще дитина! Віддайте його негайно! Де, скажіть, мій син?!» – вимагає вона.

Наш Стьопа

Степан Чубенко поспішав жити. У свої 16 років хлопець, здається, встигав усе: футбол, театральний гурток, греко-римська боротьба, КВН, навчання, друзі, монтаж відео, допомога місцевому дитячому будинку «Антошка». Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але народився вже в незалежній Україні і останнім часом часто говорив: «Я – Стьопа, я – українець».

Коли до Краматорська навесні 2014-го зайшли бойовики і проголосили «Донецьку народну республіку», Степан разом із друзями-футбольними фанатами почали партизанити. Вони просто залишалися в місті, зривали прапори сепаратистів, роздавали патріотичні листівки, писали «Краматорськ – це Україна» і пробиралися до наших військових на блокпости неподалік, щоб принести воду і їжу.

«Одного разу, – розповідає тато хлопця Віктор Чубенко, – Стьопа вирішив піти погуляти в толстовці з написом «Слава Україні!». Я зупинив його, кажу, мовляв, що це ти задумав, померти хочеш? А він так глянув на мене й емоційно відповів: «Ну, батьку, це ж усе неправильно! Це несправедливо! Що ж усі мовчать?!».

Степан Чубенко поспішав жити. У свої 16 років хлопець, здається, встигав усе: футбол, театральний гурток, греко-римська боротьба, КВН, навчання, друзі, монтаж відео, допомога місцевому дитячому будинку «Антошка». Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але народився вже в незалежній Україні і останнім часом часто говорив: «Я – Стьопа, я – українець».

Через кілька місяців партизанства в окупації Степан прийняв складне для себе рішення виїхати з Краматорська до Києва. Батьки відразу вмовляли синів виїхати, але вони обидва відмовлялися. Коли ж місцеві сепаратисти стали показувати на Стьопу пальцем, вибору більше не залишалося.

5 липня 2014 року бойовики залишили Краматорськ. Українські військові взяли місто майже без бою, деякі навіть запевняють, що без жодного пострілу, тому цей епізод неоголошеної війни, як і звільнення сусіднього Слов’янська, злі язики називають «договорняком». Але чотири роки тому Степану, як і зараз його батькам, було начхати, хто і з ким домовлявся – головне, щоб росіяни і ті, хто їх підтримує, поїхали, головне, щоб в Україні був мир.

Через кілька тижнів після звільнення Стьопа вирішив повернутися до рідного міста. Щоправда, батькам про поїздку не сказав – хотів зробити сюрприз. Дивно, але тоді прямих потягів з Києва до Краматорська не було: вони продовжували йти до уже окупованого Донецька, а далі ще 100 км потрібно було добиратися маршруткою. І Степан поїхав – через Донецьк і селище Горбачево-Михайлівка, де потім зник.

«Де у тітки город?»

«Нам, – розповідає Сталіна, – зателефонували 24 липня. Сказали, що Стьопу заарештували в «ДНР» кілька днів тому. Людина представилася ополченцем. Я запитала, за що затримали сина, – мені не відповіли».

Забирати хлопця з-під арешту до Донецька поїхали мама і тітка. Чоловіків з місцевою пропискою тоді зупиняли на блокпостах і примусово записували до  армії сепаратистів: Сталіна боялася за чоловіка, тож шукати Степана поїхали дві жінки. Батько хлопця приїхав пізніше, і з ним стало значно легше обходити сусідні села.

«Мене переповнювали злість і відчай, але я вірила, що Стьопа живий. Спочатку було незрозуміло, де саме його заарештували і за що, тому ми насамперед поїхали до Донецька. Там дивом потрапили до будівлі колишньої СБУ, таким же дивом і завдяки моєму російському громадянству вийшли на командира бойовиків Захарченка. Мене посилали з одного кабінету в інший, то до однієї людини, то до іншої. Захарченко особисто дав розпорядження знайти Степана. А потім з’ясувалося, що після арешту його перевезли в район селища Горбачево-Михайлівка», – каже Сталіна.

