ТАЄМНИЦЯ МУЧЕНИЦЬКОЇ СМЕРТІ ГОЛОВИ СІЛЬРАДИ

Слідами одного злочину НКВС—НКДБ


Петро БОЯРЧУК

Мабуть, в іншій державі, в сусідній Польщі, скажімо, чи в тій же Росії, сільська громада вважала би його героєм. Тим часом у постсовєцькій нашій Україні, яка в оцінках власного минулого усе ще догідливо хилиться і перед Варшавою, і перед Москвою, ім’я колишнього мешканця Борисковичів Горохівського району Лаврентія Якобчука дотепер оповите замовчуванням. Коли не брати до уваги щорічних заупокійних служб Господніх у поминальну неділю, то не згадано його досі ні на якомусь сільському зібранні, а ні деінде. Був же в селі не останньою, як то кажуть, людиною. Віддаючи йому в руки владу над собою у найтяжчі години, село покладалось на нього в тамті години і життям, і долями багатьох.
Сьогодні ніхто вже не скаже, що почував Лаврентій, коли за гітлерівської окупації сільська громада обрала його своїм старостою. Але ще не стерся у пам’яті декотрих мешканців Борисковичів такий факт: коли німці вирішили конфіскувати для потреб армії церковні дзвони, саме Якобчук сповістив про це кількох тутешніх чоловіків. Дзвони завчасу зняли і до пори закопали. Ніхто вже не скаже сьогодні, що міг почувати Лаврентій, коли на звільненій червоними від коричневих території тодішнього Берестечківського району, до якого належали Борисковичі, заповзялась утверджуватися совєцька влада і громада обрала його головою сільської ради. Подейкують, хтось у цьому зв’язку похмуро тоді пожартував: верховодив, Лаврентію, за тих, керуй і за цих, бо, як видно, один одного вони варті.
В усякому разі, факт сам по собі аж надто промовистий. Адже, аби зазнало село за гітлерівщини якогось лиха через Лаврентія, а лиха воно хлепнуло вже повен ківш, усе би складалось інакше. Тим часом громада, яка пережила і „визволителів»—перших совєтів, і „визволителів»-гітлерівців, опинившись під третьою „визвольною» хвилею, знову довірилася Якобчукові. А потім трапилося те, що досі лишається в чомусь загадкою. І що совєцька влада впродовж наступних десятиріч свого існування стирала з пам’яті людської всіма можливими способами.
В передобідню пору того осіннього дня, певно ж, то з Берестечка в село приїхала і зупинилася на постій велика оперативна група НКВС - НКДБ. Прибула на „боротьбу з бандитизмом». Першочергове у цьому зв’язку завдання сільського голови — розквартирувати групу по дядьківських домівках, потурбуватися, щоби була вона і нагодована, і зігріта. Оскільки ж Якобчукове слово давно вже стало для сельчан незаперечно авторитетним, то одержали прибульці змогу як попоїсти добряче та відпочити, так у командному, зокрема, складі, начебто й випити не одну чарку горілки. Ближче до вечора, немов спохопившись, задля чого сюди дісталися, просто з вулиці, заломивши руки йому за спину, забрали голову сільської ради і поїхали геть. Через день-другий сусідка, яка погнала пасти корову в урочище Хоронів, що поряд з Борисковичами, принесла Якобчуковій Парасці сумну звістку — лежить там її чоловік неживий. Всуціль сколоте ножем чи штиком Лаврентійове тіло незаперечно свідчило, яка страшна мученицька смерть його спіткала. А малолітньому тоді Сергійкові чомусь запам’яталися батькові ноги. Були без чобіт, в одних закривавлених онучах. Коли онучі розмотали, з’ясувалося, що ступні теж раз у раз поштрикані чимось гострим.
Поховала Параска свого чоловіка на сільському кладовищі. Проти цього районні владці нічого, здається, не мали. Хоч трималися осторонь, начебто і не про загиблого голову сільської ради йшлося. Втім, перед самим похороном якийсь у погонах наказав Парасці: могила Лаврентієва мусить бути без жодного напису. Нічого нікому сторонньому не говорячи, веління це виконала. Подумала: хочуть, аби швидше і Лаврентій людям забувся, і місце, де поклали його на вічний спочинок. Тим часом, у декотрих селах району не знати звідки з’явилася і зміїним поповзом поширилася по довкіллю чутка: борисковичівського голову „замордували бандити». Ніхто цього не спростовував. Як і не уточнював, про яких бандитів мова. А ще через трохи Параску Якобчук разом із сином Сергієм (двоє старших синів - Євген та Касян - залишилися біля родичів) було відправлено у заслання на північ Росії. Ось як виглядає цей факт у рядках архівної довідки № 1363-Я (як і наступні документи, цитується з деякими скороченнями. - П. Б.), виданої в березні 1993 року Волинським обласним управлінням Міністерства внутрішніх справ: „На основі постанови Особливої наради при МДБ СРСР від 30 січня 1946 року (протокол № 6) з Волинської області заслані в Архангельську строком на 5 років з конфіскацією майна Якобчук Парасковія Антонівна, 1914 р.н., з нею дитина — Сергій, 1939 р.н. Виселення проведено в зв’язку з тим, що Якобчук Лаврентій Михайлович, 1913 р.н., був учасником УПА».
