Тюрма для декого, мов рідний дім. Двадцятивосьмирічний лучанин Руслан Крам не встиг ковтнути свіжого повітря на волі, як знову, вчетверте, опинився за гратами. А все тому, що прагнув легкого і безтурботного життя...
Тюрма для декого, мов рідний дім. Двадцятивосьмирічний лучанин Руслан Крам не встиг ковтнути свіжого повітря на волі, як знову, вчетверте, опинився за гратами. А все тому, що прагнув легкого і безтурботного життя.
Валерій ОПЕЙДА, Володимир КАЛИТЕНКО
«ПОЛЮВАННЯ» НА ПТАХІВ, КОТРІ НЕ ЛІТАЮТЬ Руслан Крам, не поспішаючи, брів вулицею Тутковського. Чорні хмари нависали над Луцьком, готові кожної хвилини вилитися дощем. Ось і будинок, біля якого він побував ще вдень, огороджений з одного боку залізною сіткою, з другого — кам’яним муром. Тоді по подвір’ї ходили кури, у хліві вищали поросята. Руслан кинув оком через паркан, вдивляючись, чи немає собаки, та де легше перелізти через загорожу, й пішов додому. І ось тепер, близько півночі, Крам знову стояв біля загорожі, тримаючи в руках два мішки та залізного стержня. Озирнувся навколо. Ніде нікого не було. Вікна в будинку також не світилися. Зрозумів, що господарі сплять. Крам перекинув мішки та залізного стержня через загорожу, переліз сам. Знову постояв, вслухаючись, чи не вибіжить звідкись пес. Потім попрямував до хліва. На дверях висів замок. Руслан стержнем зірвав скобу й відчинив двері. Присвітив ліхтариком. У загорожі лежало двоє поросят, з іншого боку спали кури та качки. Вирішив спочатку переловити птахів, бо боявся, аби свині з переляку не підняли вереску й не зірвали «операцію». Взяв мішок й тихо, немов лис, підкрався до курей. Хапав по одній за шию, скручував голови й кидав у мішок. Нарахував дванадцять курок. Те ж саме зробив із чотирма качками. Підхопив мішок на плечі й поніс до кам’яної загорожі. Зиркнув на будинок. Там, як і раніш, було тихо. Повернувся у хлів. Аби поросята не зчинили гвалту, хапав їх однією рукою за ногу, другою затискував щелепи й клав у мішок. Мішки перетягнув через загорожу. По черзі відніс їх за сотню кроків від будинку, сховав біля дороги й побіг на вулицю Львівську. Там і в пізню пору можна було зупинити таксі. Чекати справді довелося недовго. Побачив «Мерседес», що вигулькнув з темряви, підняв руку. — Куди їхати? — запитав водій. — Все скажу. Але спочатку біля дороги, за сто кроків звідси, заберемо два моїх мішки, які я там залишив. Поїхали. Мішки повантажили у багажник. — А тепер куди? — знову запитав водій. — Вперед! — кивнув головою злодій в напрямку вулиці. Крам відвіз крадених поросят, качок і курей до знайомих циган. Там продав їх за триста гривень й повернувся додому... Походеньки Руслана по чужих хлівах стали для нього майже розвагою, яка приносила в кишені прибуток. Думки про те, що впіймається, потрапить за грати, його не дуже лякали, адже вже тричі там побував за крадіжки. Тому вдень, щоразу гуляючи по місту, видивлявся у яких хлівах є кури чи качки, як легше проникнути на подвір’я та у хлів, а вночі здійснював задумане. Це вдавалося порівняно легко. Коли місто засинало, після півночі Крам з мішками та залізним стержнем виходив на «полювання». Деякі хліви були замкнуті, а частіше двері просто прихилені. Тут навіть стержня не було потреби використовувати. Однієї ночі, близько четвертої години, Руслан нечутно піднявся з ліжка й помандрував на вулицю Вахтангова. Будинок також був огороджений парканом. Спокійно відчинив хвіртку, зайшов у двір. Де шукати курей знав, бо видивився вдень. Без роздумів попрямував до хліва. Двері виявилися защеплені лише на гачок. Тихо зайшов у курник. Сонні птахи заквоктали й замовкли. Двом десяткам скрутив голови, вкинув у мішок й зник. Через кілька днів Крам навідався на вулицю Ковельську. Там роздобув лише дев’ять курок. Забрав із хліва всіх. Вранці заніс до знайомої лучанки Олександри. — Може, купите? — запропонував і висипав курей на підлогу. — Де ти їх взяв? Подушив і навіть не поскуб, — почала картати чоловіка господиня. — Кури мої. А поскубти не мав часу. — Скільки за них хочеш? — Як для вас, віддам всі за шістдесят гривень. Гроші терміново треба, бо їду за кордон. Руслан, звичайно, курятинку полюбляв найбільше, ночами тягнув птахів із хлівів. Вдень, коли господарі були на роботі, грабував квартири. Іномарки, що стояли біля дороги, не обминав також. Шастав і по міських ринках. До компанії нікого не залучав, бо треба ж було ділитися накраденим.
