Троє сусідів з одного будинку відзначали свято. За сучасною традицією не обійшлося без спиртного. Один з пияків викрав у сусіда спочатку барсетку із квартири, а потім автомобіль з гаража. Дорого обійшлася крадіжка злодієві...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ Володимир КАЛИТЕНКО
Троє сусідів з одного будинку відзначали свято. За сучасною традицією не обійшлося без спиртного. Один з пияків викрав у сусіда спочатку барсетку із квартири, а потім автомобіль з гаража. Дорого обійшлася крадіжка злодієві.
ЗАВЕРШИЛИ СВЯТО ПЛЯШКОЮ НА ТРЬОХ Олександра Городинського того травневого ранку покликав у гості сусід Анатолій Римарчук. Вирішили разом відзначити свято — третій день Пасхи. Чаркували довгенько. Та під обід, тільки-но піднялися з-за стола, обох запросив до себе ще один сусід Володимир Мерзлов. Відмовитися не могли. Там випили пляшку горілки на трьох. Можливо, продовжили б відзначати свято, але до господаря навідалася з дитиною його кума Наталка, котра також проживала в Луцьку. Римарчук подався додому, а Городинський пішов в іншу кімнату й почав дивитися телевізор, чекаючи, доки мати з дитиною роздягнуться. Олександр дивився телевізор недовго, бо помітив на столі пухкеньку барсетку господаря. Не сумнівався, що там гроші й, мабуть, немалі. Піднявся з крісла, подивився на двері. Потім підбіг до стола, схопив барсетку. Кілька секунд стояв, розмірковуючи, як далі діяти. Прошмигнув на відчинений балкон й кинув барсетку вниз. У кімнату зайшли Мерзлов та кума з дитиною. — Сідайте за стіл,— запросив усіх господар квартири. — Я, мабуть, піду,— сказав Олександр. — Ти, здається, не казав, що поспішаєш,— зауважив Володимир. — Не казав, бо забув, що маю терміново зайти до одного друга. Ми ще вчора домовились зустрітись. — Тоді не буду тебе затримувати... Городинський вдягнувся й поспішив до виходу. Барсетка лежала під стіною будинку. Підняв її, запхав за пазуху й закрокував додому. Вдома не було нікого. Зайшов у свою кімнату, де завжди спав, витяг барсетку, похапцем розкрив її й висипав на ліжко, все що в ній було. Розчаровано зітхнув. Крім якихось документів та різних ключів нічого цінного там не знайшов. Почав складати все назад. Помітив ключі від автомашини та гаража. Сховав їх на всякий випадок до кишені. Барсетку кинув під ліжко. Через кілька хвилин Городинський знову вийшов на подвір’я. Його чомусь похитувало, хоч не вважав, що випив горілки забагато. Запхав руку в кишеню, намацав ключі й закрокував до автостанції. Неподалік розміщався гаражний кооператив “Шляховик”. У ньому мав стояти автомобіль ВАЗ Мерзлова. А знав тому, що разом з власником автомобіля колись сюди вже приїжджав. Було це ще взимку. Городинський попросив свого сусіда Мерзлова, лікаря-хірурга дитячої поліклініки, оглянути колишнього однокласника, який сильно розбив голову. Необхідний інструмент був у гаражі, лежав в автомашині. Отож, удвох туди й поїхали, щоб забрати його. Згодом Олександр знову чомусь навідався в той гараж. Добре знав, де він розташований і де стоїть зеленого кольору ВАЗ... Городинський підійшов до гаража, побачив, що у прохідній будці хтось є. Вирішив, що сторож. Йти туди не можна було. Хотів дочекатися, доки стемніє, але передумав. Переліз через загорожу й пішов до гаража, де стояв автомобіль лікаря. Відімкнув гараж, потім — дверцята ВАЗу, виїхав. Гараж, як і належить, зачинив. У прохідній будці був голова кооперативу “Шляховик” Олексій Андріюк. Перед тим він бачив, що в гаражі хтось порається, але вирішив, що це власник автомобіля. Коли зеленого кольору автомобіль рушив до воріт, Андріюк підняв руку, щоб зупинити, бо ВАЗ їхав не плавно, а якимись ривками, ніби хтось підштовхував ззаду. Голова кооперативу вирішив — водій п’яний, хотів попередити, що їздити по місту в такому стані небезпечно, тим більше, вже вечоріло. Автомобіль порівнявся з Андріюком, й той побачив, що за кермом не Мерзлов, а інший чоловік. Незнайомець висунув голову через бокове скло, брудно вилаявся, різко збільшив швидкість, виїхав за ворота й зник. Андріюк зателефонував додому до Мерзлова. — Кому ви дали ключ від своєї автомашини?— запитав. — Нікому не давав... А що сталося? — Хтось відімкнув ваш гараж, забрав автомобіль й поїхав невідомо в якому напрямку. — Я зараз приїду!..— захвилювався Мерзлов, адже машина була нова, недавно куплена. Хвилин через десять він уже був біля гаража. — Як виглядав той, що сидів за кермом?— запитав. — Молодий, років вісімнадцять йому не більше, але був, без сумніву, п’яний,— пояснив Андріюк. — Чи розгледіли його обличчя? Як був вдягнутий? Голова кооперативу дещо й з цього примітив. — Схоже, що це мій сусід Городинський... Але де він взяв ключ? Невже витяг з барсетки, котра лежала на столі? Лікар розшукав вдома фото Городинського, приніс у гараж. Андріюк глянув на нього й впевнено сказав: — Це той, що сидів за кермом. Тільки де він подівся?..