Остання фраза і викликала у Сергія Якобчука (нині живе в сусідніх із Борисковичами Бранах Горохівського району) певні роздуми. Річ у тім, що іще в 1960 році під час служби у Збройних силах СРСР він з деяких цілком меркантильних міркувань вирішив вступити до КПРС. І, на що майже не сподівався, був у її ряди прийнятий. Попервах, як у партії тій велося, кандидатом, а через рік - повноправним членом. Фактів з власної біографії перед парткомісією 25-ї дивізії протиповітряної оборони 5-ї армії авіації далекої дії, у якій служив аж на Чукотці, не приховував, хоч і того, що трапилося з батьком, достеменно пояснити не міг.
Оскільки ж на запит парткомісії особовий відділ військової частини перевірив у цьому зв’язку всеньку його „підноготну», то ще із тамтих літ мав про свого батька офіційну інформацію дещо іншу. Не випадково ж в „Обліковій картці члена КПРС» Сергія Лаврентійовича Якобчука з’явився у відповідній графі напис такого змісту: „Батько, голова сільської ради, за співробітництво з німецькими окупантами був заарештований органами КДБ і убитий при спробі втекти в 1944 році». В очах партії та совєцьких спецслужб він, Сергій Якобчук, залишався сином явного „ворога народу» і „зрадника батьківщини», котрий замість упокоритися і спокутувати провину, ще й намагався кудись тікати! Але чомусь це не завадило Сергієві не лише на шляху до партійності, а й не зашкодило армійській його службі, яку в тому ж 1960 році проходив на посаді начальника радіолокаційної станції в одній із найближчих від кордону СРСР із США місцин. Хіба не дивно? І хіба не підштовхує це до думки, що поблажливість влади, яка злочинно залишила Сергія без батька, була йому за те своєрідною компенсацією?
Довідка Верховного суду УРСР № 2198 н 90, з якої випливає, що тільки через тридцять після того літ (24 травня 1990 року) „визначенням судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду УРСР постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 30 червня 1946 р. відносно Якобчук Парасковії Антонівни та Якобчука Сергія Лаврентійовича відмінено, а кримінальну справу припинено», що „вказані особи по даній справі реабілітовані», жодним чином сумнівів не розвіює. А лист № 13-8018-89, одержаний 1999 року Сергієм Якобчуком з Волинської обласної прокуратури, взагалі ставить усе з ніг, як то кажуть, на голову. „Ваш батько, — говориться в цьому документі, — працюючи головою сільської ради с. Борисковичі, був залучений чекістами для проведення облави на бандитів і при перестрілці з бандою був убитий. Інших даних про загибель Вашого батька немає». Що ж насправді трапилося того осіннього дня в Борисковичах?
Варто співставити процитовані вище документи, що розкривають Лаврентієву долю, але в кожному випадку трактують її по-різному, та долучити до цього оту загадкову поблажливість спецслужб СРСР до Лаврентієвого сина (і в інститут, коли пішов із війська в запас, поступив без жодних ускладнень, і, одержавши вищу освіту, на керівних посадах працював не один рік), щоби зробити певні висновки. Ймовірно, що, привівши групу НКВС - НКДБ у віддалені від тодішнього райцентру Борисковичі, аби розгорнути в тутешніх довколишностях „боротьбу з бандитизмом», на щонайбільшу допомогу офіцери-„чекісти» розраховували насамперед від голови сільської ради, який, безумовно, знав, хто у селі чим дихає. Одержати від нього потрібні свідчення видавалося зовсім легко. Мовляв, варто „притиснути» за „співробітництво з німецькими окупантами», і неодмінно „розколеться». Але знав Лаврентій і якою бідою може обернутися для села необережне його слово. Ось чому розмова, розпочата „чекістами», мабуть, іще в Борисковичах, виявилася для них безуспішною та вже іншим чином продовжилася в Хороневі. Там і скінчилася.
Скоєний ними злочин „борці з бандитизмом» врізнобій завзялись трактувати з вигодою для себе. Хтось, напевно, говорив про знищеного „учасника УПА», хтось — про смерть від кулі, що начебто наздогнала Якобчука „при спробі втекти», хтось вказував на загибель його при вигаданій „перестрілці з бандитами». Звідси й різноголосиця в цитованих вище документах.
Тим часом Борисковичі скніли в очікуванні. Хіба не міг Якобчук, навіть нічого не знаючи про тих, ким цікавилися „чекісти», під тортурами наговорити на будь-кого? Хіба не сподіватись було після того на масові арешти і спустошливі для селянських садиб облави? Та ні арештів, ні облав ближчими по Лаврентієвій загибелі днями село не пригадує.
А через багато літ, звернувшись в прокуратуру області з приводу батькової реабілітації, Сергій Якобчук отримав таке ось роз’яснення: „В зв’язку з тим, що Ваш батько не притягувався до кримінальної відповідальності за членство і зв’язки з ОУН - УПА, на нього не розповсюджується Закон України „Про реабілітацію жертв політичних репресій...» Питання про реабілітацію вирішується лише відносно громадян, які безпідставно були засуджені чи репресовані...»
Що ж, факт є фактом. На без суду і слідства знищених спецслужбами комуно-більшовизму українців згаданий вище Закон не поширюється. Наші правоохоронні органи навіть розслідувати не беруться, за яких обставин ті люди загинули і хто конкретно у тому винен. Убивці ж їхні можуть повноправно користуватися і пільгами „учасників бойових дій», і всіма відповідними почестями, як „визволителі».