Молодий хлопець Дмитро попросився на квартиру до лучанина Леоніда, який проживав сам. Незважаючи на значну різницю у віці, їх швидко здружила горілка. Обидва були вже хронічними алкоголіками. Під час чергового застілля між ними виникла сварка та бійка. Дмитро схопив із стола ножа й, не довго роздумуючи, кількома ударами в живіт та груди вбив власника квартири...
Молодий хлопець Дмитро попросився на квартиру до лучанина Леоніда, який проживав сам. Незважаючи на значну різницю у віці, їх швидко здружила горілка. Обидва були вже хронічними алкоголіками. Під час чергового застілля між ними виникла сварка та бійка. Дмитро схопив із стола ножа й, не довго роздумуючи, кількома ударами в живіт та груди вбив власника квартири.
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
ДЕ ПОДІВСЯ ОДИНОКИЙ СУСІД? Сусіди, котрі проживали в одному будинку з Леонідом Спірмановим на вулиці Кравчука у Луцьку, дивувалися, що з його квартири не чути п’яних криків, брудної лайки, брязкоту скла. Вирішили, що чоловік, напевне, кудись поїхав, тому й не приходять до нього друзі по пляшці. Але чому тоді всі ці дні і ночі у його квартирі відчинені навстіж вікна? Чому звідти чути якийсь неприємний запах? Запідозрили, що Леонід, можливо, раптово помер, адже проживав сам, до того ж не розлучався жодного дня з пляшкою, отож, серце й не витримало. Навіть останній раз сусіди його бачили дуже п’яного, із синцями на обличчі, бо часто якось доповзав до будинку й падав під дверима. Вони допомагали йому піднятися на другий поверх й вкластися у ліжко. Проте наступного дня все починалося спочатку. Сусіди на всякий випадок потелефонували у Луцький міський відділ внутрішніх справ, повідомили, що несподівано кудись зник один із жильців їхнього будинку, висловили свої підозріння. Через кілька хвилин біля п’ятиповерхового будинку на вулиці Кравчука зупинився міліцейський автомобіль. Працівники міліції піднялися на другий поверх. Двері квартири, де проживав Спірманов, були замкнуті. Довго стукали, але ніхто не відчиняв. Покликали працівників ЖЕКу й вирішили зламати замок. Коли всі увійшли у квартиру, в ніс вдарив сморід. На кухні, біля стола, побачили недопиту пляшку горілки. На столі стояв брудний посуд з недоїдками, по якому повзали мухи. Певне, не так давно тут хтось пив спиртне та закушував. Оглянули кімнату. Нічого особливого в ній не помітили. Двері другої кімнати були зачинені й чомусь закручені дротом. Дріт розмотали й зайшли туди. На підлозі,прикритий ковдрою, лежав господар. Ковдру стягнули. Чоловік виявився неживим. Обличчя у нього було побите й закривавлене. На спині та грудях виявили кілька колото-різаних ран. Було видно, що вбито господаря не сьогодні чи вчора, а кілька днів тому. — З ким у квартирі проживав Спірманов? — запитав хтось із працівників міліції. — Був у нього молодий квартирант Дмитро. Як його прізвище — не знаємо. Він також не цурався чарки, — пояснили сусіди. — Нерідко удвох пиячили. Але часто у нього було чимало гостей. — Де Дмитро зараз? — Невідомо... Але останнім часом тут не з’являвся. Хто ж вбив господаря? Не так просто було знайти відповідь на це запитання. Міг, звичайно, позбавити його життя й квартирант, хоча ніяких слідів, які підтверджували б цю версію, поки що не було. Могли вбити друзі по пляшці, котрі щодня приходили до Леоніда, розпивали тут горілку, сварилися після цього і навіть билися. Отож, вбивцю треба було шукати.
В ГОСТІ НЕ ЙДУТЬ З ПОРОЖНІМИ РУКАМИ Леонід Спірманов уже п’ять років проживав у квартирі сам. Раніше був військовим. Коли пішов на пенсію, почав заглядати у чарку. Чим далі, тим більше. Дружина Олена, врешті-решт, не витримала, залишила чоловіка й поїхала до своїх батьків у Житомир. Леоніду більше ніхто не заважав пити, не читав моралі, не просив позбутися дурної звички. Тепер у його квартирі почали щодня збиратися любителі чарки, перетворили поступово житло у звичайний свинюшник. Одного дня до Спірманова зайшов молодий, років двадцяти двох хлопець й попросився на квартиру. —Чув, що ви самі проживаєте, то, може, приймете мене? — сказав незнайомець. —Від кого чув? —Друзі мої казали. —Як тебе звати? —Дмитро Матвеєв. —Де працюєш? —Поки що ніде. —Звідки візьмеш гроші, щоб платити за квартиру? —Буду шукати. —Думаєш, вони на дорозі валяються? — посміхнувся Спірманов. —Не валяються, але якщо є голова, то й гроші будуть. Відповідь Матвеєва господарю сподобалась. —Завтра переселяйся, — порадив. — У мене дві кімнати. Житимеш в одній з них. Про ціну домовимося потім. Наступного ранку Матвеєв був уже у Спірманова. Прийшов без будь-яких речей. Леонід показав йому кімнату, де той має жити. — Нормально, — коротко схвалив Дмитро, оглянувши кімнату, й витяг з кишені пляшку горілки. — Кажуть, щоб добре жилося на новому місці, треба його обмити. — Ходімо на кухню, — одразу погодився господар. Чоловіки пляшку проковтнули, немов щука дрібну рибку. Спірманов витяг із стола ще одну. Приклалися й до неї. —То скільки в мене братимете за квартиру? — поцікавився Дмитро. —Щомісяця сто гривень, як з безробітного. А ще часом пляшку купуватимеш, — посміхнувся господар. —Згідний... — дзенькнули чарками. Матвеєв прожив у Спірманова кілька місяців. Тут йому подобалося. Відчував, що потрапив у свою стихію. Майже щодня квартиру відвідували друзі. Спочатку приходили до Леоніда, а потім почали приходити й до Дмитра. Навідувалися, звичайно, не з порожніми руками. Приносили горілку, господар виставляв свою. Пиячили часом до півночі. Виявляється, у Дмитра була кличка “Робот”. Так чомусь називали його друзі. Так почав звертатися до нього й господар.
