ЯКЩО ТИ ЛЮБИШ СЛОВО РІДНЕ...

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ

Про Олега Потурая вперше, мабуть, заговорили як про перспективного поета після виходу в світ альманаху «Вітрила—79»
Для декого з авторів це вже не був першодрук, але «вітрильні» добірки, поза всяким сумнівом, внесли свою лепту в подальшу, як би тепер сказали, «розкрутку» багатьох відомих, популярних нині українських письменників, зокрема волинських.

Уже тоді вірші Олега Потурая привернули читацьку увагу, вирізняючись з-поміж інших філософічністю, образністю, прагненням відтворити найтонші порухи людської душі. Було зрозуміло, що поет виходить на той рівень, на якому можна і треба вести мову про першу книжку. 1985 року така збірка з’явилася друком у львівському «Каменярі» (її назва — «Малюнки на асфальті»). Хоч нині автор і стверджує, що його перша ластівка була «дбайливо зіпсована редакторами», все ж навіть у такому вигляді вона засвідчувала, що молодий поет таки подолав видавничий «бар’єр» і переконливо давала зрозуміти: надії на пана Олега були недаремними. Тож вихід наступних книг — збірки «До схід сонця» (1992) та драматичної поеми «Присмерк» (1993) був загалом очікуваним, а зміст розкривав нові грані обдаровання митця.
Нова книга Олега Потурая «Ліхтар у закутку», видана цього року Волинською мистецькою агенцією «Терен», є найповнішим на сьогодні зібранням творів поета. Маємо своєрідний підсумок тридцятип’ятирічної роботи пана Олега в літературній царині. Ті, хто є шанувальниками творчості Олега Потурая й слідкують за його книгами, знайдуть на сторінках «Ліхтаря у закутку» як поезії, друковані свого часу в періодиці й попередніх збірках, так і твори, раніш не публіковані. Розмаїття книги — не лише хронологічне. Є тут і юнацька лірика, і вірші, написані уже в часи незалежності, поезії для дітей («Зима», «Хто де живе», «Весняного ранку», «На річці», «Попелюшка» та ін.), сатиричні мініатюри («Коротко й сердито»), поеми, зразки перекладацької діяльності (останні, щоправда, не зібрані в окремий розділ, а «розпорошені» по книзі серед оригінальних поезій — очевидно, автор відносить їх радше до переспівів, аніж до перекладів).
Олег Потурай — митець, вимогливий до себе. Він скрупульозно працює над словом, піклуючись про те, щоб до читача не потрапило жодного прохідного рядка, жодного невмотивованого образу. Кредо митця («...якщо ти любиш слово рідне, то це значить, що ти любиш свій народ»), визначене ще на світанку творчості, й донині — попри все! — лишається для нього дороговказом.
Окремий розділ «Ліхтаря у закутку» становлять ліро-епічні твори поета. Це уривок під назвою «Салют», із юнацької поеми «Похорон» (1970), а також повні версії «Забутого колодязя» (1982—1983) та «Присмерку» (1878—1993).
Олег Потурай — поет із тяжінням до синтезу рідних традицій та духовно-культурних надбань народів світу. Це, зокрема, видно з систематичних звертань пана Олега до екзотичних форм (рубаї, хоку), а також із опублікованих у рецензованому виданні поетичних перекладів (чи переспівів?). Доки автор при натхненні, його поетичні обрії дедалі розширюватимуться, а п’ятдесятилітній «рубікон», який митець уже перейшов, — це якісно новий рівень світопізнання і професійної майстерності.