Наші державні мужі різного рангу люблять поговорити про свободу слова. Звичайно ж, у благодушно-оптимістичному дусі. З цим у нас тепер, мовляв, все гаразд, ніхто не обмежує цієї свободи, ми за це право, дароване кожній людині Конституцією і Богом, боролися на Майдані...
Степан САЧУК, заслужений журналіст України
Наші державні мужі різного рангу люблять поговорити про свободу слова. Звичайно ж, у благодушно-оптимістичному дусі. З цим у нас тепер, мовляв, все гаразд, ніхто не обмежує цієї свободи, ми за це право, дароване кожній людині Конституцією і Богом, боролися на Майдані. Гарно звучать ці пасажі, привабливо. А чи так воно все гарно на ділі? На жаль, багато що говорить не на користь такої благодушності. Не хочеться ще раз повторювати про ті неприємні моменти у спілкуванні Президента з журналістами, які боляче вразили не тільки представників нашого цеху. Не хочеться, бо всі ми глибоко поважаємо Віктора Ющенка, знаємо, як багато він поклав і сил, і мудрості, і здоров’я, аби подолати стару владу, що уособлювала в собі несправедливість, беззаконня і зло. Але із пісні, як мовиться, слів не викинеш. І тим прикріше і болячіше про це говорити, що такі неприємні речі ми побачили від людини, від якої чогось подібного не чекали.
Перший неблагополучний сигнал пролунав, коли Віктор Андрійович сердито кинув ручку і обірвав на прес-конференції журналістку, яка задавала незручні запитання. Про цей тривожний симптом нетерпимості до чужої думки я відверто сказав на науково-практичній конференції, яка проводилась у Луцькому гуманітарному університеті в травні нинішнього року. Декому, особливо із влади, це не сподобалося. Мовляв, не стримався, з ким такого не буває — чи варто на це звертати увагу? На жаль, незабаром щось подібне — в дещо іншому варіанті — повторилося. Коли газета «Дзеркало тижня» оприлюднила інцидент, який стався між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко під час засідання з російськими нафтотрейдерами, де обговорювалися способи подолання бензинової кризи, Президент непоштиво назвав це повідомлення «байками», а прем’єр — «чутками, плітками й інформаційною диверсією». І це при тому, що ніхто із владних структур не зміг інформації «Дзеркала тижня» спростувати. І ось недавній, вже зовсім грубий випад проти журналіста «Української правди», коли той розпитував Президента про негарну поведінку його сина — із використанням відверто образливих слів. Отже, не про окремий випадок йдеться, а це вже схоже на систему. До того ж, те, що можна простому смертному, не дозволяється главі держави. Він є еталоном моральності і виваженості, з нього беруть приклад державні чиновники нижчого рангу. Немає сумніву, що прояви зневаги до засобів масової інформації дуже чутливо і швидко вловлюються на низах, стають певним сигналом, як треба розмовляти із прискіпливими незговірливими журналістами, як їх «ставити на своє місце». І ось мені вже навіть не чиновник, а досить інтелігентний мій знайомий говорить: «Правильно зробив Президент, що «відбрив» цього кореспондента. Чого він чіпляється до сина Президента, гарного хлопця, яке йому діло, на якій він машині їздить?» На місцях вже при новій владі ми бачимо немало таких, які допуск до державного керма стараються обернути насамперед на свою користь. Ще нічого доброго не зробили, а, дивись, вже крутими іномарками обзаводяться, хороми вибудовують. А преса для них — не інструмент гласності, відкритості і критики, а засіб власного возвеличення. Доказова, цілком обгрунтована критика ними сприймається хворобливо-підозріливо — як зрада інтересів Майдану, підтримка реваншистських сил ворогів помаранчевої революції. А дуже часто вона не сприймається зовсім. Говоріть там собі, пишіть, а ми знаємо своє. Засоби масової інформації знову поділені на «своїх» і «чужих» — і ставлення влади до них відповідне. Особливо це проявляється по відношенню до районних газет. Такого животіння, виснажливої боротьби за виживання, як нині, при новій владі, вони давно не знали. Так і вчувається зверхньо-принизливе: «Знайте і затямте, як прислужувати старій владі, як ігнорувати помаранчеву опозицію!» Новоявлені реформатори вже давно віднесли районну пресу до розряду «стінгазет», «бойових листків» і «бюлетенів», які нікому не потрібні. Я далекий від того, щоб виправдовувати тих «районщиків», які покірно і бездумно йшли за течією і перетворили газети на «бойові листки», схожі між собою як близнята. Але давайте задумаємось: чому вони такими стали, чому прислужували? І