РОБОЧА СИЛА Є. А ДЕ ПРОФЕСІОНАЛИ?

Проблема забезпечення кваліфікованими спеціалістами все гостріше постає на сучасному виробництві.

Олександр НАГОРНИЙ

Ми були свідками півгодинної розмови по мобільному телефону президента ВАТ “Цумань” Івана Камінського з одеситом, котрий відрекомендувався представником компанії “Восток”. Невідомий бізнесмен пропонував свої посередницькі послуги для збуту продукції за кордоном, виторговуючи собі певний відсоток. Іван Васильович пустив у хід всю свою витримку і дипломатію, щоб відкараскатись від послуг незнайомця, який навіть не знав, що таке шпони. Він запрошував побувати на підприємстві майбутнього посередника, познайомитись з продукцією, з ринковим попитом тощо. А той торочив про відсотки...

Нарешті Іван Васильович закінчив розмову і зітхнув:
— На Заході посередниками є фінансисти. У нас телефонують люди, які не мають коштів, але хочуть їх за чиєюсь спиною заробити. Якби так на наше підприємство напрошувались класні спеціалісти, то був би вельми втішений.
Ось на цю тему видавалось цікаво побесідувати з керівником, тим більше, що в селищній раді хтось сердито зауважив: “Директор Камінський з Тернополя, ось і набирає чужих працівників, а не цуманських”.
На перший погляд, ситуація так і виглядає: комерційним директором підприємства працює сестра Івана Васильовича — Тетяна Судук, її чоловік Василь — водієм, старший брат Микола — начальником фанерного цеху. Ось така родинна “фірма”. Колись би це суворо засудили. На підприємстві про них найкращі відгуки. Окрім того, чимало спеціалістів переїхало з Івано-Франківщини, Львівщини... І це при тому, що в Цумані деревообробне виробництво за радянської влади було добре налагоджено — колись тільки на цьому підприємстві працювало до 1300 осіб. Отже, доморощені спеціалісти повинні бути? Але, щоб зробити певні висновки, треба знати історію недавнього відновлення колишнього ДОКу.
Іван Камінський розповідає, що коли в грудні 1996 року прийшов на підприємство, котре вже простоювало п’ять місяців, то тут залишалося 9 чоловік, а за штатним розписом нараховувалось 794 працівники. Тож треба було знайти фінанси (і не в Цумані) і мати опору з відданих працівників, які б остаточно не розтягнули виробництво. Коли встановили імпортну лінію “Кремон”, яку привезли з Івано-Франківщини, то треба було брати з собою тамтешніх спеціалістів. Цікаво, що з рідного львівського села Камінський запросив аж 11 хлопців, які погодились тоді працювати під чесне слово (яка там зарплата!), а тепер поженились з місцевими дівчатами і стали вже своїми, цуманськими. На Івана Васильовича навіть дома ображалися: забрав хлопців від своїх дівчат.
— Нарікання, що ми не залучаємо цуманських працівників, не відповідає дійсності, — каже керівник. — Ми зібрали в окрузі все, що є фаховим, кращим. Миколу Денисюка з Грем’ячого ми возили в Польщу, спеціально паспорт йому виробили, бо тамтешні спеціалісти не могли так класно зробити заточку ножів. Ми взяли провідного спеціаліста по електроніці Миколу Микитчака з Івано-Франківська і його ніхто не може замінити.Чесно кажучи, ми закриваємо очі на його недоліки, але без нього все зупиниться. Цього спеціаліста чи верстатника Руслана Середюка заберуть моментально конкуренти. Ми також цінуємо місцевих спеціалістів — Олександра Веремія, Володимира Галаса, Ігоря Арендарчука та інших. А проблема полягає в тому, що ми повсюди шукаємо фахівців, хоча надто високої зарплати запропонувати не можемо. Та в нас зварювальних робіт на два роки вперед... І я не можу знайти трьох класних зварювальників.
Нині на підприємстві зайнято 180 працівників. У позаминулому році розрахувалися з боргами, запустили газову котельню. Колишнє обладнання капітально ремонтується і встановлюється нове. Планується додатково організувати до 20 робочих місць. А ще ж треба прилаштувати більше десятка жінок, що вийшли з декретної відпустки. І все ж ВАТ “Цумань”, як розповідає комерційний директор Тетяна Судук, по можливості допомагає лікарні, школі, релігійним конфесіям. Потрібно,як стверджують керівники, класні два водії, зварювальники, слюсарі, фрезерувальники, токарі, спеціалісти з електроніки. І, як каже Іван Васильович, ця проблема стає все нагальнішою, бо профтехосвіта не дає потрібних кадрів, не можуть їх запропонувати й у центрі зайнятості.
— Нелегко, але можна купити новий верстат, — каже він, — проте в десять разів важче його запустити... Ціни немає механіку, який би розбирався в електроніці, мікросхемах, чи наладчику контрольно-вимірювальної апаратури.
Ось така ситуація склалася з професійними кадрами потрібних спеціальностей — і не тільки в нашій області. Центри зайнятості пропонують, як правило, некваліфіковану робочу силу чи спеціалістів низької кваліфікації. Керівники зізнаються, що доводиться переманювати і перекуповувати класних фахівців. Радянська система підготовки професійних кадрів, хоч і шкутильгала, але працювала. Що ж маємо взамін тих спеціалістів, які виїхали за кордон, пішли в комерцію? Питання риторичне.