ТРОЄ ОЩАДБАНК ВЗЯЛИ ШТУРМОМ

Троє у чорних масках, погрожуючи пістолетом, вдерлися в Ощадбанк, напхали кишені грошима й розтанули, немов ранковий туман під першими променями сонця.

Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

ЗМОВА НА ВУЛИЦІ ЛЬВІВСЬКІЙ
Едуард Войдюк прокинувся рано. А, може, його розбудив автобус, який щойно проїхав вулицею. Вставати з ліжка не було бажання. Та й чого вставати, якщо поспішати нікуди? Двадцятидворічний хлопець ніде не працював. Проживав фактично у квартирі сам. Мати з батьком давно розлучилася й поїхала в Росію на заробітки. Часом синові присилала до Луцька гроші на прожиття. Але скільки там тих грошей? Як кіт наплакав. Гроші ж були потрібні не тільки на харчі, хотілося в барі посидіти з друзями чи дівчиною.
Дівчина була. Звали її Ганна. Коли мати поїхала на заробітки, до Едуарда прийшла якась незнайомка, попросилася на квартиру. Він трішки подумав й згодився, відвів їй одну кімнату. А незабаром вони вже разом ходили по барах. Отож, гроші були потрібні.
Знову красти, як це робили деякі знайомі, Войдюк не наважувався, адже двічі вже потрапляв на лаву підсудних. Та й крадіжки ті були мізерними. Ось якби банк обікрасти, то не шкода й ще раз опинитися за гратами. Ризикувати, так ризикувати...
Войдюк піднявся з ліжка, вдягнувся.
«А чому б і справді не обікрасти Ощадбанк? Грошей там вистачає. Хоч возом вивозь. Тим більше, що грошова контора майже поряд з моїм будинком, — подумав Едуард. — Треба перевірити, чи це можливо, адже там, напевне, є й охорона».
Вирішив задумане в довгий ящик не відкладати. Того ж дня після обіду пішов туди.
Філія Ощадного банку України розташовувалася на вулиці Львівській на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Вікна були, звичайно, загратовані, але біля дверей ніякої охорони не виявив. Зайшов у зал. Людей було небагато. Кілька працівниць сиділо за бар’єром й розмовляло з клієнтами.
«У ящиках тих столів, за якими вони сидять, — гроші», — зрозумів Едуард. Він повільно пройшовся вздовж бар’єру, ніби щось шукаючи. Охорони ніде не було. Значить, вона приходить після закінчення робочого дня. Не може бути, щоб гроші та й не охоронялися. Вирішив навідатися сюди ще й завтра...
Кілька днів ідея пограбувати філію Ощадбанку не давала йому спокою, влізла в голову, немов гострий цвях. Розумів, що самому її не здійснити, потрібен спільник. Але хто із знайомих згодиться?
Войдюк потелефонував лучанину Володимиру Шатрову, майже однолітку, якого добре знав.
— Чим займаєшся? — запитав.
— Якщо конкретно, то нічим... А що ти хочеш?
— Є одна справа... Якщо вдасться її реалізувати, обидва матимемо добрі гроші. Мені потрібен помічник.
— Якщо мова йде про гроші, то я готовий тобі допомогти хоч зараз, — одразу погодився Шатров, який також ніде не працював. — А що за справа?
— По телефону сказати не можу. Приїжджай на вулицю Львівську. Ти ж знаєш, де мій будинок. Біля нього давай зустрінемося й поговоримо.
— А коли?
— Приїжджай зараз...
Через півгодини Шатров був на вулиці Львівській. Войдюк його вже чекав.
— То що за термінова справа в тебе? — запитав Володимир.
— Підемо брати Ощадбанк, котрий біля мене, — відверто сказав Едуард.
— Думаєш, що так просто?
— Не просто, але якщо добре підготуватися, зробити все можна... Дещо там я уже розвідав.
Войдюк виклав свій план нападу на філію Ощадбанку.
— Все, здається, добре, — схвалив план Володимир. — Я прихоплю ще й свій пневматичний пістолет. Треба, аби ті, хто буде в залі, відчували, що вони під прицілом. Ще одне... Мусить з нами бути хтось третій. Він стоятиме на сторожі біля дверей, доки ми обчищатимемо столи. При небезпеці подасть нам сигнал.
— Маєш когось конкретно? — запитав Войдюк.
— Є один... Вважаю, що погодиться.
— Хто він?
— Хлопець надійний... Володимир Пашкін. Живемо в одному домі, з дитинства дружимо.
— Нехай приходить.
Войдюк нагадав, що треба прихопити з собою ще маски з прорізами для очей, по другому комплекту одягу, аби після нападу одразу перевдягнутись. Домовились зустрітися через кілька днів...

