Україна знову продемонструвала свiтовi свою «європейськiсть». Точнiше сказати — продемонстрували владоможцi, яких такими можна назвати з великою «натяжкою». Бо що ж це за владоможцi, що не можуть забезпечити лад в країнi, громадянський спокiй i мир?..
Маркіян ІВАЩИК
Україна знову продемонструвала свiтовi свою «європейськiсть». Точнiше сказати — продемонстрували владоможцi, яких такими можна назвати з великою «натяжкою». Бо що ж це за владоможцi, що не можуть забезпечити лад в країнi, громадянський спокiй i мир?
Як ми довiдалися iз засобiв масової iнформацiї, 15 жовтня ц. р. у центрi Києва, українськiй столицi, сталося побоїще, спровоковане так званими «лiвими» силами. Кажу «спровоковане», бо iнакше не можу розцiнити їх спробу зупинити марш ветеранiв ОУН-УПА з нагоди 63-рiччя утворення Української повстанської армiї. I не тiльки спробу, а й зухвалi бандитськi дiї проти тих, хто, сподiваючись на гарантоване Конституцiєю право свободи слова, мiтингiв i демонстрацiй, мав намiр на Майданi Незалежностi вшанувати героїв нацiонально-визвольних змагань, взяти участь у святковому Богослужiннi. На п’ятнадцятому роцi української Незалежностi «орли» пiд прапорами прогресивної соцiалiстки Наталiї Вiтренко i їх вiрнi соратники з КПУ, «Всеукраинского союза советских офицеров», ЗУБРу, «Конфедерацiї працi» та iнших утворень зчинили бiйку. Ось як описує драматичнi подiї власний кореспондент газети «Сiльськi вiстi» Сергiй Скоробагатько: «Неможливо викласти на паперi лють i ненависть, яких сповненi були виступи «лiвих». «Убирайтесь в свою Галицию и там права качайте!», «Мы приведем сотни тысяч, мы поднимем весь восток и юг!», «Растопчем!», «Растерзаем!», «Истребим!» i так далi, й таке iнше в супроводi добiрних матюкiв...» I ще: «Дiї так званих «лiвих» були явно провокативними. Над їхнiми головами разом iз червоними прапорами майорiли i росiйськi триколiрнi. Що це має означати? А отi заклики до злиття з Росiєю, до утворення нового «союзу»? Як це мали сприймати люди, налаштованi патрiотично й державницьки?» Я не збираюся тут займатися iсторичними дослiдженнями i доводити давно доведене: вояки УПА воювали за незалежну Україну, вони були учасниками бойових дiй, бо йшла вiйна, i доводилося зi зброєю в руках боронити рiдну землю як вiд сталiнських, так i гiтлерiвських «визволителiв». I те, що їх боротьба була справедливою, засвiдчує визнання нацiональної символiки — Тризуба i синьо-жовтого прапора — державною. А монополізувати право на патріотизм не дано нікому. Мене хвилює iнше. Чому грубо, нахабно i цинiчно потоптано права людини, гарантованi Основним Законом України? Чому влада допустила до того, що пролилася кров? Чому, врештi-решт, у той же трагiчний вечiр на телебаченнi не виступили анi Президент, анi прем’єр-мiнiстр, анi — будь-хто з мiнiстрiв i не дали оцiнки дiям провокаторiв, не закликали до спокою i законослухняності? Чи усвiдомлюють урядовi чиновники, що своїм мовчанням i фактичною бездiяльнiстю вони потурають екстремiстам, сепаратистам, якi уже не на словах, а на практичних брудних дiлах можуть викликати громадянське протистояння в країнi, довести ситуацiю в суспiльствi до крайньої межi? В кiнцевому пiдсумку справа не лише в подiях 15 жовтня. Як менi здається, ворожi українськiй державностi сили провели у цей день своєрiдну репетицiю i нiби перевiрили: а як же зреагує влада? I виявилося, що — нiяк. Можновладцi роблять вигляд, що нiчого не трапилося. Але чи так це? Вчитаймося в повiдомлення преси. Ось що, зокрема, пише «Молодь України»: « У скверi бiля Луганської обласної державної адмiнiстрацiї з’явився двометровий хрест з написом «Спаси й сохрани. В память о жертвах бандеровских преступлений». Його встановили учасники мiтингу проти реабiлiтацiї воїнiв ОУН—УПА. Мiтинг вiдбувся 14 жовтня пiд гаслом «Ющенко — покровитель фашизма», «ОУН—УПА вне закона навсегда!». Iнiцiатор мiтингу — обласна органiзацiя КПУ». «14 жовтня, в 63-ю рiчницю створення УПА, невiдомi розмалювали свастикою пам’ятник Степановi Бандерi у мiстi Бориславi на Львiвщинi... На пам’ятнику, що встановлений на вулицi Степана Бандери, також зроблено напис червоною фарбою: «Кат—вбивця». Перелiк подiбних фактiв можна продовжувати, i у будь-якої мислячої людини цей перелiк не може не викликати тривоги. Бо одна справа — мати свої iдейнi переконання, сповiдувати «лiву» або «праву» iдеологiю, а зовсiм iнша —кулаками, камiнням, а то й зброєю утверджувати цi переконання, що може призвести до непоправного. Не розумiти цього — значить бути або полiтичним слiпцем, або ворогом України, свiдомо або несвiдомо поглиблювати розкол держави, який, на жаль, бере свiй початок вiд минулорiчних президентських виборiв. На Волинi, слава Богу, антиукраїнськi сили активностi не виявляють, розумiючи делiкатнiсть ситуацiї, в якiй перебувають. Швидше навпаки: домiнуючi позицiї в полiтичному життi займають нацiонал-демократи, що пiдтвердила i остання сесiя обласної ради, котра бiльшiстю голосiв вiдхилила протест прокурора на рiшення облради вiд 12 серпня ц. р. «Про статус ветеранiв Української повстанської армiї, гарантiї їх соцiального захисту на територiї Волинської областi». Але Волинь, як, зрештою, Iвано-Франкiвщина, Тернопiльщина, Львiвщина, Рiвненщина, — це ще не вся Україна. I буде дуже прикро, коли єднiсть сходу i заходу, пiвдня i пiвночi держави, про яку полюбляють розмiрковувати київськi високопосадовцi, так i залишиться пустопорожньою фразою. Бо для того, щоб слово стало дiлом, потрiбні не клятви, обiцянки, декларацiї, а важка робота, якої, на жаль, поки що явно бракує. Чи, може, так комусь i треба?
