ЧАРКУВАЛИ БАТЬКО З СИНОМ...

Петро ФІЛЮК,
Володимир КАЛИТЕНКО

Сварка батька з сином виникла фактично з нічого, переросла в бійку. Тридцятитрирічний п’яниця і хуліган з села Липне жорстоко познущався над пенсіонером. Через тиждень, не прийшовши до свідомості, старий помер у Ківерцівській районній лікарні. А для вбивці прослався довгий шлях за грати. Та чи гризтиме його сумління?

МОГОРИЧ — СІЛЬСЬКА ОПЛАТА ЗА РОБОТУ
У селі люди довго не сплять. Встають разом із сонцем. Треба попоратися у своєму господарстві, часом допомогти сусідові чи односельчанину. Робота завжди знайдеться, особливо в кінці літа. Того серпневого ранку ходив по своєму подвір’ї й житель села Липне шістдесятидворічний Степан Лебедюк. Навколо пахло травами й небо було прозоре та чисте, немов хтось підмів його велетенською мітлою.
Степан випустив із хліва на подвір’я коня, збирався кудись їхати. Почув позаду чиїсь кроки, обернувся. Побачив односельчанина Якима.
— Куди поспішаєш? — запитав Лебедюк.
— Зайшов на твоє подвір’я, значить, до тебе, — посміхнувся чоловік. — Може, ти допоміг би мені перевезти з поля солому. Бачу, вже й коня з хліва вивів.
— Солома твоя де?
— За селом...
— Багато там її?
— Мабуть, зо дві хури буде.
— Зараз покличу сина та й поїдемо, — пообіцяв Лебедюк. — У мене сьогодні, можна сказати, увесь день завантажений, бо ще кілька односельчан просили поле зорати, гній вивезти, солому привезти, як і тобі...
Коли батько з сином заїхали по дорозі до Якима, його дружина налила склянку горілки й подала Степану Лебедюку.
— Ото все, що зараз маю в хаті, — попередила.— Якщо хочете, поділіться.
Батько з сином по-чесному розділили хмільну рідину. Проковтнули її із задоволенням.
— Поїхали, — наказав батько.
Лебедюки до обіду навантажили в полі дві великі хури соломи, завезли до Якима.
— Може, складете солому в стіжок?— запитав господар.
— Скільки там тієї роботи? — кинув Станіслав. — Звичайно, складемо. Покажіть тільки, де його скласти.
Стіжок склали за хатою біля хліва. Батько й син вмостилися на возі, аби їхати.
— Ви куди? Я ж із вами ще не розрахувався. Та й пора вже обідати. Заходьте в хату, — зупинив їх господар.
Степан та Станіслав зайшли в хату, сіли за стіл. Господиня поставила пляшку та закуску. Пообідали й випили. Коли виходили з хати, Яким дав ще кожному по п’ять гривень та подякував за допомогу.
Лебедюки поїхали до сільмагу, купили десять кілограмів солі про запас та пляшку пива. Батько кілька разів ковтнув пива й передав пляшку Станіславу.
— Якесь гірке воно й несмачне, — зауважив старий.
Син мовчки допив пиво...
Приїхали додому, звантажили сіль й занесли до хати.
— А тепер махнемо ще до мого швагра Віктора, — сказав Станіслав.
— Треба трохи відпочити б, — порадив Степан.
— Відпочинемо, коли зробимо роботу.
— Ти, сину, ще молодий, може, тобі й не важко, а я вже стомився, — зітхнув батько.
— Кінь стомився, але не скаржиться. Сам все тягне. Ми ж на возі тільки катаємося, — роздратовано кинув Станіслав.
— Тоді поїхали, — погодився Степан. — Відпочину ввечері.
Син поклав плуга на воза. Не поспішаючи, рушили до Віктора. Господаря вдома не виявилося.
— Де батько? — запитав Станіслав у дочки Віктора, котра поралася біля хати.
— Поїхав у поле.
— Давно?
— Певне, з годину тому... Чекав вас, але не дочекався.
— Бачиш, а ти хотів ще відпочити у садку під яблунею, — дорікнув син батькові...
Віктор справді, як і казала дочка, був на полі.
— Таки приїхали... Я вже подумав, що про мене забули, — зрадів той.
— Не турбуйся, ми швидко виоремо твоє поле, — заспокоїв його Станіслав.
Спочату син йшов за плугом сам, а батько поганяв коня, чимчикуючи понад борозною. Потім помінялися. Станіслав хотів швидше завершити оранку, бо відчував, що потім буде могорич, почав підганяти коня батогом. Кінь стомився не лише від нелегкої роботи, але й від спеки. Все важче тягнув плуга. Станіслав зі злості знову почав періщити коня батогом.
— Ти уже зовсім здурів чи що? — закричав батько. — Тварина з самого ранку трудиться, вже також стомилася!
— Вона така ж працьовита, як і ти! — вигукнув син.
— Ти теж найбільш любиш трудитися за столом, біля чарки, — відрізав старий.
У кожного в грудях уже вирувала пожежа, здатна ось-ось вирватися на поверхню...

