«На вигляд це був щуплий, середнього зросту чоловік, гостроносий, із дрібними рисами обличчя, зодягнений у сіру солдатську шинель», – таким повстанська розвідниця Галина Кохановська описує свого очільника Стемида.
У Волинському краєзнавчому музеї зберігається ніж провідника Луцької округи ОУН?
23 червня 1949 року в селі Олізарів Горохівського району (за іншою версією – в лісі поблизу села Баїв Луцького району) загинув Бондарчук Михайло Васильович (псевда 1625, Дем'ян, Клим, Омельян, Стемид, Усатовський, Устим), кавалер Бронзового Хреста Заслуги (1945 р.) та Срібного Хреста Заслуги (1948 р.)
Мав на той час тридцять років. Син священика з села Мислині Горохівського району і сам учень духовної семінарії, Михайло у 19 років вступив до ОУН. Не сприйнявши радянської влади, разом з братом Валерієм хотів податися за кордон, але в серпні 1940 року був заарештований Львівським УНКВС і завербований в агенти під оперативним псевдо Попович. Ймовірно, "погодився" на співпрацю з НКВС, щоб уникнути тортур, або під їх тиском, бо завдань не виконував, а перейшов на нелегальне становище. З початком радянсько-німецької війни служив в Українській допомоговій поліції, працював учителем старших класів у Горохові. Мав військове звання поручник-політвиховник. З 1942 року став провідником Горохівсько-Володимирського ВН УПА, з 1944 – провідником Луцького обласного проводу ОУН.
Свої зв’язки з НКВД заперечував, після війни вийти з повиною не захотів, категорично відмовившись від подібної пропозиції. Його вистежували, не раз намагалися скомпрометувати перед своїми.
Згадати про нього змусила несподівана знахідка одного з «пошуковців» в лісі села Гаразджа: складаний ножик з перламутровими накладками на колодці з видряпаним написом з одного боку: "ликв-я "СТЕМИДА" 49".
Згадати про нього змусила несподівана знахідка одного з «пошуковців» в лісі села Гаразджа: складаний ножик з перламутровими накладками на колодці з видряпаним написом з одного боку: "ликв-я "СТЕМИДА" 49". Ножик не зберігся б, якби не перламутрові накладки: металеві деталі – леза, штопор, виделка знищені іржею майже повністю, але заклепки добре тримають усю конструкцію.
Кому належав ножик? Може, самому Михайлові Васильовичу – "Стемиду", а від нього "перейшов" (через посмертно обшукані кишені) до його ліквідатора (чи одного з ліквідаторів), який залишив для себе пам’ятний запис російською мовою – чим, коли і яким чином вдалося поживитися? Хто зна...
Поза сумнівом інше – душа загиблого повстанця нагадала про себе у 80-ту річницю дочасного відходу у засвіти. Нині ножик – меморіальне, матеріальне, документальне джерело – є власністю Волинського краєзнавчого музею.
Наталія Пушкар, головний хранитель Волинського краєзнавчого музею
