Бандит повернувся додому опівночі. Наймав він квартиру на вулиці Лесі Українки у бабусі Наталки разом з молодим хлопцем Сергієм, котрий навчався у Волинській духовній семінарії. В кімнату зайшов увесь закривавлений, тільки чорна куртка була без плям...
НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ ГІРШИЙ ВІД ТАТАРИНА Пізно ввечері, коли Анатолій Бондаревський уже мав намір лягати спати, у двері хтось постукав. Господар відчинив й побачив свого знайомого — вісімнадцятирічного Василя Загладу. — Ти чого так пізно?— здивувався Бондаревський. — Давно не був. Вирішив відвідати, дізнатися, як ваше життя та здоров’я,— повідомив хлопець. — Ну, то заходь, трішки поговоримо, бо я вже зібрався лягати,— розчинив двері навстіж господар. — Тільки-но кури повсідалися на сідало, а ви й собі поспішаєте пірнути в ліжко,— посміхнувся гість. — Матимеш під шістдесят, то й тебе хилитиме до сну. Та відверто кажучи, стомився за день, вантажником працюю в магазині. — Заглада зайшов у квартиру. Вмостився на стільці. Поряд присів і господар. Погомоніли з півгодини. Колись обоє якийсь час працювали у товаристві “Луцьктехнобуд”, там і познайомилися. Відтоді Василь нерідко навідувався до Бондаревського. Той майже завжди давав Василеві повечеряти. Знав, що той проживає в Луцьку на квартирі у якоїсь старої жінки. За квартиру треба платити, а заробляє хлопець не так багато. Часом і гроші йому позичав, правда, він завжди їх повертав. — То ви самі проживаєте, як і раніш?— запитав Заглада, оглядаючи кімнату. — Сам, уже давно... — Може, по чарці перехилимо?— несподівано запропонував Василь. — У мене горілки немає. — Я перебіжу в магазин. — На ніч не хочу пити... Крім того, завтра мусить бути голова свіжою, бо є одне важливе діло. — Може, я чимось допоміг би? — Тут ти не допоможеш... Завтра мені телефон встановлюватимуть, прийдуть майстри. — Але ж зараз то коштує чималі гроші!— вигукнув Василь. — Хіба ви їх маєте? — Зібрав потроху. Бондаревський підійшов до тумбочки, що стояла біля ліжка, витяг із шухляди два конверти. В одному були долари, в іншому — гривні. Знову сів біля гостя, почав пояснювати: — Сто доларів я позичив у знайомого, двісті гривень отримав пенсії, а сімдесят гривень мені дала завідуюча магазином, де я зараз працюю. — Вистачить заплатити за встановлення телефону? — запитав Василь. — Можливо, вистачить... Якщо буде замало, доведеться ще у когось позичити. Бондаревський знову положив гроші в конверт й сховав у шухляду тумбочки... Заглада несподівано чомусь заметушився, побіг в туалет. Звідти вийшов, рукою щось притримуючи під курткою. Бондаревський не звернув на це ніякої уваги. — Мабуть, я піду, бо ж додому далеко, а вже надворі ніч,— сказав Василь. — Ти ж на вулиці Лесі Українки живеш? — Так... Може, проведете мене до дверей? — Звичайно,— посміхнувся Анатолій. — Колись господар обов’язково виводив гостя за поріг...
СУТИЧКА БІДЯ ВХОДУ В КВАРТИРУ Василь попрямував до виходу. За крок позаду йшов Бондаревський. Хлопець відхилив двері, ступив крок за поріг. Несподівано різко обернувся, вихопив з-під куртки довгу викрутку й вдарив нею по голові Бондаревського. Замахнувся ще, але господар підставив руку. Василь намагався штрикнути в бік, але пенсіонер встиг знову підставити руку. З руки пішла кров. — Вася, ти здурів, що робиш?— закричав Бондаревський й намагався зачинити двері, тягнув їх щосили до себе, але Василь підставив під двері ногу й знову почав бити викруткою по голові господаря, потім штовхнув його в коридор. Анатолій упав. Бандит підскочив до лежачого, схопив за рукава светра, що був накинутий на плечі пенсіонера, почав стягувати на його шиї, аби той не кричав. Бондаревський виривався, на якусь мить знепритомнів, бо не мав чим дихати. Заглада кинувся на кухню, схопив ножа з чорною ручкою. Знову підбіг до Анатолія. На щастя, той уже прийшов до свідомості, але піднятися з підлоги не встиг. Бандит замахнувся ножем, щоб ударити його в голову. Бондаревський підставив руки. Так було кілька разів. З порізаних рук пенсіонера текла кров. Здавалось, болю він не відчував та й не було можливості якось інакше захищатись. Коли Заглада в черговий раз замахнувся ножем, Бондаревський вхопив його за лезо й зігнув. Бандит кинув зігнутий ніж на підлогу й почав тягнути господаря з коридору в кімнату, боявся, що хтось із сусідів почує шум боротьби, крики та стогін. В кімнаті знову почав його душити руками. Пенсіонер знепритомнів, лежав на підлозі мовчки, здавалось, не дихав. Заглада вирішив, що той уже мертвий. Кинувся до тумбочки, забрав конверти, сховав їх до кишені. Потім витяг з шафи чорну шкіряну куртку. Бондаревський опритомнів, розплющив очі. Побачив, що Заглада нишпорить по кімнаті, шукаючи, що цінного можна ще вкрасти. Несподівано Анатолій кинувся до дверей, вибіг на сходовий майданчик, почав стукати в двері сусіда й кликати на допомогу. Сусід вибіг. Побачив залитого кров’ю Анатолія. — Що сталося?