Він більш не стане на порозі і не скаже: ”Усе буде добре! От побачите, мамо! Тільки зачекайте – я скоро поверну...”..
Поклала мати сина у сиру холодну землю. За правду... Наплакала сліз і випалила ними на граніті:
Ти з нами, синку, вічно будеш жити, Бо скрізь, де правда, там і ти живеш. Тебе, як і її, не можна спопелити – Ти завжди вистоїш і скрізь пройдеш...
Іванна НАЗАРЧУК
Він більш не стане на порозі і не скаже: ”Усе буде добре! От побачите, мамо! Тільки зачекайте – я скоро поверну...”
Чекає мати свого сина, виглядає… А його нема й нема... Тільки квіти на могилі ніколи не в’януть. Обпалило горе серце матері, дружини, сестри, донечки. Поник у важкій задумі батько… Але, певна, жоден із загиблих ні на мить не задумався — « А чи варто?», — поклавши своє найцінніше – життя – на вівтар Правди та Справедливості, заступаючи шлях чужій біді, виявляючи мужність і відданість Присязі… Вибухи гранат, свист куль, зблиск ножів – усе це буденна реальність служби міліції. Якби знав де впадеш, то й соломинку підстелив би – кажуть в народі. А тут нічого не знаєш: де впадеш і чи взагалі встанеш… До цього доводиться завжди бути готовим – морально, фізично і професійно. Найбільший дарунок для правоохоронця – перемогти і залишитися живим. Цілий літопис, зітканий із найяскравіших епізодів боротьби зі злочинністю, героями яких є міліціонери, міститься у «Книзі пам’яті МВС України». Розділ «Волинська область» представляють три правоохоронці (серед усіх 43 загиблих волинян), котрі поклали своє життя у боротьбі зі злом: Владислав ЛЕСИК, Віктор ЛІСОВЕЦЬКИЙ та Федір ЛИТВИНЮК.
ВІД КАЗКИ – ДО МРІЇ, КОТРА ВКРАЛА УСЕ Владик ще з дитинства зненавидів Бабу Ягу. Був час, що він абсолютно не дивився казок, бо просто не хотів вірити, що злі сили беруть верх. Хоча хлопчик тоді й не здогадувався про куди жорстокіші правила реального життя. Він часто зачинявся наодинці у кімнаті і роздумував на дитячий розум: «Як же можна побороти оту злу силу?» Згодом приходила відповідь: «Добром, звісно!». Як у казці. А в його уяві народжувалися нової моделі роботи, супермени, гіганти… А згодом, уже у юнацькому віці, Владислав вирішив: «Хочу сам боротися за правду, захищати слабших!!!» Так і сталося. Чорнявка-красуня дружина дуже вже хотіла повернутися з Волині на батьківщину – у Рівне. А чого не зробиш заради коханої, ще й вагітної дружини? Тут і розпочав Владислав міліцейську службу – в установах виконання покарань. 26 грудня 1997 року молода сім’я щасливо зустрічала народження доньки Яночки. Це був найкращий подарунок до Різдвяних свят. Того ж року щасливий татко здійснив ще одну свою мрію – вступив до Національної академії внутрішніх справ. Трохи згодом здібного міліціонера запросили на посаду оперуповноваженого в карний розшук. Переїхали у Ковель. Здійснення ще однієї мрії. Швидкими темпами дали йому «лейтенанта міліції». Якийсь зорепад, правда? Та на цьому мрії і добрі поривання скінчилися… Того злощасного квітня 26-го року 2000-го близько другої ночі повертався Владислав Лесик із роботи додому… Із колегою – Андрієм Добровольським… На Привокзальній площі якісь чоловіки копали хлопця та дівчину. Владислав, навіть не відчуваючи небезпеки, спокійно дістав посвідчення і представився. Хто ж його знає хто він, коли був у цивільному? Темінь блиснула небезпекою… У хід пішли кулаки. Якогось, найбільш знахабнілого, молоді міліціонери взяли під руки. І вже, було, направилися у відділок. Потім уже Андрій пригадував: „Я тільки почув від злочинців: «Менти Яву забрали!» — і ми знову поринули у бійку… Далі нічого не пам’ятаю. Уже на лікарняному ліжку мені сказали, що Влад помер від ножових поранень… Я ж тоді оклигував від того ж… Три ножові рани…” Отак ціною Андрієвого здоров’я, а Владового життя були врятовані молоді люди… Міліціонери не завагалися, хоч знали, як це небезпечно. А 23 роки – це ж так мало…
