Любов та війна: освідчився коханій після виходу з-під Дебальцівського котла

Дівчина возила бійцям продукти й речі, аби бути поруч із Василем. Освідчувався коханій Василь двічі. Вперше, після виходу з оточення з-під Дебальцевого, коли приїхав до Олени з оберемком блакитних квітів. Це була пропозиція одружитися, але Василь не спромігся озвучити це. Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим".

Вдруге освідчився у грудні 2015 року на День святого Миколая. На церемонію одруження наречений одягнув військовий однострій. «Розписалися ми 29 лютого 2016 року у Нетішині, що на Хмельниччині. День обирали свідомо: щоб святкувати річницю весілля або у наш день, або ж в останній день зими чи перший день весни!» — розповіла Олена.

Початок війни для Василя Стефурака приніс ще одну важку втрату — 22 вересня 2014 року біля Донецького аеропорту загинув його молодший брат Степан, який пішов в АТО добровольцем. Лютневі події 2015 року, коли Василь разом із побратимами обороняли Дебальцеве, пам’ятає до дрібниць. Тоді українські бійці утримували позиції на околиці міста. Опорний пункт, який містився у п’ятиповерховій будівлі, окупанти щодня накривали вогнем. Українські воїни стояли, навіть попри те, що у них не залишилося ніякого озброєння, окрім стрілецької зброї. «Коли припинилася підтримка нашої артилерії, зрозуміли: довго не встоїмо. Як нас поінформували, в артилеристів 128-ї бригади закінчилися снаряди. Підвезти не було можливості, — пригадує Василь Стефурак. - Я пішов на контракт у 2013 році, служив у Головному управлінні розвідки. Після служби ходив на Майдан. Там у мене загинули друзі, і я не міг так просто того залишити. Тому, коли на сході почалася війна, то перевівся до Рівного й писав рапорти, щоб піти на фронт. Так я опинився в «Десні», а потім – у 25-му батальйоні «Київська Русь». І вже через тиждень, у серпні, ми були у Дебальцевому.

Бої за це місто на Донбасі стали для нього найважчими за всі роки війни. Спочатку українська армія просувалася вперед, але вже 24 серпня, після окупації Іловайська, перейшла до оборони.

«Я на війні, поки вона не закінчиться. Коли здобудемо перемогу, то, може, й піду з армії», – говорить Василь.

Саме там, у Дебальцевому, Василь зустрів своє 20-річчя. Машина, на якій у розвідку до Пісок виїхав Степан, підірвалася на ворожій міні. Хлопець загинув. А його брат продовжив воювати, тепер вже за двох.

«Фізично важко не було. Але, коли почали гинути хлопці, це морально сильно давило. Перед Новим роком ми всі мали змогу відпочити від фронту, нам дали по 10-15 діб відпустки. А  в лютому 2015-го, коли терористи взяли Донецький аеропорт, нас знову відправили у Дебальцеве, на ті самі позиції, тільки додали декілька територій, наприклад, Рідкодуб та Нікішине. Наш підрозділ був у Дебальцевому, і до 15 лютого ми там тримали оборону. Бойовики цілодобово накривали нас артилерією – весь день, всю ніч, між залпами було 5-7 хвилин. Проти нас «працювали» декілька дивізіонів, били  і з «Градів», і зі ствольної артилерії», – пригадує військовий.

Але армійці не збиралися здаватися, готові були залишитися на своїх позиціях до останнього. На той момент вони ще не знали, що знаходяться у ворожому оточені.

«Про це ми дізналися тільки, коли розбили першу колону 128-ої бригади, яка йшла в сторону Дебальцевого. Це було о сьомій ранку 9 лютого. А потім отримали наказ виходити. Робили це декілька разів і всі – невдало, тому що нас накривала ворожа артилерія. Безпілотниками вони контролювали наше пересування, а нам не було чим відповідати, адже на той час вже почалися Мінські домовленості, і ми свою артилерію відтягнули».

Вийти підрозділу Василя вдалося 15-16 лютого. Військові сформували колону, під прикриттям двох БТРів вивозили поранених та загиблих. Але, як тільки заїхали у селище Нижнє Лозове, – потрапили у підступну пастку ворога.

«У Нижньолозовій ми заїхали у глибоку балку. Там ворог облаштував засідку, підірвавши одночасно на мінах та фугасах майже усю колону. Полковник-десантник на позивний Сват спромігся завести один із «Уралів», який вивіз сімох військовиків у безпечне місце. Мені також пощастило, адже перебував «на броні» першого «бетеера». Всі, хто був усередині, а в основному це поранені бійці, загинули, — розповідає Василь. — Господь захистив мене…Всі осколки прийняв на себе відкритий люк та рюкзак. Мене лише засліпило. А потім ворожі автоматники та кулеметники відкрили щільний вогонь. Куля влучила у плече. Довкола горіли машини, стрільба та крики… Із колони, якою виходили з-під Дебальцевого, а в ній налічувалося більше ста військовослужбовців, живими залишилося п’ятнадцять чоловік".

Після тривалого лікування і відпустки Василь повернувся у батальйон, з яким вирушив у Попасну, на передову. А згодом вступив в Академію сухопутних військ у Львові. «Свідомо пішов навчатися в Академію. Вважаю, і це не лише моя точка зору, а й побратимів, які пройшли крізь горнило війни, армії бракує фахових командирів, — підсумовує Василь Стефурак. — Бути гідним офіцером — у цьому бачу своє покликання. Після того був госпіталь та нова ротація – до Попасної. Після Дебальцевого вирішив – обов’язково одружиться. Так і сталося.

Зараз родина Стефураків виховує 2,5-річного сина. А Василь невдовзі закінчить Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, в офіцерському званні прийде до однієї з бригад та знову відправиться на Донбас. До речі, разом із ним випустяться восьмеро його побратимів, з якими він воював у Дебальцевому.

«Я на війні, поки вона не закінчиться. Коли здобудемо перемогу, то, може, й піду з армії», – говорить Василь.