— злякано запитав. — Бандит вдерся у мою квартиру... Побив мене й порізав... — Де він? — Там... — кивнув Бондаревський на двері. — Виклич міліцію і “швидку допомогу”. Більше поранений нічого сказати не міг й безсило опустився на підлогу. Спочатку Заглада хотів кинутися услід за Бондаревським, але коли поранений на сходовому майданчику почав стукати в двері сусіда й голосно кликати на допомогу, зрозумів, що може впійматися, тому відчинив вікно, підхопив крадену куртку й вистрибнув з другого поверху. Коли відбіг уже далеченько від будинку Бондаревського, побачив, що в той бік, блимаючи в темряві фарами, поїхала “швидка допомога”...
КАЗКА, РОЗКАЗАНА БАНДИТОМ Бандит повернувся додому опівночі. Наймав він квартиру на вулиці Лесі Українки у бабусі Наталки разом з молодим хлопцем Сергієм, котрий навчався у Волинській духовній семінарії. В кімнату зайшов увесь закривавлений, тільки чорна куртка була без плям. Побачивши Василя, пенсіонерка злякано скрикнула. Піднявся з ліжка й Сергій. Обоє почали розпитувати, що з ним сталося. — Побили мене,— схлипнув хлопець. — Хто, за що?— майже одночасно вигукнули бабуся і студент. Василь стягнув із себе куртку, повісив на стілець й почав розповідати: — Поїхав я сьогодні ввечері до свого товариша на 40-й квартал. Посиділи з ним годину-другу, поговорили. Він хотів пригостити мене чаркою, але я відмовився, сказав, що вже час повертатися додому, бо дорога не близька. Товариш не затримував. Вийшов від нього. Ні тролейбусів, ні автобусів уже не було. Платити за маршрутку не мав чим. Почимчикував пішки. Неподалік якогось мосту мене перестріло четверо незнайомих чоловіків. Один попросив закурити. Я поліз в кишеню за цигаркою. В цей час хтось вдарив ззаду по голові. Я впав. Почали товкти ногами. Від болю знепритомнів, а коли прийшов до тями, вже нікого біля мене не було. Ледве доповз сюди. — Де твоя куртка?— запитав Сергій. — Залишив під будинком, бо вона вся в крові,— простогнав Василь. — А це чия? Заглада не знав, що одразу відповісти, потім збрехав: — Зустрів на дорозі знайомого, коли сюди йшов. Він і запропонував свою куртку. Завтра поверну. Наступного дня Заглада чомусь довго не виходив на подвір’я. Але уже не стогнав, як учора, ні синців, ні ран на голові та обличчі не було. А після обіду весело запропонував Сергієві: — Може, навідаємося в бар? Сергій погодився. Зайшли у бар “Юлія”. Розпили там чекушку “Перваку”, випили пива, закусили салатом та пельменями. Потім зайшли в бар “Корчма”. Там випили кави й посмакували шоколадками. За все платив Заглада. Навіть десять гривень боргу повернув Сергієві. — Бачу, що ти розбагатів за ніч. Учора не мав копійок на маршрутку, а сьогодні такі гроші виклав,— здивувався студент. — Розумієш, часом за один день все може змінитися,— посміхнувся Василь... За один день життя Василя Заглади справді різко змінилося. Його заарештували. А згодом за спробу вбити свого знайомого Анатолія Бондаревського, а йому було завдано, як підтвердила судмедекспертиза, понад два десятки ударів ножем та викруткою й він вижив випадково, прийшла й кара. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області позбавила бандита і грабіжника волі на одинадцять років, конфісковано все його майно. Верховний суд України вирок залишив без змін. Під час суду Заглада заявив, що мусив того вечора бити знайомого викруткою, ножем, душити, бо той, мовляв, намагався його... згвалтувати. Суд заяву бандита до уваги не взяв, бо розумів, що той всіляко викручується, аби уникнути кари. В’юни на гарячій сковорідці також викручуються, бо їм пече, але вистрибнути звідти не можуть. Не уникнув кари й Заглада... Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