Поки жінка правдами і неправдами змушувала сепаратистів шукати сина в «ДНР», Віктор підганяв слідчих у Краматорську. Незважаючи на активізацію бойових дій, Сталіна продовжувала їздити на непідконтрольну територію. Тоді, каже, не було страху померти – був страх не знайти сина. Вона ходила нестерпною спекою з його фотографією у руках, стукала у дворища в Горбачево-Михайлівці і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика.

Бойовики не озвучували жодних чітких даних про Степана. Під час першого приїзду на блокпост біля селища сепаратисти заявили мамі, що про 16-річного школяра Чубенка нічого не знають. З третьої спроби люди зі зброєю, під тиском своїх же ватажків, зізналися, що заарештували Стьопу через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарфа ФК «Карпати». Крім цього, підліток-патріот міг, наприклад, крикнути «Донецьк – це Україна!» або нагрубити бойовикам. Але про це, на жаль, ніхто точно не знає – усі живі свідки затримання Степана досі не розповідають подробиць.

«Мені сказали, що сина після арешту нібито відправили копати окопи. Далі, за словами бойовиків, його планували відпустити, але під час чергового обстрілу Стьопа скористався ситуацією і втік у невідомому напрямку, більше його не бачили», – ділиться Сталіна.

Про те, що мама і тато шукають Степана по обидві сторони війни, знали і в Києві, і в Донецьку. На окупованій частині країни навіть почали повноцінне розслідування. Десь через півтора місяця пошуків один із найманців, свідок трагедії, вирішив очистити совість і добровільно зізнався: «Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло, не скажу – цього просто ніхто не знає».

«І при всьому цьому, – каже Віктор Чубенко, – були люди, які хотіли нажитися на нашому горі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки разів серед ночі або вдень нам телефонували шахраї зі словами: «Ваш син у нас, його свобода коштує грошей, приїжджайте, якщо хочете побачити його живим». З одного боку, такі дзвінки давали надію. З іншого – продовжували вбивати нас зсередини. Коли давали поговорити з нашим нібито сином, ми запитували, де у тітки город або яке прізвисько в однієї з учительок. Правильні відповіді знав тільки Степан, шахраї гарячкували і припиняли телефонувати».

П’ять пострілів

Стьопу Чубенка шукали близько 100 днів. Спочатку шукали живим, потім – мертвим. Після того, як бойовики «ДНР» проговорилися, що хлопця вбили невдовзі після затримання, батьки Степана буквально перерили все навколо злощасного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі бойовики – восени один із найманців погодився показати, де його товариші зробили поховання.

Свідок не знав імен убивць, лише їхні позивні: Керч, Жора і Буба. Всі троє – бійці батальйону «Керч» так званої ДНР. Справжні імена тих, хто стріляв у сина, батьки голкіпера молодіжки ФК «Авангард» встановили самі – моніторили ЗМІ бойовиків, відстежували соцмережі, розмовляли з місцевими жителями.

Журналістам і друзям Степана, які часто заходять у гості, Сталіна показує на старенькому комп’ютері відео з сином: ось Стьопу забирають з пологового будинку, ось він у школі, а ось розповідає вірш… Я ніколи в житті не бачила такого великого сімейного відеоархіву – здається, що голова родини Віктор Чубенко буквально не випускав камери з рук. Сталіна каже: «Можливо, ми підсвідомо відчували, що станеться щось жахливе, тому і знімали Степана за будь-якої нагоди».

«Або сталь, або алюміній»

У кімнаті Степана Чубенка в колишньому бараку в Краматорську вже кілька років нічого не змінюється: підліткове ліжко-полуторка, письмовий стіл, книги і плакати. Його «мама-сталь» влаштувала тут міні-музей у пам’ять про сина, тільки тепер замість Стьопи на ліжку-полуторці спить його вірний пес Бім.

«Я, знаєте, як вважаю: якщо ти любиш когось – люби до кінця, якщо взявся за щось – обов’язково зроби. Я не могла не поїхати попрощатися з татом до РФ, не могла не шукати сина на окупованій території, не можу зараз мовчати, коли вбивці гуляють на свободі, а Москва не поспішає їх заарештовувати і передавати Україні. У моєму житті немає півтонів: ти або тверда сталь, або м’який алюміній».

Ольга Омельянчук