ЗНОВУ “ПІДРУЧНІ”?

Українським журналістам у передвиборчій кампанії відведена роль статистів.


Олег ПОТУРАЙ

Кілька тижнів тому в Луцьку зареєстрований і почав діяти Волинський центр політичних досліджень – незалежна інформаційно-аналітична структура, що спеціалізуватиметься на відслідковуванні й аналізі політичних процесів. Ініціатором створення центру виступив волинський журналіст і письменник Олег Потурай. Перший свій аналітично-публіцистичний продукт Волинський ЦПД пропонує газеті “Волинь”. Адреса центру: м. Луцьк, вул. Винниченка, 2, тел. 72-57-86.

Право вільно висловлюватися – це барометр демократичності будь-якого суспільства. Влада цей барометр, як правило, недолюблює, бо завжди зацікавлена в тому, щоб народ знав про неї не все. Тим часом справжня свобода слова виключає існування заборонених тем. Навіть якщо йдеться про особисте життя власть імущих. Така світова практика.
Світова, та, на жаль, не українська.
Нещодавній випадок із сином Президента про це засвідчив. У відповідь на запитання, звідки у його сина кошти на розкішне життя, Президент обізвав цікавого журналіста “кілером найнятим” і роздратовано повідомив, що сказав синові: “Вчися себе захищати! Підніми з ресторану рахунок – скільки вас сиділо людей, що ви їли, що ви пили, перед мордою того журналіста вистав той рахунок, а потім піди до суду!”
Від сказаного Президентом українська преса сторопіла: так з нею ще ніхто не розмовляв. У підсумку близько сімсот українських журналістів надіслали главі держави лист-протест. Ющенко повинився.
Якщо переважна більшість ЗМІ одностайна: негоже Президентові держави, яка хоче називатися демократичною, таким чином розмовляти з мас-медіа, то одна волинська регіональна газета зайняла цілком протилежну позицію. На її думку – можна! Лист-протест двохсот українських журналістів вона назвала “цинічним”. Більше того, заявила, що це “журналісти повинні просити вибачення” – за те, що “не направляли такі листи президенту Кучмі з вимогою знайти вбивцю Гонгадзе”, мовчали “про безліч убитих журналістів”, а то й “лили гидкий бруд” і врешті-решт “загнали в могилу матір Віктора Ющенка”.
Все це читати дуже дивно, адже всі ми свідки того, що українські газети, радіо, телебачення впродовж останніх років були просто-таки переповнені публікаціями та передачами про вбивство журналістів Георгія Гонгадзе, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова, про небачену розкіш нащадків Леоніда Кучми та його наближених, про продаж за безцінь його зятеві Пінчуку “Криворіжсталі”, про кримінальне минуле претендента на пост президента від тодішньої влади Віктора Януковича і багато іншого. Та найбільш дивно те, що згадана газета “не помітила” найголовнішого: Президент Ющенко образив не когось із своїх колишніх недоброзичливців, а саме журналіста “Української правди” – інтернет-видання, котре самовіддано підтримувало кандидата в президенти Ющенка під час передвиборчої кампанії.
“Не можу зрозуміти, звідки в журналістів такий висновок “про сповзання країни у несвободу слова, цензуру, самоцензуру”?! Комусь заборонено щось казати чи писати?” – далі риторично запитує авторка публікації. Насправді питання нериторичне, тому що таких симптомів уже немало. Віце-прем’єр з гуманітарних справ Микола Томенко на засіданні “круглого столу” з питань законодавчого врегулювання використання інтернет-ресурсу під час виборів, яке відбулося в Києві 26 липня ц.р., заявив: “Посилання на інтернет-видання не повинні звільняти конкретні ЗМІ від відповідальності за зміст повідомлення ...оскільки в такий спосіб можна користуватися для публічного поширення брехливої або замовленої інформації”.
Під час минулої президентської кампанії значна частина інтернет-видань була ефективною ударною силою опозиції. Як приклад, можна згадати ту ж таки “Українську правду”. Нині інтернет-ресурс уже серйозно працює на критику чинної влади. Відтак її наміри, озвучені Миколою Томенком, більш ніж прозорі: паралізувати мережу, відсікти її від наступного виборчого процесу.
