Жінка-капелан: «Я на війні тому, що там не вистачає людей, і ті, що воюють, важливі для мене і Господа»

Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим". З Олександрою Андріяшиною ми зустрічаємося в центрі Києва.

Я запитую її, чи багато жінок-капеланів вона знає. «Чотири чи п’ять, – відповідає пані Олександра. – Але таких, хто би жив і працював з бійцями на війні, напевно, жодної».

– Пані Олександро, чому в нас так мало жінок-капеланів? 

– Взагалі до капеланів поки що не звикли. Це для нас новий інститут, новий вид служіння. Хоча у козаків були священики, які і хрестили, і відспівували. А зараз це прийшло здебільшого через католиків та протестантів. На заході у поліції, у пожежників, в лікарнях є свої капелани. І, звісно, в армії. Тобто, по-перше, капеланство саме по собі нам не притаманно, а по-друге, дійсно, всі священики – чоловіки. Коли були війни, то монахині з жіночих монастирів зазвичай допомагали, але як медики пораненим.

Взагалі на війні, ви ж розумієте, умови не дуже сприятливі для жінок і психологічно, і побутово, тому трохи важко.

– Ви пам’ятаєте той день, коли зрозуміли, що не можете лишитися осторонь війни?

– Це було того самого дня, коли перші автобуси з Майдану повезли перших добровольців на війну. І відразу я почала шукати духовну літературу, бо знала, що хлопці будуть гинути, адже це війна. Я перевернула весь Київ у пошуках Євангелія. Потім я бачила, що тим людям, які почали їздити на передову, необхідна підтримка. За короткими розповідями я розуміла, що там, де вони бувають, дуже багато стріляють, там страшно. Але сама не рвалася їхати, а намагалася допомогти звідси. Паралельно шукала, де купити броніки і каски – я тоді викладала англійську мову і нормально заробляла. Я не хотіла знайомитися з бійцями, бо переживала, що когось з них уб’ють, і я того не переживу. Все це було до того моменту, поки мені не зателефонували віруючі люди з Волновахи та Маріуполя і не запросили допомагати цивільним, дітям, які мають панічні атаки та інші проблеми через бойові дії.

За когось теж буває страшно. Коли телефонуєш, пишеш смс, а людина кілька днів не виходить на зв’язок. Звісно, я також панікую, плачу, хвилююся, молюся, але маємо, що маємо.

Тоді я почала їздити на Схід і побачила, що пастори є, волонтери є, і вони якось можуть упоратися, а от у військових нікого немає. Командири не знали, кого можна пускати до військових, а кого – ні. Бо якщо хтось із цивільних буде поранений, то винен буде командир. Навіщо це йому?

І я почала шукати, де пошити форму. Спочатку їздила у Широкине. Це був 2015 рік, селище дуже обстрілювалося, і мене ніхто не хотів туди везти. Але все ж вдалося поїхати, ми поспілкуватися там з багатьма людьми, привезли турнікети, в яких була велика потреба, листи від дітей, літературу. Там я уперше побачила нашу ДРГ. Що у них в очах – я просто не можу вам передати, але та зустріч сильно на мене вплинула. Я давно навчилася: з ким би ти не розмовляла, намагайся завершити бесіду короткою молитвою. Це ж нічого тобі не коштує. І ще жодного разу я не зустрічала того, хто б сказав: «Не треба».

Потім поступово я зрозуміла, що постійно буду тут, байдуже, офіційно чи ні. На щастя, моя церква одразу дала дозвіл, благословила. І я почала їздити до Попасної, дивилася, як саме можу допомагати. Був випадок: нас зупинили на блокпосту, щоб перевірити документи,  я вийшла і кажу: «Хлопці, я – капелан», спитала, чи знають вони 90-й псалом (тоді вже багато хто з бійців його знав). Ні? Ну то слухайте уважно: «Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього!». Лавочки, два пеньочки – і ми там хвилин 30 проговорили. Спонтанне богослужіння – завжди найкраще. Моя мета – розказати, а не навертати.

Ось так раз на два місяці я їздила на тиждень-два на Схід. А в листопаді 2015 року мені запропонували поїхати до Станиці Луганської, де відкривався християнський волонтерський центр. Там було надзвичайно важко. Перший тиждень не було ні обігрівачів, ні туалетів, ні нормальної їжі, не було де спати, ноги сводили судоми. Постійно темно, холодно, зранку й до темна ми на вулиці, щось роздаємо, з кимось говоримо. Була команда 6–7 людей з різних куточків України. І потім поступово я зрозуміла, що я вже переїхала туди, навіть пральну машинку придбала. У Станиці Луганській я прожила 3,5 роки.

