Наркомани роздобувають гроші в основному обкраданням квартир. Але ці двоє відрізнялися від інших методом крадіжок. Вони руйнували залізничну колію, знаючи, що може статися аварія, а дрібні залізні деталі здавали в металобрухт. Головне було для них, аби в кишенях шелестіли гроші...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ Володимир КАЛИТЕНКО
Наркомани роздобувають гроші в основному обкраданням квартир. Але ці двоє відрізнялися від інших методом крадіжок. Вони руйнували залізничну колію, знаючи, що може статися аварія, а дрібні залізні деталі здавали в металобрухт. Головне було для них, аби в кишенях шелестіли гроші.
ЗЛОДІЙСЬКА МІНА НА ЗАЛІЗНИЧНІЙ КОЛІЇ Олександр Телюк проживав у селі Прилуцькому Ківерцівського району. Частенько навідувався в обласний центр до свого друга Володимира Звягінцева. Того дня, у понеділок, також приїхав. Пішов на вулицю Наливайка, де проживав Володимир. Посиділи, поговорили. Вирішили, що десь треба роздобути грошей. Познайомилися вони давно. Відтоді щось тягнуло їх один до одного, немов магнітом. Можливо тому, що в біографії обох було чимало спільного: ніде не працювали, спробували, й не один раз, тюремного хліба, не проти були перехилити чарку. Крім того, ще одна біда була на двох — не мали грошей. Та й звідки вони мали взятися у безробітних? Проте шукати постійної роботи ніхто особливо не прагнув. — Десь треба грошей роздобути, — забідкався Звягінцев. — Треба, але де?.. Ходімо на зупинку Промислова, — запропонував Телюк. — Навитягаємо із шпалів костилів, залізних підкладок та й здамо все на металобрухт. — Ідея, звичайно, непогана, хоча замороки багато. Але де подінешся? Я згідний. Звягінцев знайшов молоток, викрутку, невеликого ломика, мішки. Коли стемніло, друзі подалися на зупинку Промислова. В цей час там ніде нікого не було. Лише залізні рейки виблискували під сяйвом молодого місяця, котрий то ховався за хмари, то знову виринав. Зупинилися біля “тупикової” колії, по котрій, звичайно, пасажирські поїзди не ходили, а туди часом заганяли вагони, аби вони там деякий час постояли. Зараз колія була порожньою. Олександр та Володимир почали витягати зі шпалів залізні костилі та підкладки, відносили їх подалі від колії й там складали. Постійно озиралися, чи ніхто не йде. Робота була нелегка, вже за півгодини почали боліти руки. — Може, досить, — сказав Телюк. — Ще й завтра прийдемо. Звягінцев підняв мішок, в який уже склали костилі і підкладки. Він був нелегкий. — Правду кажеш, бо ще все треба донести додому, — погодився Звягінцев. Злодії підхопили мішки на плечі, зійшли з колії й почимчикували вулицею... Коли прийшли на квартиру до Звягінцева, Телюк запитав: — А де здамо завтра цей металобрухт? — Знаю тут одного чоловіка, він і прийме, — сказав Володимир. Вранці чоловіки вже були на вулиці Тухачевського у Валентина Жука. — Металобрухт приймете? — запитав Звягінцев. — Покажіть, який він. Володимир відкрив мішок, пояснив: — Це залізничні костилі та підкладки до них. — Невже на колії десь навитягали? — Яка там колія? — ображено кинув Звягінцев. — Я купив недавно старі, майже трухляві шпали, щоб нарізати з них дров. Але спочатку треба було з них витягнути все залізо. Ми це й зробили. — Добре, беру ваш металобрухт, — погодився Жук. Разом нарахували сто вісімдесят костилів та сорок п’ять підкладок. Усе залізо Жук зважив й простягнув Володимиру вісімдесят гривень...
ТРЕТЯ СПРОБА НЕВДАЛА Звягінцев та Телюк ходили й наступного вечора на залізницю. Заготували костилів та підкладок приблизно стільки ж, як першого разу. Отримали вісімдесят гривень. Вдала торгівля обом сподобалася. Третього вечора, коли стемніло, знову подалися на залізничну зупинку. Витягли лише кілька костилів та підкладок, як побачили, що до них біжать якісь чоловіки. Це були залізничники. Злодії намагалися втекти, але їх затримали. Працівники залізниці потелефонували у міліцію. Через кілька хвилин ті були вже у міському відділі внутрішніх справ... Впіймані, як кажуть, на гарячому, Звягінцев і Телюк одразу в усьому признались, але почали доводити, що нищити залізничну колію їх, мовляв, змусила біда. — У мене хворіє семимісячна дитина, а грошей на ліки немає. Отож, і мусили йти красти, — пояснював згодом слідчому Звягінцев. — Грошей і я не мав, аби допомогти своєму другу, — виправдовувався Телюк. — Погодився йти із Володимиром. — А ви не подумали про те, що руйнуєте колію й створюєте аварійну ситуацію? Якби на неї подали вагони, вони разом з тепловозом могли б поперекидатись. Виявляється, злодії на це не зважили. Їх цікавили лише гроші. Та й не про дитину вони турбувалися. В першу чергу про себе. Володимир вже давно мав справу з наркотиками. Стояв на обліку в обласному наркодиспансері. Часто купував отруйне зілля у знайомих циган. Де брав гроші? Виявляється, що разом з Телюком обкрадали підвали лучан. Зривали ломиком замки й виносили все, що там було: картоплю, цибулю, помідори, банки з огірками, різними ягодами, які люди заготували собі на зиму. Вкрали також кілька велосипедів. Не гребували каструлями, чайниками, відрами, будь-яким іншим металевим посудом. Харчі продавали, залізний посуд здавали на металобрухт. Грошима, звичайно, ділилися. Мабуть, тому їх так і тягнуло один до одного. Звягінцев був уже двічі засуджений, в тому числі й за зберігання наркотиків, які працівники міліції виявили у нього в квартирі. Крім того, він неодноразово проникав у чужі квартири через вікна, коли господарів не було вдома, й обкрадав їх. Телюк побував на лаві підсудних чотири рази. Знову ж таки за крадіжки. Останній раз його було засуджено за викрадення в лучанки сумки з речами та грошима. Луцький міськрайонний суд тоді його позбавив волі на три роки з конфіскацією всього особистого майна. Проте тюрма для Телюка вже стала рідним домом, знову опинитися за гратами він не боявся...
