Священник з Волині: Як часто потрібно писати або дзвонити батькам?

Є теми, які болять майже кожній людині. Однією з них є стосунки між батьками й дітьми. Хтось не уявляє дня без дзвінка мамі, хтось роками носить у серці образу на батька, а хтось живе між двома крайнощами: почуттям обов’язку і внутрішньою втомою

У сучасному світі ми часто чуємо суперечливі думки: «Ти зобов’язаний щодня дзвонити батькам», «Треба терпіти все, бо це твої батьки», «Батьки – святі, незалежно від того, як поводяться», або навпаки: «Ніхто нікому нічого не винен».

Але що про це говорить Православна Церква? Де проходить межа між любов’ю і залежністю? Коли мовчання стає гріхом, а коли – необхідністю? І хто за кого має більше молитися: батьки за дітей чи діти за батьків?

Шанувати – не означає жити під контролем. П’ята заповідь Божа говорить: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб довголітнім був ти на землі». Ця заповідь не втратила сили навіть у XXI столітті. Але дуже важливо правильно зрозуміти слово «шануй».

Часто люди, ставши дорослими, починають дивитися на старших зверхньо: висміюють їхню простоту, незнання сучасного світу, старість, слабкість або життєві помилки. Особливо боляче, коли діти соромляться своїх батьків через бідність, походження чи недостатню освіту. Але християнин не має права принижувати тих, через кого він отримав життя. Навіть якщо батьки були недосконалими, навіть якщо помилялися, це не дає права відповідати презирством. Бо дуже легко забути: колись саме ці руки тримали нас, коли ми не могли ні ходити, ні говорити.

Це – допомагати у потребі. Християнська любов завжди діяльна. Якщо батьки хворіють, мають матеріальні труднощі чи просто вже не мають сили впоратися самостійно, діти не повинні стояти осторонь. Звичайно, можливості у всіх різні: хтось може допомогти фінансово, хтось фізично, а хтось – лише увагою і молитвою. Але страшно, коли людина має все, а її батьки живуть у самотності, холоді чи нужді. Допомога батькам – це не «послуга», а прояв совісті та вдячності.

Шанувати батьків – це дбати про них у старості. Саме тоді відкривається справжня любов дітей. Бо легко любити сильних і успішних, але набагато важче терпляче піклуватися про слабких, втомлених і хворих. Старість – це період, коли батьки особливо потребують не лише ліків, а й тепла, спокою і відчуття, що вони не стали «тягарем».

Як часто потрібно писати або дзвонити батькам? Церква не встановлює «норму дзвінків». Не існує гріха у тому, що людина не телефонує щодня. Бо любов вимірюється не кількістю повідомлень, а станом серця. Можна дзвонити щодня і при цьому дратуватися, кричати, робити це «для галочки». А можна телефонувати рідше, але з любов’ю, увагою і турботою.

Гріх у стосунках із батьками починається не тоді, коли людина не телефонує щодня чи не може постійно бути поруч. Гріх починається тоді, коли серце поступово стає холодним і байдужим. Саме байдужість є однією з найбільших духовних небезпек сучасного світу..

Любов вимірюється не кілометрами, а турботою і присутністю серця.

Коли людина роками не цікавиться життям своїх батьків – у сучасному світі легко виправдати себе зайнятістю, роботою, власними проблемами чи відстанню. Але буває, що за всі роки не знаходить навіть кількох хвилин, щоб подзвонити, написати чи запитати: «Як ти?» Іноді старенькі батьки живуть від одного дзвінка до іншого. Особливо боляче, коли чужі люди знають про їхнє життя більше, аніж рідні діти. Людина може багато говорити про віру, молитву чи моральність, але якщо вона повністю забула про власних батьків – це вже проблема не лише людська, а й духовна.

Страшно боляче, коли батьків покидають у хворобі чи старості. Поки батьки сильні, активні і можуть допомагати дітям, про них пам’ятають. Але коли приходять старість, слабкість, безсилля – іноді вони стають «незручними». Саме в цей момент і перевіряється справжня любов. Християнство вчить, що неможливо бути по-справжньому милосердним до чужих, якщо людина жорстока до власних батьків. Звичайно, є різні ситуації: не всі мають можливість постійно бути поруч: хтось живе далеко, хтось сам тяжко хворіє чи ледве виживає. Але зовсім інше – коли людина просто викреслює стареньких батьків зі свого життя, бо вони стали «тягарем». Таке ставлення ранить не лише людей – воно ранить і власну душу.