ЗАПІЗНІЛЕ ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА А Городинський тим часом уже у вечірніх сутінках ганяв по обласному центру. Побував на вулиці Львівській, біля підшипникового заводу. Незабаром це йому набридло. Крім того, хоч був підтруєний алкоголем, але ще розумів, що його можуть затримати автоінспектори. Аби такого не сталося, погнав у село Жидичин. Чого і сам не знав. Але ж треба було кудись їхати, а не стояти на місці. У Жидичині Олександр поставив крадений ВАЗ неподалік клубу. Там було весело й гамірно. Сільська молодь відпочивала на дискотеці. “Піти й собі туди?— роздумував. — А якщо хтось вкраде автомобіль, як доберуся серед ночі до Луцька?”. Стояв у темряві, чогось чекав. Нарешті, зважився, зайшов у клуб. У приміщенні було душно, але молодь на це не зважала. Вистояв до кінця й Городинський. Куди йому було тепер поспішати? Роздумував, чи виявив Мерзлов крадіжку автомобіля. Якщо виявив, то, певне, звернувся у міліцію. Тоді крадія у Луцьку вже розшукують. Нехай шукають. Ніхто не знає, що він зараз у Жидичині... Далеко за північ молодь почала розходитися по домівках. Поодинці й купками. Клуб спорожнів. — А мені тепер куди податися?— роздумував вголос Олександр. Двоє сільських хлопців помітили чужака, підійшли. — Куди їдеш?— запитав один. — До Луцька... — Там живеш? Олександр ствердно кивнув головою. — Може, нас підкинеш до Кульчина? — Пального мало. — Заплатимо, матимеш на бензин. Олександр роздумував недовго. — Сідайте,— кивнув на розчинені дверцята... Хлопці з Кульчина не обманули. Коли виходили, дали по п’ять гривень. — Не мало? — запитав один. — Вистачить... Городинський кілька хвилин почекав, доки силуети хлопців розтанули у темряві, й рушив до Луцька. Хміль потрохи розвіювався. Їхав уже обережніше, ніж раніш, особливо, коли опинився на території міста. Автомобіль зупинив кроків за тридцять від гаражного кооперативу “Шляховик”. Під’їжджати під ворота не зважився, міг помітити сторож. Рушником, котрий був у салоні, витер кермо, щоб не залишити відбитків пальців, інші частини автомобіля, за які торкався руками. Виліз із салону, замкнув автомобіль. На територію кооперативу вночі проникнути було не важко. Підійшов до гаража, звідки викрав зеленого кольору ВАЗ, й на двері повісив ключі від автомобіля та гаража.
ЧЕРЕЗ ПІВГОДИНИ ГОРОДИНСЬКИЙ УЖЕ СПАВ У ВЛАСНОМУ ЛІЖКУ... Вранці сторож потелефонував Мерзлову, що його автомобіль стоїть неподалік воріт гаражного кооперативу. Сказав і про двоє ключів на дверях гаража. Той одразу туди приїхав. Автомобіль справді стояв, але був увесь у багнюці, бензиновий бак майже спорожнів. Мерзлов зрозумів, що Городинський цілу ніч ганяв ВАЗом по сільських дорогах. У місті так забруднити автомобіль не можна було. Злочинця того ж дня затримали. Під час розслідування справи він в усьому признався. Але кілька разів підкреслював, що на злочин його штовхнула горілка. Тверезий, мовляв, цього б не зробив. Можливо. Але горілка, виявляється, його не вперше змушувала вчиняти злочини. Не так давно він з кількома друзями у селі Коршовець Луцького району опівночі видерли віконну раму в складі “Вікторія” й викрали там сто сорок літрів бензину та кілька метрів кабелю. Суд тоді засудив крадія на два роки п озбавлення волі, але врахував молодість і дав відстрочку. Олександр висновків не зробив, й тепер вдруге сів на лаву підсудних. Цього разу Луцький міськрайонний суд виніс вирок більш суворий. Олександру Городинському доведеться сидіти за мурами шість років. Буде конфісковано і все належне йому майно. Можливо, тепер вісімнадцятирічний блудний син подумає, чому почав своє самостійне життя за гратами. Час на роздуми буде...