МАНДРІВНИКИ ПО ЧУЖИХ КВАРТИРАХ Потяг до наркотиків зробив злочинцями і 26-річного Віталія Антонюка та рівненчанина, 24-річного Анатолія Антонюка. Ні, вони не брати і навіть не далекі родичі. Просто однофамільці. Та й крадіжками займалися кожен окремо. Віталій Антонюк не посоромився обікрасти навіть чоловіка, з яким був добре знайомий. Він зайшов на квартиру до Віктора Січкаренка під вечір. Господар пригостив його чаркою, поставив закуску. Випили, поговорили. — Ввімкніть телевізор, — попросив Віталій. — Зараз має бути якась цікава передача. Віктор ввімкнув. Обоє посідали на дивані. Кілька хвилин дивилися на екран разом. Потім господар пішов у туалет. Віталій, котрий давно помітив на тумбочці біля телевізора мобільний телефон “Сіменс”, швидко підхопився, взяв його й запхав до кишені. Через хвилину-другу повернувся господар. — Ти чого піднявся? — запитав, побачивши, що той уже на ногах. — Побіжу вже додому. Про те, що зник мобільний телефон, Віктор помітив лише через півгодини, коли вирішив до когось зателефонувати. “Сіменса” не було. Його недавно купив за п’ятсот гривень. Почав шукати, хоча добре пам’ятав, де лежала мобілка. Підозра впала на недавнього гостя. Тепер зрозумів, чому той так несподівано поспішив додому... А ось Анатолій Антонюк полюбляв мандрувати. Приїхав із Рівного в Луцьк, аби роздобути грошей, бо вже не було за що купити наркотиків. Спеціалізувався в основному по обкраданню чужих квартир. Правда, не ламав дверних замків і не ліз через вікно. Діяв простіше. Піднімався на якийсь поверх у будинок й перевіряв, чи двері замкнені. Якщо були відчинені, заходив. Нерідко траплялося, що в квартирі нікого не було. Господарі вийшли до сусіда чи на подвір’я. Тоді хапав, що потрапляло під руку цінного й зникав. Якщо були господарі, вибачався й казав, що шукає знайомого, називав вигадане прізвище. Як згодом з’ясувалося, Антонюк неодноразово навідувався до Луцька. Певне, тут йому щастило... Квітневого дня Антонюк проходив проспектом Миру. Зупинився біля якогось будинку, піднявся на другий поверх. В одній квартирі двері були відчинені. Зайшов туди. Нікого не помітив. Витяг із шафи дві пари наручних годинників із браслетами, золотий ланцюжок з хрестиком і тихо вислизнув. Виявляється, господиня-пенсіонерка у квартирі була. Вона щойно пофарбувала вікна, а щоб швидше вийшов неприємний запах, відчинила навстіж двері, сама стояла на балконі. Згодом дивувалася, де все це поділа, адже проживала у квартирі одна. Іншого дня Антонюк прогулювався вулицею Потебні. Зайшов в один двір. У вікні на першому поверсі помітив чоловіка похилого віку, котрий сидів й дивився, що робиться на подвір’ї. Злодій зайшов у під’їзд, взявся за ручку дверей. Вони розчинилися. На кухні побачив того самого старого. Тихо прослизнув у кімнату, взяв там відеоплеєр “Філіпс”, сховав під куртку й вийшов. Користуючись безпечністю господарів, Антонюк таким чином побував у багатьох квартирах на проспектах Волі, Миру, на вулицях Янки Купали, Потебні та інших. Всі крадені речі він попродавав, а гроші витратив в основному на наркотики, адже вони недешеві. Як і слід було чекати, злодії опинилися на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд засудив Олександра Телюка та Володимира Звягінцева на п’ять років позбавлення волі кожного; Анатолія Антонюка — на три з половиною роки. Віталій Антонюк намагався уникнути покарання. Він втік і десь переховувався. Через два місяці його розшукали. Суд позбавив волі Віталія Антонюка на один рік і три місяці. Крім того, з усіх злодіїв-наркоманів будуть стягнуті збитки, завдані потерпілим. Наркоманія — страшна хвороба. Людину з таким діагнозом уже нічого не цікавить: ні сім’я, ні робота, ні власне здоров’я. Думка у неї одна — де роздобути грошей на наркотики. А де візьме їх безробітний? Мусить красти чи грабувати. Опиняється на лаві підсудних. Після виходу з тюрми все починається заново. Телюк, наприклад, незважаючи на молодий вік, уже п’ятий раз за гратами. Наркоманія, як велетенський океанський спрут, хапає людину в обійми своїми міцними щупальцями й тягне на дно, звідти вона вже випірнути не може...
