Одні люди колекціонують картини чи автомобілі, інші — пивні або сірникові етикетки. А ось лікар станції «швидкої допомоги» міста Луцька Борис Антонюк — птицю. Таке вже хобі чоловіка...
Євгенія СОМОВА
Одні люди колекціонують картини чи автомобілі, інші — пивні або сірникові етикетки. А ось лікар станції «швидкої допомоги» міста Луцька Борис Антонюк — птицю. Таке вже хобі чоловіка.
Вранці Антонюків будить різноголосий хор півнів. Їх господар тримає кілька. І всі, як то кажуть, голубої крові —породисті. У вольєрах походжають незвичні для сільського двору (живе чоловік у приміському селі) півні та курочки. Окремі з них коштують більше, ніж добрий підсвинок. Скажімо, курей породи Брама золотиста — великих, у пухових «штанцях», господар придбав на виставці, заплативши за пару більш як півтисячі гривень. У дворі походжають і мініатюрні — пухові. Називаються так тому, що замість пір’я їх тіло вкриває ніжний і легкий пух. Є на пташиному дворі і не менш екзотичні кури — голошиї, гамбурзькі, кохінхіни, цесарки і павичі. Утримання цієї птиці практично нічим не відрізняється від утримання інших порід птиці. Із задоволенням вона їсть кабачки, гарбузи, кукурудзу, зерно. Правда, не обходиться й без концентратів. Збалансований корм Борис Дмитрович готує сам. Господар захоплено розповідав про своїх підопічних, їх повадки. — Борис Дмитрович знає кожну птицю «в обличчя»,— жартує дружина Людмила Михайлівна. — Буває, розповідає про котрусь з курочок, а я не знаю про яку саме йдеться,— сердиться. — Кажуть, яйця цесарок цілющі? — запитую. — За лікувальними властивостями вони цінніші, ніж перепелині. Несуть їх цесарки небагато. За рік 90—100 яєць. Зате вони довше зберігаються. До того ж дуже міцні — яйце падає зі столу і не розбивається. За цю властивість, певно, їх й оцінила сільська молодь. Перед Пасхою в Антонюків від замовників нема відбою. Усі хочуть мати міцну крашанку. У дворі Бориса Дмитровича, як кажуть, кожної тварі по парі. Тож здивувалася, коли побачила самотнього гусака. Чому один? — Стадо на пасовищі, — пояснив господар.— Тримаю китайських сірих гусей. А це — ветеран господарства, старий вже, до пасовища йому тяжко додибати. Але я його не ріжу, бо пообіцяв, що помре своєю смертю. Є на пташиному дворі Антонюка і качки — мініатюрні каролінки та мандаринки і грізні індики рідкісного рудого окрасу. Словом, є що в суп кидати. Але ця птиця рідко коли потрапляє у каструлю, бо, каже господар, «гріх тягнути до колоди таку красу». Молодняк господар продає, обмінює на звичайних курей. Та й вирощує екзотичну птицю, як каже, не заради шматка м’яса, а для душі. Живуть в обійсті і голуби. Саме з цієї птиці й розпочалась перната колекція Бориса Дмитровича. Ще в дитинстві він полюбив цих гордих і розумних птахів. Хоча жив у міській багатоповерхівці, мав голуб’ятник і проводив там чимало часу. Коли закінчив школу, вирішив стати ветеринарним лікарем. Але батьки були проти. Тож вступив до медінституту, став військовим лікарем. Довелося працювати у багатьох містах і республіках колишнього Союзу. Встиг побувати і в Афганістані — працював у військовому госпіталі лікарем-інфекціоністом. А коли після двадцяти років служби звільнився в запас, повернувся до Луцька. Та в місті жити не захотів. Тягнуло до землі, тож придбав земельну ділянку і взявся будувати дім, у якому б вільно жилося і людям, і тваринам, без яких не уявляв себе. Навіть у далеких гарнізонах розводив рибок, мав собаку і возив їх за собою. Нині в його обійсті живуть два дратхари і звичайна дворняжка, кішка. Любов чоловіка до братів менших розділяє і дружина. І хоча чоловікове захоплення додає їй клопотів, не нарікає. Звикла, каже, підтримувати в усьому чоловіка, допомагати йому.
