За часів “керівної і спрямовуючої” було модно проводити наради, семінари-практикуми, конференції, підбивати підсумки соцзмагання тощо. Галузеві главки і управління Міністерства внутрішніх справ теж намагалися дотримуватися випробуваних форм і методів роботи...
Анатолій СЕМЕНЮК
За часів “керівної і спрямовуючої” було модно проводити наради, семінари-практикуми, конференції, підбивати підсумки соцзмагання тощо. Галузеві главки і управління Міністерства внутрішніх справ теж намагалися дотримуватися випробуваних форм і методів роботи.
10 листопада 1982 року республіканське управління пожежної охорони МВС проводило чергову семінар-нараду на виставці досягнень народного господарства України, в якій довелося брати участь і мені. Заняття з нами тоді проводив заступник начальника УПО МВС полковник внутрішньої служби Станіслав Гріпас. І раптом в лекційний зал зовсім несподівано увійшов охоронець — відставний полковник Петренко і стальним печальним голосом коротко повідомив: “Товарищи, сегодня скончался дорогой Леонид Ильич Брежнев”. Керівник занять відразу видав розпорядження роз’їхатися по місцях для посиленого варіанту несення служби. До Луцька можна було добратися лише вечірнім поїздом. Перед самим його відправленням у купе, де я вже вмостився на верхній полиці, забігла вівчарка розміром у тримісячне теля, а вслід за нею увійшли гарна дівиця модельного зразка і випещений, інтелігентний пристаркуватий чоловік, який відразу, як тільки поїзд рушив, почав накривати на стіл. Зиркнув на мій кітель з погонами капітана і запропонував: “Капитан, опускайтесь к нам”. Я чомусь швидко відмовив йому, пославшись, що не п’ю спиртного. — А здесь пить никто и не собирается. Помянуть надо, наверное, слышали, что случилось? Я все ще впирався, але коли у розмову втрутилася подорожня нічна красуня, мусив погодитися. Партчиновник високого рівня почав розповідати про добрі вчинки генсека, вихваляв його ставлення до простих громадян, особливо до фронтовиків. А далі запитав мене: — А куда вы, кстати, едете? — До Луцька,— відповів я. — Ох, какой это грязный город. Я почав заперечувати. Мовляв, Луцьк — чи не найчистіше місто в Україні. Нещодавно воно вийшло на перше місце у соцзмаганні по благоустрою. — Ну что вы! Вы сидите на пороховой бочке — и даже не догадываетесь об этом. — Як це?— запитав я у нього. — У вас есть военный аэродром? — Так,— відповів я. — А вы знаете, что под ним находится большой склад минобороны атомных боеголовок? — Ні,— відповів йому. — А в Сокиричах, на Войнице, в Уляниках, Тростянце находятся боевые ракеты и войска, а это тоже делает ваш город опасным для здоровья людей. Хизуючись перед дівкою знаннями надтаємної інформації, залицяльник-хвалько продовжував розповідати, що цього не знають навіть перші особи області. А ще під Луцьком, сказав він, у районі Вишкова, утворилося озеро від авіаційного керосину, яке все ближче посувається до річки Стир, несе загрозу. Я поцікавився: — Ви, напевно, працівник ЦК КПРС? Бо наші українські цековці боялися б навіть слухати те, про що ви розповідаєте. — Вы угадали, именно там я работаю... Згодом, років через сім, у цьому ж поїзді я повертався з Києва додому і розговорився з колишнім головним інженером військової частини, яка дислокувалася під військовим аеродромом у Луцьку. Він повідомив, що в 1991 році всі небезпечні боєприпаси вивезли з нашого міста, що у підземеллі склади обслуговували старші офіцери. Вони там виконували навіть обов’язки прибиральниць, систематично протирали спиртом боєприпаси. Цей відставний офіцер доводив мені, що ніякої підвищеної радіації в Луцьку не було, дивуючись, звідки мені відома ця надтаємна інформація. — Ви кадебіст з Москви?— несподівано запитав мене підполковник. — Ні, я лучанин...
