ЛИШЕ НЕВИДИМА СИЛА АНГЕЛА-ХРАНИТЕЛЯ ВІДВЕЛА СМЕРТЬ ВІД 11-РІЧНОГО МАКСИМА ГЛАЧУКА З НОВОВОЛИНСЬКА...
ЛИШЕ НЕВИДИМА СИЛА АНГЕЛА-ХРАНИТЕЛЯ ВІДВЕЛА СМЕРТЬ ВІД 11-РІЧНОГО МАКСИМА ГЛАЧУКА З НОВОВОЛИНСЬКА.
Алла ЛІСОВА
Ця неділя не передбачала нічого поганого. Прекрасний вихідний день оксамитового вересня, сонячний і теплий. Зранку Людмила з сином пішла на базар, докупили йому все необхідне в школу. Потім зайнялась господарськими справами на кухні, бо попереду чекала нічна зміна на шахті. Пообідавши, Максимко з хлопцями побіг грати м’яча. Словом, день як день – жодного поганого передчуття. І раптом – як грім посеред ясного неба: прочинились двері, і зграйка стривожених дітей хором повідомила: “А вашого Максима вдарило током”. ... Струмом пройнято усе її єство. Боса, у хатньому одязі, стрімголов бігла сходами з четвертого поверху, а в скронях безперестанку стукало: “Швидше б побачити, швидше б побачити...” Хвилини видались вічністю, яка зупинилась на площадці другого поверху: жінки з сусіднього будинку Люда та Алла несли на руках її Максимка, обпеченого, немов вуглинка, але живого. Потім все розгорталось, як у миттєвому фільмі жахів, здавалось, що це діється не з нею, а з кимось нереальним і зовсім чужим. “Швидка допомога”, яка з’явилась за лічені хвилини, приймальне відділення, реанімація... Все пливло перед очима, не знає навіть, де брались сили рухатися, запитувати щось у лікарів і... чекати. Лише наступного дня, у понеділок, коли переконалась, що небезпека поволі відступає від сина, полегшено зітхнула, а потім - стала на коліна і почала молитись, як уміла, своїми словами, але з якимось незрозумілим трепетом, який поселився у душі. Мама хлопчика розповідає, по-новому переживаючи найважчі моменти життя, а Максим великими голубими очима спостерігає за нами, раз по раз доповнюючи щось від себе. А згодом охоче починає в деталях все викладати: - У м’яч пішли грати я і ще четверо хлопців, які вчаться в сьомому класі. Це біля будинку № 17 на 15-му мікрорайоні, де близько підстанція. У її стіну ми і копали м’яч. Не пам’ятаю, хто з хлопців вдарив його на висоту – і він через дірку у вентиляційній огорожі влетів усередину. Я, як найменший, поліз його дістати, - хлопчик передихає і веде далі . – Я знав, що до залізяччя не можна торкатись... Проник швидко у приміщення, побачив, як висловився сам, м’яч на рейках, тобто шинах, хотів за ним нагнутись – і все попливло. Згодом, коли запитали Максима, що він відчував після цього фатального моменту, мовив: “Як у вогні горів”. Хвиля високої напруги огорнула хлопчика. Коли він опинився за граничною межею у 0,6 метра, де вже починається дія смертельного середовища, його вразила дуга електричного струму. Та в момент короткого замикання спрацював захист миттєвого вимкнення обладнання підстанції і він, на щастя, не встиг торкнутись струмопровідних деталей. - Та навіть у такій ситуації все могло бути набагато страшніше, якби під ураження потрапила ліва частина тіла, - каже лікар-хірург Анатолій Бензель, який був на робочому місці, коли після трагедії малий пацієнт опинився в лікарні. - На момент приїзду до лікарні хлопчик був при свідомості, його стан оцінювався як середньої важкості. Однак ураження електрострумом і термічні опіки зробили свою справу. Були вражені грудна клітка, передпліччя, шия, рука... Вимагали лікування серцево-судинна система, опіки різних ступенів. Його оглянули невропатолог, ургентний хірург, інші спеціалісти. Щонайперше, було зроблено