Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів...
Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
Настав день суду 10 січня 1966 року з імітацією відкритості — зала буде заповнена спеціально відібраними людьми — переважно з числа «справжніх радянських студентів — стійких ленінців». Та тут виявилося, що в ролі свідків ми не виправдали попередніх надій і виклики «управління безпекою» продовжувалися. За те, що «не посадили», вимагалося дати згоду на співпрацю: «Врахуйте, що від цього залежатиме рішення майбутніх комсомольських зборів про доцільність вашого перебування в рядах ВЛКСМ та інститутів. Подумайте, хто далі утримуватиме вашу хвору маму». Муки самотності у протистоянні Довго відкладалися ті збори, що перетворилися на велелюдне судилище, де звинувачували нас у всьому, в чому кому хотілося — і у зв’язках із гнилим буржуазним Заходом, де друзів у нас ніколи не було і не буде, у продажності в одержуванні крупних сум від закордонних служб. І нарешті було винесено вердикт — виключити з ВЛКСМ студенток Лесю Ковальчук і Анатолію Панас (Герасимович, Мельничук, Шишко тоді вже студентами не були, а працювали) за те, що вони систематично відвідували зборища Мороза та Іващенка і сприяли поширенню націоналістичної літератури — таке формулювання наводить Г. Касьянов у книзі «Незгодні» з посиланням на архівні документи. Ще була рекомендація направити після закінчення навчання в ідеологічно сильні колективи. Анатолії випало їхати працювати на Донбас у Горлівку, а я опинилась у Ворокомлівській середній школі, що в Камінь-Каширському районі. Там, як і під час навчання в інституті, уже після описаних зборів та суду над братами Горинями, де теж треба було проходити в ролі «свідка-жертви», зі мною продовжували працювати люди з органів. У Луцьку ще розігрувалася спроба повторного слідства, детально аналізувалися витяги із листування з Морозом, мої листи до Анатолії, які вилучали в неї під час обшуку, та зроблені мною записи стрілецьких і повстанських пісень. Маючи під рукою такі потужні засоби тиску, вдавалися водночас до щедрих спокусливих обіцянок в разі згоди на співпрацю. Свою відмову мусила із огляду на задіяний компромат винахідливо мотивувати, вдаючи облудливу покірність. До живого діймала і ретельно здійснювана «профілактація середовища», що давала себе знати в організації зустрічей з «ветеранами боротьби із націоналістичними бандами», проведенні специфічно запрограмованих наукових і літературних конференцій. Під зливою пересудів і принижень на всіх подібних заходах душа розривалася на шматки, але мусила тримати біль у собі, як і всі, хто був уже «на прив’язі». Не раз хотілося виплакатися, однак сльози десь ділися і вперше по довгій перерві пролилися з відчаю над статтею Івана Драча «О, будьте прокляті ви ще раз», яку видрукувала «Літературна Україна» в липні 1966 року. Не важко було здогадатися, що заставило поета, який кілька місяців тому у Львові поряд із Ліною Костенко, В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою афішував себе як однодумець підсудних, на весь світ клястися у вірності ленінським ідеалам та проклинати націоналістичне кубло на Заході. Певну розраду принесла омріяна з дитинства робота в школі, яку очолили кращі молоді педагоги новопризначені директор В.М. Струк і завуч О.П. Кондратович, відомі нині — кожен по-своєму — люди на Волині. Хоч і велено було їм виявляти належну для радянського керівника політичну пильність, обоє бачили в мені багато доброго як в учителеві й людині і відчутно підтримували. Однак з невідворотньою послідовністю з’являвся біля приміщення сільради чорний мотоцикл, з вікна класу я бачила, як поспішав до школи його водій, і знала, що мене з уроку знову викличе директор, щоб у глухо заштореному кабінеті фізики відбулася чергова конфіденційна розмова усе про те ж — пора вже, мовляв, засвідчити своє прозріння на ділі, бо можна позбутися роботи взагалі. До речі, у той же час подібне переживала Мирослава Герасимович, що працювала у Клепачівській школі, і з якою ми продовжували час від часу зустрічатися у її хаті, де, як з’ясувалось потім, теж було вмонтовано підслухувальний апарат. Друзі, що не пішли працювати в школу, радили обом тікати звідти, «щоб не додушили поодинці до кінця» і я, маючи ряд публікацій у фахових виданнях, взялася (о, свята простота!) шукати вихід у складанні кандидатських екзаменів. Директор всіляко протестувала стосовно моїх поїздок до Києва. І все ж екзамени було успішно складено, проте після надісланого з райкому партії відгуку про мою роботу з Києва прийшло повідомлення, що мої документи загубилися і пропонувалося їх відновити. У приватній розмові один великий начальник пояснив моїй близькій знайомій, що «я таки не маю розуму», бо сама постійно постачаю на себе компромат: листуюся з Шишком, провідую в Луцьку давніх друзів, і — що найстрашніше — вербую найкращих учнів у літературно-творчий гурток, де вони зачитуються