Повернувся з війни через… сім десятиліть

Подібних історій можна розповісти безліч, і кожна – пронизана нестерпним болем, сповнена втрат і здобутків, щасливих і гірких фіналів. Одну із таких днями повідала журналістам жителька Качина Надія Кисляк.

Довгих сімдесят п’ять років її сім’я нічого не знала про долю найдорожчої для них людини – батька, дідуся Петра, якого навесні 1944-го призвали боронити Батьківщину. І тільки нещодавно випадково довідалися, що рядовий, стрілець 310-ї Новгородської стрілецької дивізії 2-го Білоруського фронту Петро Миронович Кузьмич із села Ольблє (сучасне Грудки) знайшов останній спочинок на кладовищі польського міста Гдиня, землі котрої героїчно визволяв від німецьких окупантів.

Був батьком, а став солдатом

Мільйонам українців довелося побувати на тій війні, проливаючи кров не лише за свою країну та її народ, а й за країни та народи Європи. Під градом ворожих куль та мін вони йшли до перемоги, виборюючи кілометр за кілометром. У декого цей шлях закінчився в Берліні, як от батька Надії Кисляк — Івана, також фронтовика. Інші крокують бойовою стежкою донині: неприкаяні, можливо ніким і не оплакані. Воїни, яких навіки милосердно прийняла у свої глибини чужа земля.

Для дідуся нашої співрозмовниці Петра Кузьмича ратний шлях розпочався навесні 1944-го. На той час чоловікові виповнилося вже 44 роки: сім’янин, здавалося, такому не місце на полі бою. Однак тоді мало зважали на подібні речі, ситуація вимагала нових сил, і чим більше, тим краще.

Усього через рік Європою прогриміли переможні салюти. У містах і селах зустрічали зморених, скалічених, але живих визволителів. Повернувся додому й хоробрий армійський водій Іван Дудчик. У родині сподівалися, що ось-ось має прийти Петро Миронович. Проте ні після цього, ні згодом родина старшого Кузьмича так і не дочекалася.

Сама пані Надія діда Петра ніколи не бачила, бо народилася уже після війни. Тому дуже поверхово уявляє, яким він був, адже жодного його фото не збереглося. Усе, що залишилося на згадку від родича у жінки, – уривчасті спогади мами та символічний хрест, встановлений на цвинтарі у рідному селі Грудки, до якого часто удвох із бабусею Оляною приходила неня помолитися за упокій його душі. Хоч до кінця й не мали впевненості, чи загинув. Адже похоронки так і не отримали.

Лише передані кимось чутки, що поклав голову Петро десь біля кордону, змушували повірити у подібне. Ось так, не відаючи нічого, спочатку відійшла в кращі світи бабуся, згодом попрямувала за нею і матір оповідачки. Літа йшли, а з ними міліла віра у нащадків коли-небудь відшукати справжнє місце поховання предка. Та допоміг випадок…

Похоронки так і не отримали. Лише передані кимось чутки, що поклав голову Петро десь біля кордону, змушували повірити у подібне. Ось так, не відаючи нічого, спочатку відійшла в кращі світи бабуся, згодом попрямувала за нею і матір оповідачки. Літа йшли, а з ними міліла віра у нащадків коли-небудь відшукати справжнє місце поховання предка.  

– Мама свого батька дуже любила. Востаннє вони бачилися, з її слів, на призовному пункті у Маневичах, куди принесла передачу. Вже прощаючись, той сказав: “Перекажи Йванові (моєму батькові), хай не ховається, не йде до лісу, а вирушає на війну”. Батько послухав і військовим шофером дійшов аж до Берліна. Натомість від діда не було жодної звістки… Але чудеса бувають.

Нещодавно вже мій старший онук Олексій закінчував університет і йому потрібно було скласти родове дерево. Ми колись це робили, а то вирішили знову впорядкувати. Допомагаючи сину у тій справі, моя донька Ніна взялася відшукати хоч якісь відомості про предка в Інтернеті.

Через трохи телефонує: “Мамо, тільки не хвилюйтеся, я знайшла дідову могилу”. Спочатку не могла повірити у можливість такого. Та дані співпадали. Як вдалося їй встановити, недалеко від польського міста Гдиня розташоване кладовище, на якому поховані польські та радянські солдати. І серед них на одній із могил викарбуване прізвище та ім’я Кузьмич Петро. У документах на сайті значилося, що є вихідцем із села Ольблє Руське, звідки призивався, дружину звати Кузьмич Оляна Йосипівна. Останні сумніви відпали – таки він. Нарешті через 75 років ми таки знайшли місце останнього спочинку близької нам людини, – оповідає деталі родинної історії Надія Кисляк.

Віддав життя, аби жили мільйони

У період Другої світової Гдиня становила частину опорних пунктів німців на Балтійському морі, разом із портовим Гданськом сюди заходили кораблі противника, прибували важливі військові вантажі, спорядження. Тож бої за контроль над даною ділянкою фронту велися запеклі.

На початку березня 1945 року радянські війська, здолавши маршем 300 кілометрів окупованої ворогом території, підійшли на рубежі Козліни, неподалік від Гданська. Під прикриттям артилерійського вогню групи солдат раз по раз кидалися в атаки, намагаючись відтіснити німців. Серед тих, хто мужньо бив противника, був і стрілець 310-ї Новгородської стрілецької дивізії Петро Кузьмич.

26 березня перші частини згаданої дивізії увірвалися до міста Гдиня. Та наш земляк не застав цієї події, його земний шлях закінчився ще 15 березня. Припускаємо, що загинув солдат десь у районі села Ольшинка (німецькою Вальдорф, Бюргельвальде) Гданського повіту. Далі, ймовірно, його тлінні останки перепоховали на цвинтарі радянських солдатів у самому Гданську, а згодом перенесли до меморіального комплексу в Гдині, де й покояться нині спільно з іншими 1316-ма героями.

Припускаємо, що загинув солдат десь у районі села Ольшинка (німецькою Вальдорф, Бюргельвальде) Гданського повіту. Далі, ймовірно, його тлінні останки перепоховали на цвинтарі радянських солдатів у самому Гданську, а згодом перенесли до меморіального комплексу в Гдині.

На сьогодні відомі імена лише 133 полеглих бійців, які бережно вписані на зірках, що величають 16-ть братських могил. До однієї із них відтепер навідуватимуться не лише доглядачі комплексу, а також і велика родина червоноармійця Петра Кузьмича. Наприкінці березня праправнук солдата Олексій, перебуваючи в Польщі, відвідав могилу прапрадіда і помолився за упокій душі спочилого. Згодом прагне побувати там і Надія Кисляк.

– Хочеться сказати глибокі слова вдячності і поваги польській владі за ті старання, з якими вони доглядають за кладовищем воїнів, котрі там спочивають. Не вистачає слів, щоб висловити наші почуття – це пам’ять серця. Ніхто не забутий і ніщо не забуто! – підсумовує сказане онука фронтовика.

Олександр ПРИЙМАК

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.