Доброго дня, шановна пані Катерино!
У рубриці “Любить! Не любить!” є різні теми. А ось чомусь про любов тих, кому 70—80 років, ми, мабуть, уже соромимось говорити. І даремно...
Віра ЖАЛЬ
Доброго дня, шановна пані Катерино! У рубриці “Любить! Не любить!” є різні теми. А ось чомусь про любов тих, кому 70—80 років, ми, мабуть, уже соромимось говорити. І даремно.
У санаторії в Трускавці я зустріла дуже милу пару. Це люди, яких доля поєднала в притулку для одиноких людей... І обом їм уже під 80 років. Сивочолий, кремезний, симпатичний мужчина і гарненька рудоволоса, кругленька росіяночка. Обоє дуже лагідні, привітні (а з точки зору молодих, дивакуваті) старички. Любо було дивитись на них зі сторони. Підтримуючи одне одного під руку, вони, мов лебеді, проходили мимо мене, і я проймалась до них повагою. Таким людям я й присвятила цей вірш про кохання, яке вічно молоде.
Мила — ти, мов весна, колись мимо пройшла, Запах ніжних конвалій лишила... І у спогадах-снах появлялась така Чарівна і п’янка, й полохлива... В п’ятдесят своїх знову тебе я зустрів, Диво-плодом немов частувала... У словах твоїх чув солов’їний я спів, Теплим літом мене зігрівала... Нам уже сімдесят. Але ти — не стара, А чарівна, мов ранки зимові, Чи ти віриш мені, що настала пора Нам обом поклонитись любові.