– Ваше рішення про переїзд підтримали близькі? 

– Моя мама – віруюча людина, дуже мудра жінка, тому вона мене підтримала. Хоча їй притаманне те, що й іншим людям, хочеться, щоб я була поруч. Вона молиться за мене. Все те ж саме, що й у інших: «Ти поїла? В шапці? По вас не стріляють? Ти ж не поїдеш на саму передову?» (сміється). Практично не було таких, хто б засуджував моє рішення. Я на війні через те, що не вистачає людей і тому, що ті, хто воюють, дуже важливі для мене і для Господа. Але необхідність у капеланах просто величезна.

– Якось у розмові один із бійців говорив мені про те, що капелани не потрібні на війні, що його дратує, коли хтось починає нав’язувати йому віру. Ви часто стикаєтеся з подібними речами?

– Насправді, питання про капеланство – це питання щирості, наскільки людина спроможна поважати людей іншої віри або тих, хто взагалі не вірить. У мене був тільки один боєць, який трошки на мене наїхав. Але це було настільки необ’єктивно, що закінчилось, не почавшись. Людина запитала: «Ви мені зараз попроповідуєте, і в мене снайпери відмовляться стріляти, почнуть любити ворогів?». На що я спокійно відповіла: «Якщо я буду гарно робити свою роботу, а ви – свою, то з бійцями все буде добре». Тоді хлопці за нього вибачилися. Але якось капелан мені розповідав, що у нього був діалог з командиром щодо готовності до вічного життя, і командир трохи суворо сказав: «Мені не треба, щоб вони були готові померти, мені треба, щоб вони хотіли жити». Не знаю, що цей капелан проповідував, тому що я чула, що хтось казав: «Простите русских ваших братьев». І я думала, як йому ногу не прострелили? Капелани мають бути, але в Біблії апостол Павло каже: «У нас вам не тісно, але нам у ваших серцях». Серце має бути настільки великим, справжнім християнським, щоб приймати всіх, любити безумовно. Тому чим більше серце капелана, то краще бійці це бачать, відчувають і поважають.

Я зустрічалася з бійцями-мусульманами і знаходила для них телефон мусульманського капелана, вони були трохи здивовані, але потім відзвонювалися і були щасливі. У капеланів є певні правила, наприклад, треба бути обережним, тому що то не є нашим завданням навертати людей у віру. Я колись спілкувалася з бійцем, який дотримується старослов’янської віри,  звісно, я не заперечувала і сказала, що це цікаво, попросила трохи розказати про це.

Одна з проблем капеланів, щоб вони самі вірили Богу. Я бачила людей, які носять великі хрести, роблять татуювання, ми намагаємося щось купувати, дарувати. А моє завдання у тому, щоб реально вірити, це суто Божа робота. І, знаєте, блаженний той капелан, який це пізнав, тому що він стає розслаблений, спокійний, щасливий. І я не переживаю, що я комусь щось не доказала, не доробила, не домолилась. Коли люди бачать, що ти щасливий, то розуміють, що Господь допомагає.

– Ви ж не тільки капелан, а й психолог за фахом. Чи часто доводиться допомагати військовим саме у цій ролі?

– Блаженний той капелан, який психолог. Коли капелан не вміє показати зв’язок між тим, що написано у Біблії, з конкретною ситуацією, логічний прямий зв’язок – це не дуже добре. Мені часто дорікають, мовляв, ну що це за «підстав другу щоку». Я кажу: у контексті стосунків з мамою, дружиною, близькими друзями, коли тобі здається, що тобі вже по двом щокам надавали, що ти будеш робити? Якщо любиш, то будеш першим, хто вибачиться, щоб зберегти стосунки.

У мене був боєць, якого я помічала, але ми не спілкувались. Я бачила, що у нього проблеми. І одного разу я просто сіла біля їдальні і зачекала на нього. Познайомилися, і він мені розповів, що у нього син зник безвісти, місяців з сім він від нього нічого не чув, тому й пішов воювати сам. І тут поєднуються психологія і християнство. Тому що як психолог я можу його втішити, а як мудрий психолог ніколи не скажу фразу: «Я вас розумію». Тому що це не так. А як християнський психолог,  поки я його слухаю, я звертаюся до Бога і питаю: «Господь, що я можу йому сказати?». Я вірю, що Богу є що йому сказати, як радіо налаштовуюсь на цю хвилю. І у мене з’являється така думка у голові: хоч цей чоловік і втратив зв’язок із сином, небесний батько – не втратив, він знає, де зараз його син: чи у цьому світі, чи у вічності. І про це сказала бійцю, він виплакався, заспокоївся. Потім цей чоловік ліг на лікування. Минуло трохи більше місяця, він мені телефонує і каже: «Сашо, мій син подзвонив! Він був у полоні, потім вони втекли, він лікувався». Я тоді чесно сказала, що для мене це більше диво, ніж те, на яке я сподівалася.