ДОРОГИЙ ОБІД В КАФЕ «БЕРІЗКА» Проживав Крам після третього виходу із тюрми з батьками та двома сестрами на вулиці Володимирській. Батьки мусили вдягати і годувати двадцятивосьмирічного сина. Часом навіть трохи грошей давали. Але для нього то була, як кажуть, крапля в морі. Гроші були потрібні не лише на спиртне, але й на наркотики, які вживав. Крадіжки стали його ремеслом, яке він досить добре освоїв. Якось вночі вийшов з будинку на подвір’я. У напівтемряві він часто бродив містом. Ось і тепер стояв і розмірковував, куди податися. Було прохолодно, тому вирішив далеко не йти. Зазирнув на подвір’я до сусідки Вікторії. Вона спала, бо у вікнах розгойдувалась темінь. Назустріч кинувся собака й... дружелюбно замахав хвостом. Пес його добре знав, бо Руслан тут був уже не один раз. Злодій підійшов до будинку й залізною драбиною, яка стояла біля стіни, видерся на горище. Присвітив ліхтариком. Спочатку витяг з горища мішок борошна, потім мішок цукру, не погребував і картонним ящиком прального порошку «Лотос» та милом. Переніс усе з двору у кущі, що росли неподалік. Там замаскував крадене. Пес провів його до хвіртки, сперся на куртку лапою, немов прощаючись. — До зустрічі! Завтра я знову навідаюсь, — потис собачу лапу й пішов шукати таксі. Крам усе продав знайомим тієї ж ночі. Лише цукор відвіз на ринок уже вранці. Якось зайшов Руслан під обід у кафе «Берізка», що на вулиці Кривий вал. Відвідувачів у цей час було чимало. Вмостився за столом, де сиділа незнайома молода жінка. Замовив собі сік. Поряд з нею на вільному стільці лежала сумочка, напівприкрита її плащем. Коли та відвернулася, злодій висмикнув сумочку, сховав під куртку, допив сік і вийшов. Уже надворі, неподалік парку імені Лесі Українки, почав розглядати, що в ній. Витяг із сумочки вісімсот гривень, майже сто дев’яносто доларів, золоті браслет та сережки. «Трофеями» був цілком задоволений. Злодій нічим не гребував. Видивлявся, де й що можна поцупити. На Завокзальному ринку зупинився біля одного контейнера. В ящиках була риба хек. Торгівля йшла досить жваво. Продавець Євгенія швидко важила рибу, брала гроші, давала здачу. Зовсім поряд за усім цим спостерігав Руслан. Один з покупців, розраховуючись, подав крупну купюру. Продавець нахилилася, відраховуючи здачу. Цим скористався Крам. Він зняв ящик з рибою й кудись поніс. Покупці це бачили, але сприйняли його за вантажника. Коли ж відсутність ящика помітила продавець, уже й слід злодія прохолов. Бродячи вулицями Луцька, вдень чи вночі, Крам завжди брав із собою ножиці, залізний стержень, поліетиленову торбу чи мішок. Ножиці використовував в основному, щоб відкривати замки дверцят іномарок, котрі стояли на узбіччі вулиць чи біля будинків... Недільного ранку Крам поспішав на Центральний ринок. На вулиці Глушець помітив автомобіль «Мерседес-Бенц». Водія не було. «Мабуть, бродить ринком», — вирішив Руслан й зупинився біля іномарки. Витяг з кишені ножиці й почав колупатися в замку, аби відчинити дверцята, Нічого не виходило. Довго вовтузитися не було часу. Щохвилини міг з’явитися власник автомобіля. Руслан підняв камінець, що лежав біля бровки, подивився навколо й вдарив по склі передніх дверцят. Через дірку витяг автомагнітолу, чоловічі черевики, спортивний костюм. Все склав у торбу й втік. Таким же методом, розбивши скло дверцят, він викрав з автомобіля «Опель-Аскона», що стояв неподалік бару «Сніжинка», автомагнітолу та інші речі. Власники іномарок, звичайно, звернулися в міліцію, але злодія не так легко булоФ знайти. І все ж Крам згодом впіймався. Недаремне у народі кажуть: скільки б глечик воду не носив, а ручка обірветься. Проти злодія була порушена кримінальна справа. Під час розслідування з’ясувалося, що за кілька місяців Крам вчинив сорок три крадіжки: пограбував з десяток автомобілів, понишпорив у дванадцяти хлівах, у деяких двічі, викрав чимало речей з чужих квартир. Луцький міськрайонний суд на чотири роки і три місяці позбавив волі Руслана Крама. З нього на користь потерпілих буде стягнуто понад 6600 гривень. Злодій не міг би так довго красти, якби люди самі допомогли міліції його викрити. Могли ж. Адже чимало тих, кому Руслан фактично за безцінь продавав крадене, його знали. Та й чи можна було, скажімо, сумніватися, що двадцять курей із скрученими головами й похапцем запхані в мішок, крадені? Адже господар з власними курми такого ніколи не вчинив би. Та й чому ніс їх продавати вночі? Невже не міг дочекатися ранку? Без сумніву, дехто здогадувався, що тут не все чисто, але брав товар, бо був дешевий. Не інакше, як куряча сліпота вразила тих, хто купував крадену птицю...
