«Тепер для мене Різдво – нагадування, що я вже ніколи не побачу свого сина…»

«Зі мною все добре, у нас тут не стріляють…», – казав Ігор Климюк рідним, щоразу вибираючи хвилинку затишшя, аби зателефонувати додому. А якщо чулися постріли чи вибухи, відказував: «То вітер… То хлопці щось там роблять….» Тільки після його загибелі всі дізналися, що він майже рік перебував на передових позиціях АТО.

Востаннє Ігор був удома на Різдво 2016-го. Прийшов у відпустку, вдягнув вишиванку. Хлопець у 2015 році проходив строкову службу, та з власної ініціативи перевівся на контрактну – в зону АТО. «Ігоре, чому ти туди пішов?» – запитали тоді його гості. – «Бо маю за кого стояти. Я там, аби вони не прийшли сюди…»

Через рік, 10 січня 2017 року, поблизу сіл Новозванівка та Троїцьке Попаснянського району Луганської області під час обстрілу осколок снаряда поцілив Ігорю в голову

«Мамо, у мене все добре, снідаю сонцем, п'ю росу, пліч-о-пліч з своїми братами я прапор країни і хрест свій несу!»

«Ми почули звук снаряда, що наближається. Відразу скочили в окопи. Після вибуху все було в диму, почалась стрілянина. В Ігоря знесло півголови… Він лежав, прикривши собою товариша», – розповіли мамі, Аллі Климюк, синові побратими, які півтора кілометра на брезенті виносили під обстрілом його тіло. А ще сказали, що кілька днів перед тим, на Різдво, в Ігоря влучив снайпер, та його врятував бронежилет...

– Тоді перед Різдвом в Ігоревій кімнаті впала зі стіни вишита мною бісером ікона Ісуса Христа… Але ми всі були впевнені, що Ігор в безпеці. Коли через кілька днів подзвонили і сказали, що він загинув, ніхто не міг в це повірити. Тепер для мене Різдво – нагадування, що я вже ніколи не побачу свого сина, – з болем каже Алла Юхимівна, яка проживає в селі Гірка Полонка Луцького району.

«Здоров’я бажаю, товариш мама!» – щоразу чула телефонне вітання від свого сина, на яке мала відповісти: «Здоров’я бажаю, товариш солдат!»  

Ігор Климюк народився 15 вересня 1994 року в селі Оконськ, звідки родом його батьки. Із Оконська вони переїхали, коли Ігор закінчив перший клас. А після 8-го класу Гіркополонківської школи, юнак пішов навчатися в Луцьк у військовий ліцей. А потім ще й здобув фах слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій. Працював за спеціальністю на сільськогосподарському підприємстві «Рать» в селі Ратнів Луцького району.

Коли син вирішив іти в АТО, Алла Юхимівна підтримала його вибір. Розуміла, що жвавий маленький бешкетник, яким був Ігор у дитинстві, перетворився на сміливого і відданого оборонця України. «Здоров’я бажаю, товариш мама!» – щоразу чула телефонне вітання від свого сина, на яке мала відповісти: «Здоров’я бажаю, товариш солдат!» Пригадує, якщо вона говорила щось інше, Ігор принципово обривав зв'язок і передзвонював ще раз.

Отець Олександр Лановий освячує меморіальну дошку волинського героя.

Солдат Ігор Климюк, позивний «Клим», воював в складі 24–ї окремої механізованої Бердичівської Залізної бригади імені Князя Данила Галицького (нині – 24 ОМБр імені короля Данила), був гранатометником 1–го механізованого батальйону. «Мамо, у мене все добре, снідаю сонцем, п'ю росу, пліч-о-пліч з своїми братами я прапор країни і хрест свій несу! Тримайся, мамо, така в нас доля, єдиний рух в часи ці грізні, рятує нас залізна воля, залізний дух і крок залізний!», – часто наспівував Ігор слова з пісні гурту The ВЙО, яка стала неофіційним гімном його бригади.

– Про свою службу він мало розповідав, хоч майже щодень мені телефонував. Казав, що у них все є, – ділиться мама Ігоря. – Коли він загинув, товариші запитали мене, чи можна лишити придбані ним для армії рації та інші речі...

14 січня 2017 року Ігор Климюк був похований на кладовищі села Гірка Полонка. Посмертно того ж року йому присвоїли звання «Почесний громадянин Луцького району» та нагородили орденом «За мужність» III ступеня. На його честь в школах сіл Оконськ та Гірка Полонка відкрито меморіальні дошки. Окрім батьків, в Ігоря залишились молодші брат та сестра, кохана дівчина.

Юлія МУЗИКА.