ВАСИЛЬ СТУС І ВОЛИНЬ

Володимир ЛИС

Якраз рівно сорок років тому, у вересні 1965-ого, першого післяхрущовського року, Україною прокотилося те, що пізніше назовуть «першим покосом української інтелігенції».

Представники української інтелектуальної еліти вирішили використати для інформації громадськості про арешти в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку прем’єрний показ тепер вже культової стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна». Як згадував В’ячеслав Чорновіл, домовилися, що виступлять і поінформують про репресії він й Іван Дзюба. Стус на той час був лише молодим аспірантом Інституту літератури Академії наук УРСР і його вирішили поберегти, не «засвічувати». Та Василь самочинно зірвався з місця і промовив свої слова про те, що протестувати треба всім, адже якщо сьогодні арештували українців у Луцьку чи Львові, то завтра надійде черга і євреїв, і росіян.
Тоді, звісно, ніхто не знав, що починається його страдницька дорога борця за волю України і права людини, яка завершиться рівно через 20 років, 4 вересня 1985-ого, смертю чи вбивством у концтаборі у далекому пермському селищі Кучино. Ці дві дати постали на вечорі-реквіємі, який в залі обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки зібрав і представників старшого покоління, зокрема багатьох репресованих волинян, і юних — пластунів куреня імені Василя Стуса станиці Луцьк всеукраїнської скаутської організації «Пласт». Юні волиняни стали організаторами вечора поряд із крайовою організацією товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
— Бог не дає народові свободу як подарунок, — сказала у своєму слові про поета і громадянина нашої Вітчизни лідер волинських просвітян, поетеса Надія Гуменюк, — але він посилає їй людей, які стають провідниками нації, її ангелами-охоронцями. Таким був і Василь Стус.
Що це саме так, засвідчила вся біографія одного з найчесніших українців за всю історію нашої країни, дитинство і юність якого пройшли в русифікованому Донбасі. Але який подих саме українськості постає у його віршах, які на вечорі читали і ведучі — член правління крайової організації «Просвіти» Ірина Стеценко і пластун Вадим Петрук, і юні волиняни Анатолій Слободенюк, Олег Лапківський, а незламність — в уривках із таборового зошита Стуса, які озвучили два Сашки — Ягенський і Шмигельський. А пісню на вірші, присвячені Василю Стусу, волинської поетеси Ніни Горик виконав інший поет (його ж і музика) — Ігор Ольшевський. Звучав і голос самого Василя Стуса у запису — він читав власні, глибоко філософські вірші.
Ми ж повернемось до теми «Стус і Волинь». Дотиків справді не так багато, але всі вони звучать, наче болюча струна людських доль, крізь які пройшлася безжалісним катком тоталітарна машина. Тут і спогади нашого славетного земляка Євгена Сверстюка про їхнє спілкування в молодості, про спільну табірну долю, і пронизані щемким, аж до сердечного болю, листи пана Євгена до Василя і Стусові теплі рядки до нього. І розпитування про незнаний край Волинь. Саме Сверстюк дав Стусові горде древнє ім’я, що походить ще з античних часів, і яким потім його називали друзі, а сам Сверстюк — спогади про товариша по боротьбі — «Базилеос». Цар, господар, володар долі.
За слово, звернуте до України, була за сталінських часів покарана і п’ятнадцятирічна тоді волинянка Тетяна Барбелюк-Байда. Основним у звинувачувальному вироку Стусові були його збірка «Зимові дерева», видана на Заході, і дослідження про Павла Тичину, за Стусівським висловом, «генія із серцем зайця», якого зламав той же режим, а волинянці Тетяні — учнівський зошит із її ще наївними, але волелюбними віршами. Вона не могла передбачити, що майже тими самими уральськими і сибірськими стежками і етапами пройде вже в роки сімдесяті і вісімдесяті славетний поет Стус. Але її теперішні слова, в яких переплелися поезія і власна доля, сприймалися присутніми як ще одне свідчення трагедійності шляху української літератури.
Волиняни можуть тільки пишатися, що серед тих кількох сміливців, котрі у листопаді 1989 року їздили на Урал по труни з тілом Василя Стуса і його побратима Олекси Тихого разом з поетами Володимиром Шовкошитним, Станіславом Чернілевським, колишнім політв’язнем Василем Овсієнком, сином Стуса Дмитром, синами Тихого, був і лучанин Олег Покальчук. У спогадах описано, як добиралися вони у далеке селище, як долали перешкоди влади і провокації кадебістів, як оголошували голодівку на території табору, де загинув Василь Стус.
І таки перемогли, привезли тіла до Києва. І разом з тілом ще одного дисидента Юрія Литвина десятки тисяч людей зі всієї України проводжали в останній путь до Байкового цвинтаря. Серед небагатьох волинян була там і Катерина Шаварова.
Тоді ж, у вісімдесят дев’ятому, поет-бард і рухівець Олег Покальчук організував у Луцьку другий в Україні курінь пластунів імені Василя Стуса. Він мав би мати порядкове число «2». Але вирішили називатися куренем № 9. Саме число 9 було вибито на стовпчику, який стояв на безіменній могилі політв’язня Стуса на зеківському кладовищі у Кучино. Нині пластунський курінь імені Стуса один із найактивніших в Україні і про це з гордістю говорив курінний стусівського куреня Роман Коваль.
І нарешті про ще один дотик Василя Стуса до Волині. Нині у Луцьку є вже два лауреати премії імені Василя Стуса — Василь Слапчук і Андрій Криштальський. Її, цю премію, чи не єдину в Україні, присуджують без висунення і представлення, всіляких інших папірців колишні дисиденти, соратники Стуса, а вручають під час щорічного дійства — «Свята різдвяних Василів», тобто Василя Стуса і Василя Симоненка.
«Верни до мене, пам’яте моя», — закликав колись Василь Стус. Здається, ми повертаємося до власної пам’яті і вже здатні відповісти, хто ми і звідки. Хоча інший заклик поета і громадянина Стуса, звернутий сорок років тому до присутніх у кінотеатрі з промовистою назвою «Україна» — «Встаньте всі, хто не боїться», — на жаль, залишається актуальним і досі.