«Не всі можуть зрозуміти мій вибір», – мама двох дітей із Любомля про службу в зоні ООС

Ще зі шкільних років Валентина мріяла стати військовою, знала, що це її покликання, частенько уявляла себе в формі. Та склалося інакше: вступила до Волинського державного університет на факультету початкового навчання, але жодного дня не працювала за фахом. Тоді ж у їхньому будинку на другому поверсі винаймали квартиру приїжджі військові, які служили в Любомльському відділенні прикордонного контролю, – пише Район.Любомль.

Я зрозуміла, що потрібно щось змінювати у своєму житті, й це зробити ніколи не пізно. У кінці цього ж місяця, фактично з дивана в армію пішла.

Андрій, молодий хлопець родом із міста Болехів Івано-Франківської області, привернув до себе увагу гарненької сусідки. Ходили в гості один до одного, Валентина готувала смачні вечері, підшивала біленькі комірці. Хлопець виявився рішучим, переконливо запропонував їй одружитися, хоча й зналися лише півроку.

Придбали квартиру, зробили ремонт. Через три роки після одруження у них народився довгоочікуваний син Ілля. Пізніше дружина подарувала чоловікові на день народження донечку Улянку. Зараз дітям 14 і 7 років. Відтоді Валентина поринула в домашні клопоти, чоловік також старався для добробуту сім’ї. На початку 2015-го Андрія мобілізували, спочатку був Мостиський прикордонний загін, а потім – рік служби на Луганщині.

«Кілька днів я плакала. Все думала, що буде з чоловіком, як справитись самій із дітьми, адже Улянці було лише три роки. Знала, що Андрій ще раніше хотів піти в АТО добровольцем, але впросила діждатися «повістки» з військкомату. Він казав: «Якщо відмовлюсь від виконання обов’язку, то хто ж тоді поміняє тих, хто вже там». Розуміла, але дуже хвилювалася за нього. Наш Ілля того року відразу подорослішав, допомагав мені з Улянкою. Разом дочекалися тата додому», – пригадує жінка.

Одного разу зустріч зі знайомим змінила плани, думки та переконання Валентини. Він запропонував їй влаштуватися на військову службу у Збройні сили України. Без вагань, не обдумуючи, пройшла співбесіду та підписала контракт. Вже тоді її попередили, що за умовами після навчання можуть відправити у зону АТО, та, здавалося, про це рано думати.

Чотири місяці в навчальному центрі зв’язку в Полтаві, місяць у Десні, де пройшла курс молодого бійця. Було всього, як в армії: життя в гуртожитку після власної квартири, 14 кілометрів пішки в бронежилетах, автомат у руках, навіть під танком лежала, який їхав по ній. Важко фізично та морально. І жодного разу за чотири місяці не була вдома.

«Ще й зараз не всі знайомі можуть зрозуміти мій вибір. У вересні до першого класу відвели Улянку, а Ілля вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою у Ковель, закінчивши восьмий клас. Перед цим рік відмовляли, але син не змінив думки, і ми підтримали його. А я зрозуміла, що потрібно щось змінювати у своєму житті, й це зробити ніколи не пізно. У кінці цього ж місяця, фактично з дивана в армію пішла. Та вчитися в моєму віці виявилося складніше, ніж думала. Усе ж найбільше тривожила розлука з рідними, особливо – дітьми, бо вперше залишила їх так надовго. Були різні думки: не справлюся, не витримаю, повернусь назад. Але завжди повторювала собі, що треба йти до кінця, в цьому підтримував і чоловік», – розповідає Валентина Федюшина.