Багато бійців пишуть у Facebook, мовляв, не лізьте в душу військового. І це дуже правильно. Треба вислухати, показати, які є варіанти.

Мені іноді доводилося працювати з бійцями, які зловживають алкоголем. Командири просять: «Зроби щось». І це важкий процес, тут треба дивитися на причини. А одразу їх не зрозуміти. Буває, приїжджає капелан, і боєць починає «лапшу» на вуха вішати. Треба цю «лапшу» переслухати і на другий, третій, четвертий день спитати: «А чому виїхало на позицію дев’ятеро, а коли повернулися, напилося тільки вас двоє?». Потім треба шукати мотивацію і розбиратися. Бувають сльози, коли боєць каже: «Я знаю, що моя дружина й діти ходять до церкви, за мене моляться, а я от така свиня». І ти розумієш, що найбільша підтримка для цієї людини – родина. Для когось мотивація – це робота. І говориш командиру:  «Заохочуйте його більше до роботи, і він буде заради того тримати себе в руках». Було таке, що командири хотіли порадитися, але я ніколи їм не кажу навіть натяками, хто мені і що казав. Бували випадки, коли капелани викладали те, що вони почули. Це синдром ябеди, як у дітей, коли вони ябедничають, тому що щиро хочуть допомогти. Конфіденційність – надважлива штука. Тому психологія нам всім у допомогу. Класно, коли капелан вчиться.

– За ті роки, що ви на війні, вам бувало страшно? 

 

– За себе мені було страшно  тільки кілька разів. Коли були обстріли «Градами» під Маріуполем, ми їхали, і воно нам вслід лягало. Було страшно у Попасній – там сильно обстрілювали і було кілька влучань САУ. Ти лежиш на підлозі, молишся і нічого більше не можеш зробити. В Опитному були такі позиції, де я своєю машиною не могла проїхати. Пересідала на «шишарік», і в певний момент, коли водій на тій машині вижимав максимум, я бачила, що він сам молиться і більше віруючий, ніж я. Тоді також ставало страшно.

 

Бувало таке, що я мала би боятися, але я того не знала (посміхається).  Мені було необхідно до Світлодарська, хлопці сказали їхати дуже швидко – я ж не знала, що це через те, що та ділянка дороги сильно обстрілюється, і є можливість прорахувати, щоб точно влучити. У січні я була на позиції під Маріуполем, де всього 250 метрів до ворога. І я також про це не знала. Була там всього годину-півтори, але це було неймовірне відчуття. Адже бійці на деяких позиціях навіть не очікують, що хтось приїде до них, що когось взагалі туди пропустять.

За когось теж буває страшно. Коли телефонуєш, пишеш смс, а людина кілька днів не виходить на зв’язок. Звісно, я також панікую, плачу, хвилююся, молюся, але маємо, що маємо.

Моя зона комфорту втрачена за горизонтом давно, ще коли я з Києва переїхала до Станиці Луганської.

Я вважаю, що блаженний той, у кого в житті є хоча б два-три дні, коли ти думаєш, що якщо б ти помер сьогодні, то був би щасливий. Буває, що день вартий життя, адже певні події настільки унікальні, потужні, що переходять у вічність. У мене таких було як мінімум три або чотири.

– Які? Можете розповісти? 

– Одна – ситуація з бійцем, у якого син повернувся з полону. А ще… (повисає пауза, Олександра плаче). Ну, може, колись їх розповім.

– Деякі ваші знайомі бійці вже демобілізувалися. А ви ще довго будете на війні, як думаєте?

– Не можу сказати. Тому що тепер я переїхала до Донецької області. Моя зона комфорту втрачена за горизонтом давно, ще коли я з Києва переїхала до Станиці Луганської. Я сподіваюся, що наші бійці, волонтери і далі робитимуть усе, що в їхніх силах. Тому ще трохи будемо. А взагалі я не людина війни.

– Пані Олександро, про що ви мрієте?

– Про мир. Ще схуднути трохи (посміхається). Я мрію, щоб бійці та їхні рідні були щасливі та шанували Господа. А ще хотіла б, хоча це грішно і егоїстично, більше подорожувати. Я поїздила Україною. У моєму списку було озеро Синевір, але почався Майдан, війна, так поки що і не вдалося побувати.