хто в цьому винен? Легше всього всю вину звалити на кволі плечі районних газетярів. Ми ж усі добре знаємо, під яким могутнім пресом вони знаходилися. Не тільки з районних, а й з обласних номенклатурних кабінетів щодня спускали і темники, і прямі вказівки. Не виконав — рішуче ставили на місце. І, насамперед, перекривали фінансовий кран. Були й інші, більш вишукані, але не менш жорстокі засоби. До речі, подібними методами охоче послуговується і нова влада. Напевно, арсенал владного впливу на тих, хто інакше думає, не такий великий, нема з чого вибирати. Щоправда, з’явилося й дещо нове, істинно майданне — влаштування галасливих пікетів із лозунгами: «Геть!», «Ганьба!», «У відставку!». Не буду наводити прикладів, так би мовити, зі сторони, пошлюся на власний досвід. Є закон, який передбачає оплату редакціям за висвітлення діяльності органів влади. За старої влади місцеві чиновники самочинно обрізували її для газети «Волинь», як могли, за її незалежну позицію. Ми одержували цих коштів у три-чотири рази менше від тих, хто мав незрівнянно нижчий тираж і виходив раз на тиждень, а не тричі. Бо вони танцювали під владну дудку, а ми цього робити не хотіли. І ось прийшла нова влада з чітко означеною на Майдані демократичною платформою, з націленістю на об’єктивність і чесність. Що ж змінилося? А ось що — у нинішньому році оплата облдержадміністрацією висвітлення діяльності органів влади у «Волині», по суті, припинилася зовсім. Це тим більше дивно і незрозуміло, коли врахувати ту позитивну роль, яку відіграла «Волинь» у виборах Президента і помаранчевій революції. Видно, на думку деяких керівних чиновників, ми щось висвітлюємо не так, вірніше — не так, як їм хотілося б. А належні нам гроші йдуть тим, хто правильно зорієнтувався, як треба висвітлювати, особливо не задумуючись над істинним змістом таких не дуже зручних понять, як свобода слова, відкритість і чесність влади, громадський контроль над всіма її діями. Новітні виразники свободи слова добре зорієнтувалися: знову є попит на засоби масової інформації, покірні і кон’юнктурні, ті, які сприймають нову владу на «ура», некритично, без аналізу її дій. І поки стосунки влади і засобів масової інформації визначатимуться не на основі цивілізованих норм, не законами і Конституцією, зрештою, не суспільством, а рівнем розуміння чиновниками місця і ролі ЗМІ, кон’юнктурно-зверхнє ставлення до «четвертої влади» буде даватися взнаки. Пресу, як і раніше, будуть використовувати в своїх інтересах, а потім її ж і звинувачувати в усіх смертних гріхах. Через це й дійшло до того, що всю районну пресу вже відносять до віджилої і непотрібної, розцінюють її як зайвий тягар і хочуть вилучити її із суспільного організму нібито з метою його оздоровлення. При цьому деякі хапливі реформатори не проти широкомовно порозмірковувати над тим, як зекономити на пресі, особливо районній, зменшити витрати на неї із бюджету і, звичайно ж, забезпечити їх незалежність. А на ділі, як виявилося, вони всі свої «прогресивні» проекти будують на тому, кому вигідніше продатися — владі чи грошовитим структурам. Недавно на сесії обласної ради досить завзято ламали списи з приводу однієї цікавої пропозиції — бути чи не бути раді ще одним, четвертим, чи яким там за рахунком, співзасновником «Досвітньої зорі» чи пак «Волинської газети». Здавалося б, навіщо їх стільки, якщо газета хоче бути незалежною. Але міркування тут, очевидно, були глибші, а, може, й прозаїчніші. Більшість депутатів висловилась проти такого співзасновництва. І за це від «прогресивних реформаторів» удостоїлись не дуже похвального визначення — «болото». А надворі, здавалося б, зовсім інші часи. І роздержавлення, а тим більше незалежність ЗМІ лежить аж ніяк не в площині того, щоб знайти вигідного співзасновника. Незалежність неможлива без фінансової самостійності видань, без утримання їх цілком чи головним чином за рахунок широкого кола читачів, інтереси яких це видання буде виражати і захищати. Тим більш дивно, коли держадміністрація виступає співзасновником, так би мовити, в одній упряжці з комерційною структурою. Це що — вона вибирає собі цю структуру в партнери, щоб разом спільні інтереси відстоювати? І за яким принципом, на яких засадах цей вибір робиться? Дуже довільно й легко у нас іноді «сортують» засоби масової інформації за рівнем прогресивності, прикриваючись при цьому авторитетом помаранчевої революції і Ющенка. Доходить до висловлення незадоволення з приводу того, що наші газети, мовляв, благополучно