БІЙКА ПОСЕРЕД ПОЛЯ
Почувши, що Лебедюки сваряться між собою, Віктор до них підійшов. Сварка не була для нього новиною. Батько з сином сварилися часто, навіть билися, особливо, коли були під добрим хмелем. Бачив, що бійка знову може спалахнути тут, посеред поля, тому запропонував:
— Дооріть уже якось моє поле та підемо миритися в буфет.
Поле Лебедюки доорали й заскородили.
— Тепер ходімо, вип’ємо по чарці, — запросив господар.
— Ще Зося просила допомогти вивезти з поля солому, — нагадав Степан. — Раніш поїдемо до неї. А вже потім...
— Закінчите роботу в Зосі, заїжджайте до мене, — погодився Віктор.
Батько й син привезли хуру соломи на подвір’я Зосі, вивантажили.
— Ще добра хура залишилася в полі, — повідомив Степан.
— Привезете другою ходкою, — сказала жінка й простягла Степану гроші. Той швидко поклав їх до кишені.
— Скільки дала? — запитав син, коли Зося пішла в хату.
— Не знаю, не рахував.
— То порахуй...
— Тобі горить чи що?.. Поїхали заберемо решту соломи, — запропонував старий.
— Давай раніше зазирнемо в буфет, вип’ємо могорич, який пообіцяв Віктор, а тоді поїдемо в поле. Солома зачекає.
Батько мусив погодитися. Не хотів ще більше дратувати сина. Знав: там, де пахне спиртним, його й за рукав звідти не відтягнеш.
У буфеті Віктор взяв на трьох пляшку горілки та по пляшці пива. Сиділи недовго. Коли увесь посуд спорожнів, Станіслав, уже захмелілий, посміхаючись, сказав:
—Ось тепер можна їхати і за Зосиною соломою.
Віктор пішов додому. Батько й син сіли на воза й знову погнали коня в поле. Згребли там решту соломи. Станіслав подавав солому, а батько укладав її та трамбував на возі. Коли частину соломи вже повантажили, син раптом знову запитав:
— Скільки грошей дала Зося?
—Тобі воно зараз треба? — запитав батько.
— Я працював і хочу знати, скільки заробив?
— Ти заробив стільки, скільки кіт наплакав, але на сто п’ятдесят грамів самогону вистачить.
— Виймай гроші, я порахую, — наполягав син.
— Там нічого виймати...
Син знову кипів, як вода в казані. Потягся до батька. Той вдарив його по спині вилами.
Розлючений син схопив батька за руку, стягнув з воза й “пригостив” кілька разів кулаком в лице. Степан впав. Станіслав почав його бити ногами у живіт, голову, спину. Батько кричав від болю. Пияк на це не зважав, продовжував молотити.
Односельчанка Надія, котра працювала неподалік на своєму городі, почула крики й побачила, що б’ються Лебедюки. Побігла до них, щоб розборонити.
— За що батька б’єш? — закричала.
— Геть звідси, бо зараз і ти отримаєш! — брудно вилаявся Станіслав і таки вдарив жінку. Надія більше до пияка не підступала. Знала, що коли той напивався, ставав жорстоким, встрявав будь з ким у бійку, хоча наступного дня нічого цього не пам’ятав.
Станіслав ще кілька разів вдарив батька.
— Вставай, маршируй звідси! — наказав.
Степан важко піднявся, зігнувшись в дугу й, тримаючись за живіт, побрів додому. Якось доклигав до своєї хати, ліг на траві під грушею, голосно стогнав.
— Що з тобою? — запитала дружина Галина, побачивши на обличчі й губах засохлу кров.
— Дуже болить голова й живіт, — важко видихнув.
Дружина викликала сільського фельдшера. Той оглянув Степана й сказав, що його негайно треба везти у лікарню, сам викликав з Ківерець “швидку допомогу”.
Діагноз, який встановили у центральній районній лікарні, виявився невтішним: закрита травма живота, розрив тонкої кишки, забій грудей та головного мозку.
Стан хворого був досить важким. Тиждень лікарі боролися за життя Степана Лебедюка, але він помер.
Проти Станіслава Лебедюка була порушена кримінальна справа й той опинився на лаві підсудних. Ківерцівський районний суд позбавив його волі на сім з половиною років.
Горілка забрала ще одне життя. А інше життя скалічила. А мав же Станіслав спеціальність муляра-монтажника, одружився. Дружина не захотіла чоловіка-пияка, який щодня ходив очманілий. Проте чоловік продовжував смоктати отруту, вже не розуміючи, що це шлях у прірву.