ТРОЄ У ЧОРНИХ МАСКАХ
У вівторок Шатров та Пашкін приїхали маршрутним таксі на вулицю Львівську, вийшли неподалік будинку Войдюка. Через кілька хвилин з’явився й Едуард. Шатров познайомив його з Пашкіним.
— Все необхідне взяли? — запитав Войдюк.
— Звичайно...
— Тоді йдіть за мною.
Войдюк привів друзів у підвал свого сусіда, який виявився порожнім. Там перевдягнулися. Одяг, який щойно зняли, позапихали в сумки. Едуард нагадав, як кожний має діяти.
— Треба, щоб ми все зробили, коли ввійдемо в Ощадбанк, максимум за три хвилини, бо через п’ять може прибути міліція...
Грабіжники попрямували до банку перед його закриттям. Вважали, що в цей час там клієнтів буде мало або не буде зовсім. За розробленим планом перший відчинив двері Пашкін.
— У залі клієнтів немає, — повідомив, — сидить тільки дві жінки за загорожею, певне, касирки.
Всі троє насунули на обличчя маски й забігли в зал. Біля дверей залишився Пашкін. Шатров і Войдюк кинулися до дерев’яної загорожі. Шатров вдарив по склі кулаком. Уламки посипалися на стіл однієї жінки, поранили їй руку. Вона скрикнула, але встигла натиснути на кнопку охорони.
— Лягайте! Пограбування! — наказав Шатров й спрямував на жінок пістолет.
Жінки з переляку поприсідали.
Злочинці перелізли через загорожу. Шатров тримав жінок під прицілом, Войдюк кинувся нишпорити по столах. Забрав усі гроші, які там були, похапцем запхав їх у кишені й коротко кинув:
—Зникаймо!
Грабіжники побігли до виходу. Надворі кинулися в різні боки, але через кілька хвилин знову зійшлися в підвалі. Перевдягнулися.
— Що робитимемо далі? — запитав Шатров.
— Давайте через годину зустрінемося в барі «Сан-Ремо», що на проспекті Волі, — порадив Войдюк.
Усі погодилися й рушили до виходу.
— Зачекайте ,—зупинив їх Войдюк.— Заберіть із собою гроші. Я мушу перебігти ще додому. Мій будинок, ви знаєте, неподалік Ощадбанку, то міліція може перепинити й обшукати.
Шатров гроші забрав й усі розійшлися...
У квартирі Войдюка була лише Ганна.
— Вдягайся, поїдемо в «Сан-Ремо», — сказав Едуард.
— З якої нагоди? — здивувалась дівчина.
— Без нагоди... Просто посидимо там годину-другу, відпочинемо.
— А гроші є?
— Знайдемо...
Неподалік будинку Войдюк зупинив таксі, попросив підвезти до «Сан-Ремо».
Коли вже їхали, водій раптом сказав:
— Чули, що годину тому хтось вчинив напад на філію Ощадбанку.
— Невже? Там же, мабуть, є охорона! — здивовано вигукнув Едуард.
— Певне, грабіжники її перехитрили.
— А грошей взяли багато? — знову запитав Едуард.— Невже нікого не затримали?
— Поки що нічого невідомо.
Водій зупинив таксі біля бару. Там стояли Шатров та Пашкін.
— Чого так довго мнявся? — запитав Шатров й подивився на Ганну.
— Зайвого часу я не витратив. Ще й години не минуло.
Хлопці послали Ганну в бар, щоб зайняла місце. Дівчина пішла.
— Скільки грошей ми взяли, вже порахували? — запитав Едуард.
— Без тебе не хотіли цим займатися.
Шатров витяг гроші. Всі купюри були по п’ятдесят гривень. Нарахував дві тисячі триста п’ятдесят гривень. Кожному дав по сімсот п’ятдесят.
— А решту зараз проп’ємо, — посміхнувся.
Ніхто не заперечував...
Грабіжники, обмацуючи гроші у своїх кишенях, вважали, що блискуче виконали розроблений план. Швидко зникли з Ощадбанку, їх облич ніхто не бачив, одяг вчасно поміняли. А тепер міліція нехай шукає вітра в полі. Жодної зачіпки у неї немає.
Проте працівники міліції на слід грабіжників натрапили досить швидко. Усіх трьох було заарештовано. Під час слідства кожен намагався применшити свою роль у нападі на Ощадбанк. Шатров, наприклад, доводив, що не він втягнув у цю аферу Пашкіна, а Пашкін його.
Луцький міськрайонний суд роль кожного злочинця чітко визначив й засудив Едуарда Войдюка та Володимира Шатрова до семи років позбавлення волі кожного, Володимира Пашкіна— до трьох років. Конфісковано все належне їм майно.
Апеляційний суд області вирок залишив без змін.
Войдюку й Шатрову не звикати до лави підсудних, двічі раніш на ній сиділи за крадіжки. Можливо, впіймавшись втретє, каються, що намагалися розбагатіти злочинним шляхом, адже тепер вийдуть на волю уже тридцятилітніми, а свою молодість залишать за гратами. Та, як кажуть в народі: є каяття, але нема вороття...