СЕЛО БЕЗ ШКОЛИ

І цього року в області закрилося, на жаль, декілька шкіл.

Валентина ШТИНЬКО

Інформація, яку ми отримали з управління освіти і науки облдержадміністрації, була лаконічною й безпристрасною. Управління повідомляло, «що в області призупинено функціонування шести шкіл І ступеня у зв’язку з відсутністю дітей у Володимир-Волинському районі у селах Поничів, Нехвороща, у Горохівському — в селах Богунівка, Шклинь, у Турійському районі в с. Ревушки. Чисельність учнів у цих школах становить від 2 до 4 дітей. У селі Борове Любешівського району громада вирішила питання про підвіз дітей у школу с. Рівне. Автобус школи підвозить дітей старших і початкових класів.
Питання подальшого навчання учнів з вищезазначених шкіл вирішено шляхом організації підвезення в інші навчальні заклади та шляхом організації індивідуальної форми навчання».
Інформація про об’єктивні процеси в українському селі, про які можна сказати емоційніше: село вимирає. Те, що свого часу не довершили радянські чиновники, оголосивши мало не половину сіл «неперспективними», доконала нова влада, поспішно й бездумно зліквідувавши колгоспи і тим самим позбавивши більшість селян перспективи знайти в селі роботу.
Відтак — заробітчанство по світах, пияцтво, розвал сімей та інші соціальні біди, які, звісно, не сприяли поліпшенню демографічної ситуації. Те, що нас давно уже не 52 мільйони, ні для кого не секрет і заклики «Кохаймося!», що з’явилися віднедавна на рекламних щитах столичних вулиць та давненько вже звучать із вуст популярного телеведучого Данила Яневського, не вельми допомагають.
«Якось зустрів у поїзді свого однокласника, з яким вчилися у польській школі. Розговорилися, згадали дитинство, — ділиться думками в листі до редакції наш постійний автор Олексій Поліщук із Луцька. — Я розшукав у домашньому архіві фото учнів Диковинської початкової школи Горохівського району, зроблене у 1938 році. 79 учнів із чотирьох класів одночасно вчив один учитель — Кароль Кіршнер. Учив добре. Хоча й мав право на фізичне покарання учнів, але цим не зловживав.
Здивувало ж мене те, що, за розповіддю мого однокласника, в нинішній Диковинській початковій школі вчиться лиш 9 учнів, яких навчають дві вчительки. Через 20 років після закінчення Першої світової війни було 79 учнів, а через 60 років після Другої світової — лише 9! Невтішна статистика», — підсумовує читач.
Авторові цих рядків також свого часу довелося навчатися у так званій малокомплектній школі, де в одній кімнаті одна вчителька навчала одразу два класи — другий і четвертий. Звісно, програма четвертого класу була для мене, другокласниці, значно цікавішою, ніж четвертокласникам — наша, за винятком хіба що арифметики. Із власного гіркого досвіду знаю й те, що сільським дітям на шляху до знань часто доводиться затрачати не тільки інтелектуальні потуги, щоб «вгризти» той граніт науки, а й неабиякі зусилля й час, щоб елементарно здолати неблизьку дорогу до школи в іншому селі. Тож вирішила на власні очі побачити села, котрі цьогоріч не почули святкового першого дзвоника, поговорити з людьми.
Голова Хмелівської сільської ради, що у Володимир-Волинському районі, до якої входить село Нехвороща, Степан Павлович Грабарчук дещо підкорегував наявну в мене інформацію:
— Школа у Нехворощі не закрита, а лише переведена у ранг дочірньої при Хмелівській. Тобто, директора там тепер нема, залишилася одна вчителька і три учні. Було четверо, та одну дитину забрали в Замличі. А старшокласники ходять — хто в Микуличі, а хто в Луковичі Іваничівського району. Село віддалене, на межі з Іваничівським та Локачинським районами, населення 227 чоловік, з них 88 пенсіонерів.
Поїхали у Нехворощу. Дорога і справді неблизька, особливо, якщо долати її пішки. Обабіч облогує земля аж ген, до горизонту. І лиш один невеликий лан тішив акуратною стернею. Втім, проїжджаючи мимо, зауважила на ній силует мертвого лелеки. Було щось сумно-символічне у цьому осінньому пейзажі.
А ось школа зустріла нас усміхненими чистими вікнами, вазонами на ганку, гойдалкою у дворі й незвичною тишею. На дверях красувався замок і записка: «Поїхала в районо».
— Я не попереджав про ваш приїзд, — сказав сільський голова. — Мабуть, вчителька поїхала вирішувати якісь свої проблеми. А школа, як бачите, у нас гарна, збудована у кінці 80-х, газифікована, у доброму стані. Такою й ми постараємося її зберегти, бо впевнені, що нинішній стан — тимчасовий. Якщо за 1999-ий рік у селі не народилося жодної дитини, то за 2000—2005-й маємо шестеро.
— А ось у селі Поничів, у якому нині мешкає 198 жителів, одного разу вже пережили закриття школи і було це років 15 тому, — розповів нам голова Льотничівської сільради, куди входить це село, Микола Максимович Потапюк. — Приміщення було старе і його розібрали. А сім років тому школу знову відкрили в одному приміщенні з клубом. Воно, щоправда, непривабливе, потребує ремонту, але, як мовиться, хоч поганеньке, та своє. І його також мають намір зберегти, бо вважають, що село без школи — явище тимчасове.
Бог наче почув їхні турботи, цьогоріч лелеки принесли у Поничів дві пари близнят. Ось і сама вчителька, Мар’яна Андріївна Пасальська, вирішила внести свій вклад у поліпшення демографічної ситуації — пішла у декретну відпустку.
Село газифіковане, є водопровід, дорога з твердим покриттям, автобусне сполучення, останнім часом зменшилася міграція молоді в місто, тож є всі підстави сподіватися на поліпшення ситуації — вважає сільський голова.
А ось мама двох школяриків — другокласника Віталика і третьокласниці Тетянки — Галина Іванівна Баранська налаштована не так оптимістично.
— Школа — то найболючіше для мене питання, — зізнається жінка. — Щоранку Віталик плаче, бо не хоче так рано вставати. У перший клас же пішов шестиліткою, маленький ще. А о 7.45 діти вже змушені їхати на Льотниче. Вже й блудили, і шукати їх доводилося по селу. То це ще тепер, а що буде зимою, коли замете дорогу? Звісно, що зимою будуть більше вдома сидіти, ніж у школу ходити, то ж діти.
І що тут заперечиш матері, і як розрадиш? Якщо у столичних міністерських кабінетах проекти адмінреформи та всілякі програми типу «шкільний автобус» загалом виглядають доцільними й раціональними, то на місцях вони нерідко обертаються невтішними слізьми конкретних Віталиків і Тетянок. Навряд чи зарадить при нинішній ситуації в країні й «Рік села», яким збираються проголосити 2006-й. Тут не рік — десятиліття потрібне, щоб село наше відродилося й розправило струджені плечі.