віршами крамольних поетів. Наближалися 70-і, і велася, як потім стало зрозуміло, підготовка до «другого покосу». Колеги стали уникати будь-якого спілкування зі мною. Декотрі признавалися під моєю клятвою не видати їх, що приїжджі гості постійно випитують про мої інтереси і погляди, підказують батькам, що їхні діти матимуть проблеми зі вступом до вузів, доки тут я буду вчителювати, а чоловіків навіть водять до буфету, щоб розв’язати язики, наполягають на підтвердженні моїх антирадянських настроїв. Вихід знайшовся у тривалих декретних відпустках після заміжжя (за комуністом!) і зміні місця проживання — власне, вже у зміні суспільно-політичної атмосфери. Замість післямови Можливо, хтось при читанні написаного і покепкує з приводу мусування автором дрібних деталей з особистого життя, та, хоч на це йти було нелегко, я старалася вихопити тільки окремі із сотень подібних, що ними було сповнене двадцятирічне, кажучи словами Олени Теліги, «тривання у лютій грі», аби через них виразніше вималювався контекст, у якому нечисленні групи, а то й одиниці інакодумців займали позиції захисту національної ідеї. Нехай небагато вдалося зробити дисидентам-шістдесятникам, але їх життєвий вибір був по-лицарськи високим: за ним не стояли жодні корисливі розрахунки ні щодо кар’єри, ні щодо слави (пам’ятаю, що й сама сприйняла як найбільшу особисту образу кпини слідчого при першому допиті: «То який же портфель хотілося отримати в самостійній Україні — міністра культури чи міністра освіти?»). Хочу відповісти певною мірою тим, хто «багато чув» і «все знає» про зрадників у нашому колі: їх таки не було. Інша річ, що конспіратори і правознавці з нас виявилися нікудишні. Я, наприклад, зовсім не готова була збагнути, навіщо органам при їх всебічній проінформованості потрібні протоколи наших зізнань. Не став з нас ніхто і запроданцем-сексотом: це переконливо засвідчує життя кожного, сповнене балансуванням на межі злидарського існування у безпросвітній праці. Втішає, що такі ж неспростовні докази маю і сама: не стала я, як то передбачалося, ні професійним літератором, ні науковцем, залишилася сільською вчителькою (всі спроби знайти роботу в місті закінчувалися безрезультатно), не маючи при тому ні високих кваліфікаційних категорій чи почесних відзнак до горбачовської перебудови включно. За непоступливість у головному довелося заплатити постійним зведенням кінців з кінцями, обмежувати себе украй, будуючи власну хату, доглядаючи худобу та носячи в руках по пуду картоплі на продаж — словом, майже не бачили світу, розриваючись між виснажливою працею в школі і фізичною в домашньому господарстві. Пам’ятаю і про підступні дії кількох провокаторів, одного з яких у листах до А. Панас іменувала «Чорним дядьком» і вже навіть по тому, як гнучко обминалися згадки про нього при аналізі мого епістолярію працівниками органів, можна було судити, ким є той добродій. Та у моїй долі велику роль зіграли глибоко порядні, щедрі на доброту люди, які з ризиком для себе приходили на допомогу у важкі роки життя, за що я їм безмежно вдячна. Це, крім уже згаданих, незабутні інститутські викладачі Л.П. Рожило і Г.О. Козачук, колишній керівник педпрактики, заслужений вчитель України В.В. Фещак, що став духовним наставником на все життя, завідувач кабінету української мови і літератури в обласному інституті перепідготовки педагогічних кадрів Б.Г. Луцкевич, який домігся визнання мого педагогічного досвіду повчальним для колег за фахом і систематично запрошував до виступів перед курсантами, завідуючий Ківерцівським райвно С.П. Косинський та чимало інших. Незрадливою опорою був журнал «Українська мова і література в школі», де з 1969 року систематично друкувалися мої науково-методичні статті завдяки сприянню головних редакторів Прокопа Мисника та Олександра Аврамчука і особливо редактора відділу методики літератури Раїси Вітренко. Сьогодні я щаслива результатами своєї педагогічної діяльності: десятки моїх учнів присвятили себе служінню рідному слову, стали вчителями, журналістами, вченими, літераторами. А нещодавно на святі 120-річчя Ворокомлівської школи я отримала найдорожчу оцінку зробленого з вуст моїх перших учнів, які розчулили так, що не можна було спинити сліз радості. Успішні в житті сивочолі вже люди — від провідного науковця Академії наук і до полковника служби безпеки — дякували і дякували не стільки за одержані знання, як за те, що навчила любити Україну і рідну мову. Прошу прощення у всіх, перед ким почуваюся винною, кому мимоволі ускладнила життя: у близьких, у колишніх викладачів з кафедри україністики, яких терзали за політичну короткозорість, в однокурсників, чиї дипломи мали бути, але не стали червоними, у колег по роботі, в освітянських керівників, в учнів своїх та їхніх батьків, яким нав’язували роль сищиків і мучили випитуваннями. Хай буде втіхою для всіх доконаний факт: Україна — є! І небо над нами — як прапор, і прапор над нами — як небо.