ПЛЯШКА ЗАЛИШИЛАСЯ НЕДОПИТОЮ... Того квітневого ранку Спірманов і Матвеєв вирішили побродити вулицями міста. Вешталися довго. Не обминули й кількох барів. Були вже добре “загазовані”, коли Леонід сказав: — Мабуть, час уже й додому повертатися. “Робот”, як ти вважаєш? —Ходімо, — одразу погодився Дмитро. — Помандрували й досить. Мене також уже до ліжка тягне. Коли проходили біля продовольчого магазину, Спірманов простяг Матвеєву гроші: —Візьми пляшку на вечір, бо що будемо потім робити? Дмитро пірнув у двері магазину. Через кілька хвилин вийшов. В руках тримав дві пляшки — півлітрову і чвертку. —Взяв на всі гроші, що ви дали, — пояснив Дмитро. —Не пропаде, — згодився Спірманов. Тримати горілку до вечора не вистачило сил. —Давай перехилимо ще по чарці, — запропонував господар. Дмитро не заперечував, але запитав, чи є чим закусити.Спірманов розігрів вчорашню картоплю. Витяг із тумбочки майонез та хліб. Почали із чвертки. Не зчулися, коли її опорожнили. —Наливай ще! — скомандував Леонід, уже заплітаючи язиком. Білої рідини у півлітровій пляшці також швидко зменшувалося. Коли залишилося близько третини, Спірманов раптом встав й пішов у кімнату. Там ввімкнув телевізор, сів на дивані й почав дивитися передачу. Хвилин через п’ять у кімнату зайшов і Матвеєв. Спірманов піднявся з дивана й несподівано запитав: —Ти коли мені повернеш сто гривень? —За що? —За квартиру. Не заплатив досі за минулий місяць. Забув? —Десь дістану й поверну. Така відповідь господаря не задовольнила. Він почав брудно лаятися, кричати. Потім вхопив Дмитра за сорочку і вдарив кулаком у лице. Між пияками спалахнула бійка. Матвеєв також вдарив Спірманова в обличчя, потилицю, груди. Потім, не довго роздумуючи, побіг на кухню, схопив на столі кухонного ножа й двічі вдарив Леоніда в живіт. Спірманов впав, але був ще живий. Тоді молодий пияк всадив господарю ножа у груди. Побачивши, що той уже не дихає, перетягнув труп в іншу кімнату, накрив ковдрою, навіщось зав’язав двері дротом. Не поспішаючи, пішов на кухню, помив під краном ножа й поклав на тумбочку. Потім замкнув квартиру й зник. Наступного ранку Матвеєв блукав на автостанції № 1. У буфеті зустрів знайомого Олексія. Той пив пиво. —Сідай, і тебе пригощу, — запропонував Олексій. —Краще постав сто грамів горілки. —На горілку немає грошей. Матвеєв кілька хвилин про щось роздумував, потім запитав: —Чи не знаєш, кому можна б продати телевізор? —Знаю чоловіка, він приймає різну побутову техніку. Щойно тут ходив. Чоловіка швидко розшукали. Матвеєв повів його на квартиру Спірманова. Той оглянув телевізор. —Скільки за нього хочеш? — запитав. —Двісті гривень. —Дорого. Телевізор не новий. Вісімдесят дам. Матвеєв згодився. Через кілька хвилин усі разом на Варшавському ринку вже пили могорич. Незважаючи на певні труднощі, вбивцю розшукали порівняно швидко. Він в усьому признався. —П’яний був, тому й схопився за ножа, — пояснив під час слідства Матвеєв. Одинадцять років тепер доведеться спокутувати свою вину Дмитру Матвеєву за тюремними гратами. Саме таку кару визначив вбивці, хронічному алкоголіку, Луцький міськрайонний суд. Що здружило й об’єднало 54-річного Леоніда Спірманова і 22-річного Дмитра Матвеєва. Звичайно, горілка. А дружба, просякнута спиртним, як відомо, часто закінчується трагічно.