пережили революцію і зараз щосили пнуться довести свою «демократичність». Так і хочеться сказати: «Постривайте, панове! А хто вас уповноважував на роль таких категоричних суддів? Можливо, варто бути трохи скромнішими, відповідальнішими, навчитися слухати думку людей, а не тільки свою власну і свого вірнопідданого оточення, своєї старшини?» Але в нас із журналістами радитись не прийнято, все вирішують без них і за них. А якщо вже говорити про тих, хто «благополучно пережив революцію», то не зайвим було б пошукати таких навколо себе — у владі, серед власного оточення і своїх друзів. Чомусь багато людей грошовитих, впливових з тих, які грали не останню скрипку у старій владі, дуже швидко перенастроїли свої інструменти і успішно та запопадливо підіграють помаранчевим. І всі ж добре знають, що журналісти агітували за представників старої влади вимушено, під тиском, а чиновники — цілком свідомо, з розрахунком, з надією одержати солідні дивіденди. Правило давно відоме, при всіх режимах спрацьовує: служиш владі — все буде добре, будеш занадто прискіпливим, викриватимеш неправильні дії чиновників — знайдуть гріхи, яких в тебе ніколи не було. Ні, не застаріла і після помаранчевої революції життєва правда: влада завжди намагалася і намагатиметься загнуздати пресу, використати її у своїх інтересах. Тим більше, що немало журналістів охоче погоджуються на таку невдячну роль, забуваючи, що вони покликані служити інтересам людей. І це стосується не лише виконавчої влади. Скажімо, нове виборче законодавство, прийняте недавно Верховною Радою і підписане Президентом, практично відбирає у засобів масової інформації можливість впливу на виборчий процес. Журналісти позбавлені ним права обговорювати програми партій і кандидатів, висловлювати свою точку зору про них. Де, при яких демократіях це чувано? А ось ще один характерний приклад. Недавно заступник голови Господарського суду області довго і досить категоричним тоном висловлювала мені своє незадоволення з приводу однієї публікації в нашій газеті. Причому висловлювала з явними нотками повчання і оцінок роботи журналістів. Здавалося б, суддя повинна знати, як такі справи вирішуються — висловлюй свої конкретні аргументи, доводь помилковість викладених фактів, в тому числі в судовому порядку. Та ні ж — хочеться показати свій характер, свою зверхність, свій гонор. А де ж правова культура і культура взагалі? Шкода, що і судова гілка влади не завжди підтримує «четверту владу» у її нелегкій місії. А охочих тиснути на журналістів, спростовувати навіть цілком справедливу і обгрунтовану критику в останній час розвелося багато. Тому-то так важливо для утвердження справжньої, а не декларативної свободи слова, відкритості і гласності , щоб і Президент, і уряд, і Верховна Рада постійно давали позитивні сигнали утвердження цивілізованих норм у ставленні до засобів масової інформації, чутливо прислухалися до голосу мас, який вони доносять, по-належному реагували на їх виступи. Ті ж прояви зверхності і нетерпимості до критики, які ми бачимо, свідчать про те, що демократизм і відкритість Майдану поки що не стала нормою нашого життя і непорушним принципом державної політики. Пересівши у владні кабінети, лідери помаранчевої революції занадто рано повірили у свою безгрішність, місіонерство і богообраність. Отож журналісти мають навчитися захищати свої права, територію гласності, критичного аналізу дій всіх владних структур, ту територію, яку у нас постійно намагаються якщо не відібрати, то відчутно урізати. Цим намаганням ми маємо протиставити зрілу корпоративну солідарність, принциповість і сміливість. Думаю, не важко собі уявити, як могли розгортатись події далі, коли б журналісти дружно не виступили проти безпідставних нападок на «Дзеркало тижня», не зажадали публічних вибачень за грубий випад після обгрунтованих запитань щодо поведінки сина Президента. Але цієї корпоративної солідарності і почуття власної гідності нам якраз далеко не завжди вистачає. Хіба не про це говорить той факт, що знайшлись деякі запопадливі услужники, які засудили звернення-протест журналістів до Віктора Ющенка. Вони улесливо заявляють: «Нас назвали непотребними словами — «кілер», «морда» — ну й що? Ми того заслуговуємо. Це не у нас Президент повинен просити вибачення, а ми — у нього». Що ж, це наша, мабуть, невиліковна хвороба: сотворювати собі кумирів та божків і бездумно, з великим трепетом поклонятися їм. Але це нічого спільного не має із демократією і цивілізованістю.