 Але бувають ситуації, коли дистанція не є гріхом. Не всі діти можуть жити поруч із батьками. Хтось виїхав за кордон, хтось служить Церкві в іншому місті, хтось створив сім’ю далеко від рідного дому. І сама по собі відстань не означає байдужості чи зради. Бо любов вимірюється не кілометрами, а турботою і присутністю серця.

Сьогодні багато родин живуть у різних країнах і навіть на різних континентах. Але попри це вони залишаються близькими духовно. Наприклад, є люди, які роками не можуть часто бачитися з батьками через відстань, роботу чи життєві обставини, але постійно підтримують зв’язок. Навіть один щирий дзвінок може бути проявом великої любові.

Я знаю це і з власного життя. Я живу далеко від своїх батьків, які в Парагваї, і через обставини ми не можемо бачитися так часто, як хотілося б. Але майже щотижня ми робимо спільний дзвінок: батьки, сестра і я. Ми говоримо про життя, ділимося новинами, підтримуємо одне одного, сміємося, іноді хвилюємося разом. І хоча між нами тисячі кілометрів, ці моменти допомагають не втратити родинного тепла і відчуття єдності.

Саме тому не можна вимірювати любов лише частотою зустрічей чи кількістю повідомлень. Іноді люди живуть в одному домі і залишаються чужими. А іноді живуть далеко, і щиро носять одне одного в серці та молитві.

Дистанція стає гріхом не тоді, коли між людьми є кілометри, а тоді, коли між ними з’являється холодна байдужість. Коли людина свідомо викреслює батьків зі свого життя, не хоче знати, як вони живуть, і не знаходить навіть кількох хвилин для простого людського тепла.

Стосунки між батьками і дітьми – це одна з найтонших і найважливіших сфер людського життя. Тут переплітаються любов і біль, вдячність і образи, обов’язок і свобода, близькість і відстань. І саме тому Церква закликає дивитися на ці стосунки не лише людськими емоціями, а й очима віри.

Питання про те, чия молитва «сильніша» або «важливіша» – батьків за дітей чи дітей за батьків – насправді не має змагального характеру. У духовному житті не йдеться про конкуренцію, де хтось молиться більше або краще. Молитва в сім’ї – це не рахунок заслуг, а живий зв’язок любові, який охоплює різні покоління.

Батьки моляться за дітей від самого їхнього народження. Це природний рух серця: захистити, благословити, випросити у Бога здоров’я, мудрість і добру долю для своєї дитини.

Але приходить час, коли діти виростають. І тоді змінюється не любов, а її форма. Діти починають усвідомлювати, що батьки – не вічно сильні, що вони також потребують підтримки, захисту і Божої милості. Саме тоді народжується інша глибина молитви – молитва дітей за батьків.

Тому неправильно ставити питання: «Хто має молитися більше?». Бо в нормальній, живій сім’ї молитва рухається в обидва боки. Спочатку батьки носять дітей у своїх серцях і молитвах, а потім діти починають носити батьків у своїх серцях.

І тут відкривається глибока духовна правда: родина тримається не на силі однієї сторони, а на взаємній любові, яка переходить у молитву. Батьки і діти ніби передають одне одному естафету турботи – спочатку через виховання, а згодом через духовну підтримку.

Можна сказати так: батьківська молитва часто є основою життя дитини, а молитва дітей за батьків – це продовження цієї любові, вже у зрілому і свідомому вимірі. І обидві вони однаково потрібні перед Богом.

Бо там, де є любов, там завжди є молитва. І не має значення, хто перший почав – важливо, щоб вона ніколи не припинялася.

Навіть через кілометри, труднощі чи мовчання люди можуть залишатися рідними, якщо між ними ще живуть молитва, повага і бажання не втратити одне одного.

Любов до батьків не вимірюється кількістю дзвінків чи гучними словами. Вона проявляється у простих речах: у пам’яті, у щирому «Як ти?», у терпеливій допомозі, у молитві, у вмінні не відвернутися тоді, коли батьки найбільше потребують тепла.

І, мабуть, найстрашніше у житті – не сказати зайвого, а запізнитися, щоб сказати найважливіше. Бо одного дня ми можемо вже не мати можливості почути голос мами чи батька. Саме тому так важливо встигнути подарувати їм любов сьогодні: поки вони чекають нашого дзвінка, нашої молитви і нашого доброго слова.

Протоієрей Ігор Андрес ВЕРЕТКА КАЗМІРЧУК, настоятель храму Волинської ікони Божої Матері села Богушівка Луцького району Іоанно-Богословського деканату та храму Святого Апостола Андрія Першозванного села Верхівка Луцького району Успенського деканату.

Зараз також читають: Бути не незайманою до шлюбу  в наш час – це… гріх? Колонка священнослужителя з Волині.