ДОПОМОГА НЕ ПРИЙШЛА Віктор Лісовецький – майже одноліток Владислава, всього на два роки старший… Того ж злощасного 2000-го і його, молодого, у розквіті сил, взяла у свої обійми сира земля… Він – старший уповноважений групи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Маневицького РВ УМВС України у Волинській області, капітан міліції. У листопаді 2000-го намагався оперативно добути цінну інформацію. Зустріч із цією людиною стала фатальною – ніж у спину… Віктор ще довго безсило лежав на землі, сподіваючись на диво… Допомога не прийшла. Повернувся вбивця… Він пошматував тим же ножем молодечу Вікторову шию та грудну клітку… Високий пам’ятник герою скупо промовляє до заплаканого відвідувача: «Останній дар від рідних та колег по роботі». Ці слова – щира вдячність за життя, принесене на вівтар заради професійного обов’язку, безпеки і життя інших. Така вона, міліцейська служба… Таке воно, життя…
ПРОТИ ОЗБРОЄНИХ БАНДИТІВ 20 березня 2002 року офіцер міліції Федір Литвинюк, перебравшись у цивільне, повертався додому. У своєму ж під’їзді почув якийсь галас. Хтось просто благав про допомогу. Кинувся крізь прочинені двері на першому поверсі. Три чоловіки у чорних масках тримають на підлозі молоду господарку. Тут же її сестра. По кімнаті бігає заплакана дворічна дівчинка – донечка господарки… Злякавшись несподіваного гостя, двоє грабіжників кинулися через балкон. Третій – хотів через двері. Але на заваді став полковник міліції. Нелюд у масці миттєво вихопив пістолет і впритул вистрілив Литвинюку в груди… Німими свідками смерті хороброго стали гільза і… чорна шапочка-маска з прорізами для очей… Ніну Петрівну – дружину покійного Федора Литвинюка – знає Волинь як відому поетесу. Вона, витираючи сльози, пригадує: «Федір взяв від своєї матері дуже високе почуття обов’язку… Усе добро його – від неньки, сільської вчительки… Вона ж, окрім нього, народила і виховала ще сімох синів і стільки ж доньок. І за всіх мати молилася…» * * * Золотими літерами навічно вписані їх імена в Книзі Пам’яті. Указом Президента України В. Л. ЛЕСИКА та Ф.Ф. ЛИТВИНЮКА нагороджено орденом «За мужність» 3 ступеня посмертно. А ще усім героям вклоняється Земля справжньою щирою людською вдячністю та нев’янучими квітами на могилах. * * * Знову йде мати протоптаною стежкою на могилу – у гості до сина. А за її струджену правицю міцно тримається маленька чорнява онучка. От і прийшли. Перехрестилася, наклала хрест і на маленьку… Тільки торкнулася губами гранітного каменю, як почула дитяче почмокування з іншої сторони і ледь вловила шепіт: «ТАТУ-У-УСЮ, АЛЕ Ж ЯК Я І ЛЮБЛЮ ТЕБЕ... » Мати заплакала… І тут же помаленьку опустилася на лавку. Вона довго закривала обличчя руками, навіть не втираючи сльози. А вони падали й падали на сиру й холодну землю… Ясочка злякалася. Вона стала карабкатися на лавку самостійно. І викарабкалася, бо, як бабуся каже, має наполегливість таткову. Вона тихенько по-дорослому сіла, обняла усім своїм гарячим тільцем бабусину руку. Раптом мала не стрималась: «Бабуню, а зірви для мене оту красиву червону квіточку! Ну, бачиш, як вона до нас посміхається?» Матір аж здригнулася. Вона зігріла своїм поглядом квітку і… побачила, як на очах розквітає троянда. Зібравшись із силами, легенько припала до внуччиного вушка: «Ясуню, коли зірвемо квіточку… вона заплаче до нас татковими слізками».