кардіограму, лікар-реаніматолог Вікторія Василюк після необхідних аналізів увесь первинний комплекс лікування взяла під свою опіку, а згодом передала Степану Денисюку. Через день Максимко вже міг самостійно підніматись і його перевели в хірургічне відділення Нововолинської центральної міської лікарні. - Зараз ми лікуємо у хлопчика опіки різних ступенів з некрозом шкіри. Затримається він на лікарняному ліжку аж до повного одужання, яке неодмінно настане. Можливо, доведеться робити пересадку шкіри, - коментує стан маленького пацієнта завідуючий хірургічним відділенням Данило Корець. Мама Людмила мене кілька разів запитувала, що казали про здоров’я Максимка лікарі, чи нема ніякої загрози, чи раптом не потрібно його везти кудись далі. Її, яка пережила справжній шок, можна зрозуміти. Після нього Людмила ніби по-новому глянула на цей світ, по-іншому оцінює людей, обставини. Не могла змовчати і про те, що болить і досі. - Повірте, - каже, - я ні на кого не тримаю зла. Але прикро, коли звинувачують лише мене, що саме я не догледіла добре дитини. Образливо за те, що за весь період лікування не прийшли з філії “Волиньобленерго”, не поцікавились, як дитина, чи не потрібні якісь кошти на лікування. Тільки першого дня у реанімацію заглянув чоловік, представився головним інженером і промовив: “Ага, живий...” Хоча зрозуміло, і про це у півторагодинній розмові не раз наголошувала мама, що таке небезпечне місце повинно мати надійний захист, аби туди не лише м’яч не міг проникнути, але й навіть кішка, не говорячи вже про людину. На жаль, халатна безпечність і далі продовжує у нас скрізь існувати, хоча подібні випадки траплялись вже не раз. Коли Максимка з мамою повезли у реанімацію, дідусь хлопчика Григорій Наумович пішов до цієї злополучної “будки” і переконався в тому, що вона все ж таки як слід не захищена від випадкових осіб. ...Тепер, на щастя, все позаду. Максимку хочеться швидше додому, скучає за друзями, за однокласниками рідного 6-А. Трохи розважається шашками, які купила мама. Вечорами вона його залишає самого, їде додому, аби все розповісти про Максима чоловікові і привезти єдиному сину, який став для неї ще дорожчим, улюблену смажену картоплю. А при нагоді знайти вільну хвилину зайти у церкву. Подякувати Богу за врятоване життя і помолитись за здоров’я тих, хто не допустив найгіршого, що могло статися. Тоді, звичайно, найперше зорієнтувались діти, побачивши, що з приміщення, куди проник Максим, іде дим і почали швидко шукати дорослих. Чергова з бойлерної потелефонувала на “швидку”. А дві молоді жінки, не думаючи про загрозу власному життю, відкрили двері підстанції і винесли хлопчика на вулицю. Він ще знайшов сили назвати свою адресу і - втратив свідомість. - Зрозуміло, якби автоматичне вимкнення затрималось хоча б на соту долю секунди – трагедії не уникнути. Але Максим міг навіть задихнутись від диму, - каже Людмила, при тому ніжно поглядаючи на сина. Вмілі руки лікарів-професіоналів допомогли Максимку повернутись до нормального стану, косметичні креми, які, звичайно, коштують недешево, вибілили потемніле обличчя. На голівці сина поряд з вигорілим жмутком волосся мама помітила сивину. Він попросив не викидати обгорілу футболку, а також кепку, що врятувала від облисіння, як сумні, але пам’ятні на все життя символи. Як засторогу. P. S. Людмила Глачук просила подякувати батькам учнів 6-А класу ЗОШ № 5, їх класному керівнику Лідії Ветлянчук, колективу шахти № 9 за матеріальну та моральну підтримку
