ДЕ ЖИТТЯ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ ЗІ СМЕРТЮ

Турботу про невиліковно хворих людей беруть на себе працівники хоспісу.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

М оя престаріла мама прикута до ліжка вже п’ятий рік, біль і хвороба зробили її характер нестерпним. Я залишила роботу, щоб маму доглядати, але відчуваю, що більше не витримаю. Чула, що у Луцьку є така лікарня, де опікуються безнадійно хворими. Які там умови, скільки коштує лікування і догляд, чи всіх приймають?— звернулася до редакції жителька Ковельського району Марія М.
Головний лікар хоспісу — обласної лікарні для невиліковно хворих — Володимир Бачинський, як ніхто інший, розуміє, наскільки болюча ця тема. Він створював новий лікувальний заклад, вивчаючи досвід роботи хоспісів в інших країнах, маючи тверде переконання: на межі життя і смерті людина має бути позбавлена мук, страждань, болю.
Таких умов для хворих і персоналу, як в хоспісі, в жодній іншій лікарні нема. З цієї причини на перших порах дехто навіть підозрював, що розрахована ця лікарня виключно на родичів начальства чи новоявлених багатіїв. Тут всього двадцять п’ять ліжок, є окремі палати, є двомісні, а найбільш “заселені” — на трьох хворих. У приміщенні євроремонт, власна кухня, пральня, сяючі санвузли, у затишних палатах — зручні функціональні ліжка, телевізори з пультами управління, допоміжні засоби для пересування хворих. Хоспіс діє четвертий рік, але здається, що новосілля тут справили вчора.
—Робили реконструкцію приміщення, що раніше належало онкодиспансеру, за спеціально розробленим проектом, на совість, по-хазяйськи. Сьогодні до нас приїжджають з інших областей за досвідом, адже в Україні функціонує всього дев’ять хоспісів, і наш — один з найкращих. Практика підтверджує правильність такого підходу, щоб хоспіс був розташований поблизу великого лікувального закладу, як у нашому випадку, коли хворі з четвертою стадією онкозахворювань становлять приблизно 60 відсотків. Є у нас і важкі хворі після інфарктів, інсультів, з складними переломами,— розповідав головний лікар.
Судячи з бесід із самими пацієнтами хоспісу, є серед них люди різного соціального стану. Ось сільська жінка-пенсіонерка, яку привезли сюди зовсім нерухомою після інсульту, а тепер вона вже навіть на подвір’я пробує виходити.
—Так, моя пенсія йшла на доплату для придбання ліків, але ж я тут була на повному утриманні. У кого є діти, то можуть доплачувати і за харчування, щоб їсти делікатеси. Але мені й того, що тут дають, вистачало: хіба вдома хтось кожен день м’ясо їсть?— ділилася жінка, відірвавшись від телесеріалу.
В окремі палати, як розповідали самі хворі, як правило, кладуть найважчих пацієнтів, біля яких хоче бути хтось з рідні. Для них передбачені м’яке крісло або тахта. Максимальна доплата за ліки, засоби догляду, харчування — 19 гривень на добу, мінімальна — 10, причому, вносять її через банк на рахунок хоспісу. Щоб хворі не переплачували за медикаменти, щоб рідні не бігали по аптеках, закуповують ліки централізовано. Термін перебування в хоспісі онкохворих обумовлює лише їхня хвороба, усі інші пацієнти лікуються в середньому 2,5—4 місяці.
Печально, але таке призначення хоспісу — бути місцем, де життя чи не щоденно зустрічається зі смертю. Один з пацієнтів зізнався, що за кілька місяців свого перебування тут попрощався із шістьма сусідами по палаті. Рідним, каже, легше пережити цей важкий момент, коли поруч лікарі, медсестри. Та й самому хворому не треба терпіти біль, поки хтось зробить черговий укол морфію — тут усе на місці, лікарі допомагають під час кризових моментів. Розповідали, що навіть з останньою стадією раку хворі в хоспісі відчувають стабілізацію стану: пророкували лічені дні, а вже й рік збігає.
—Мені дуже хочеться, щоб у нас була не казенна, а добра домашня атмосфера. Тому й членів колективу підбирав ретельно, з кожним з 54 працівників бесідував особисто, думав, як зробити, щоб люди завершували свій земний шлях у спокої, комфорті, душевній рівновазі. Є хворі з порушеннями пам’яті, складними характерами, але ставлення до всіх має бути уважне, рівне, доброзичливе,— націлює своїх підлеглих Володимир Бачинський.
І справді, у хоспісі навіть пахне не лікарнею, а борщем і якимсь умиротворенням. Тут частий гість — священик, який бесідує з хворими, сповідає їх. У любовно обладнаній капличці, де відправляють службу Божу, як розповідали, було три вінчання. Подружні пари, передчуваючи розлуку, просили обвінчати їх.
Працює з хворими і фахівець-психолог. Тут освоюють практику милосердя студенти — майбутні медики. Є і соціальний працівник, який допомагає пацієнтам вирішувати їхні проблеми, виконує різні доручення. Адже трапляється, що родичі, доставивши хворого і перерахувавши гроші, навідуються в хоспіс дуже рідко.
Щоправда, є приклади й великої подружньої вірності, синівського обов’язку. У хоспісі розповідали зворушливу історію про те, як 81-річний чоловік буквально ні на годину не відходив від своєї 80-літньої хворої дружини, днював і ночував біля її ліжка, виконуючи усі прохання і побажання.
І хворі, і їх родичі, з ким довелося розмовляти обома руками за поширення такого досвіду в інших містах. Адже для області одного хоспісу явно недостатньо, існує черга, треба іноді кілька тижнів чекати, щоб госпіталізувати хворого. Життя підтвердило доцільність існування таких закладів.