А ось ще один тривожний симптом обмеження свободи слова. Верховна Рада вже прийняла, а Президент підписав Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про вибори народних депутатів України”, який прямо і безпосередньо забороняє засобам масової інформації висловлювати не те, що негативну, – будь-яку свою думку про учасників виборчого процесу. Цитуємо статтю 68 “Загальний порядок використання засобів масової інформації”: “Висвітлення виборчого процесу в засобах масової інформації всіх форм власності у формі інформаційних повідомлень, новин тощо здійснюється без коментарів і оцінок, виключно на засадах об’єктивності, неупередженості та збалансованості”. Цей пункт надійно закриває рот усім опозиційним та й просто незалежним ЗМІ аж до закінчення виборів: вони не мають права ні коментувати хід передвиборчого процесу, ні оцінювати його.
Може, наведена стаття закону видасться комусь не особливо переконливою – на цей випадок законодавець вніс у закон статтю 71 , пункт 6 якої вже не залишає жодних сумнівів: “Засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, укладеними відповідно до вимог частини десятої статті 69 і частини шостої статті 70 цього закону, забороняється агітувати за або проти партій (блоків), висунутих ними кандидатів у депутати, надавати їм перевагу в будь-якій формі”. При наявності угоди – можна. Хоча зрозуміло: угода не укладається для агітування проти – тільки за. Відтак стає також зрозуміло, чому згадана стаття 69 називається “Порядок використання електронних (аудіовізуальних)...”, а стаття 70 – “Порядок використання друкованих засобів масової інформації”: ніхто з українськими ЗМІ не збирається перед виборами співпрацювати – їх мають намір лише використовувати.
Для повноти несвободи слова в передвиборчий період існує у згаданому законі пункт 12 статті 71. Він говорить про те, що партія (блок) – суб’єкт виборчого процесу, кандидат у депутати мають право звернутися до засобу масової інформації, що оприлюднив інформацію, яку партія (блок) або кандидат вважають недостовірною, з вимогою опублікувати їх відповідь. ЗМІ, звичайно, зобов’язана її оприлюднити. І що суб’єкт виборчого процесу забажає в ній сказати про себе хорошого, має вважатися істиною в останній інстанції. Тому що давати заперечення на відповідь заборонено.
Проте законодавцеві, як виявилося, і цього замало. В статті 103 усі українські ЗМІ він остаточно “ставить на місце”. Ця стаття називає тих, хто має право звернутися із скаргою у відповідну інстанцію з приводу передвиборчих колізій. Це кандидат у депутати, партія (блок), офіційний спостерігач від партії (блоку), виборча комісія, виборець. ЗМІ в цьому переліку відсутні. Тобто претензії до редакцій висувати можна, а журналістам захищатися – зась.
Звичайно, кожен має право на своє розуміння і свою позицію. Їх можна, скажімо, достойно реалізувати в кабінці для виборця. Та от суб’єктивність журналіста має дуже чітко окреслені межі. Те, що за ними, вже не суб’єктивність, – брехня. Свідома чи несвідома.
Безумовно, нинішня влада бачить проблему. На жаль, винятково із своєї дзвіниці. Очевидно, тому 9 липня цього року Віктор Ющенко на з’їзді Народного союзу “Наша Україна” заявив: “Ми хочемо виплекати спеціальну касту українських журналістів – гордих, чесних, сміливих”. Який журналістський “спецназ” береться плекати влада? І якщо та “каста” буде виплекана нею, то кому вона служитиме? Народові? Навряд. Скоріше прислужуватиме їй, владі, бо хто платить, той і музику замовляє.
Не так давно у наших журналістських колах жваво взялися дискутувати про роздержавлення українських ЗМІ. Поволі розмови затихли. Тим часом, як бачимо, створюються нові провладні інформканали. Аякже, новим господарям країни також до нагоди свої підручні. Вони запопадливо робитимуть те, що треба, і навіть не заікатимуться про свободу слова. Вона їм не потрібна.