Вівчарство ніколи не було стратегічною галуззю на Волині. Здебільшого, воно грало допоміжну роль у тих господарствах, які займались тваринництвом. І все ж ще на початку 90-х років чи не кожен колгосп у нас утримував щонайменше кілька сотень овець...
Вівчарство ніколи не було стратегічною галуззю на Волині. Здебільшого, воно грало допоміжну роль у тих господарствах, які займались тваринництвом. І все ж ще на початку 90-х років чи не кожен колгосп у нас утримував щонайменше кілька сотень овець.
Цим досить вибагливим тваринам більше до вподоби клімат східних та південних областей України, Закарпаття. Одещина, Донеччина, Харківщина, Херсонщина й понині є лідерами у виробництві баранини та вовни. А ось на Волині вівчарство зовсім почало занепадати, коли розпочались проблеми у тваринницькій галузі в цілому. І сьогодні чисельність поголів’я овець у сільгосппідприємствах області становить лише сімсот голів. Й сільські господарі почали відмовлятись від їх розведення, хоч деякі займались вівчарством з діда-прадіда. Невже вівці й зовсім переведуться на Волині?
Олена ДУДКЕВИЧ
ОСТАННІ ІЗ МОГІКАН Редакційна машина поволі рухається дорогою, обминаючи вибоїни. Їдемо у село Велика Глуша Любешівського району. У райцентрі нам розповіли, що у Великій Глуші кожен другий господар утримує овець. І справді на вигонах у селі, на подвір’ях біля будинків пасуться вівці. Уздрівши наші постаті, голосно бекають і тікають на безпечну відстань. Полохливі. Сільський голова розповідає, що нині вівчарством у селі займаються переважно люди похилого віку, які звикли до овець, бо перейняли любов до цих тварин ще від своїх батьків. А молодим такий промисел не до душі – мороки забагато. Найбільше докучає проблема випасу овець. Колись вони були разом з коровами. Тепер з’явилось багато невдоволених. Ніяк не можна дійти згоди, скільки ж днів господар має відпасти за вівці. Почались сварки, і вівчарів просто виганяли з черги. Від гріха подалі селяни й почали збувати баранів та овечок. Та не тільки це штовхає їх на цей крок. Раніше і вовна у ціні була, платили за неї й по п’ять карбованців, коли ще побуткомбінати працювали. І самі господині вміли і вимити її, і вичесати, і прясти, і ткати, і в’язати не тільки шкарпетки, а й спідниці, кофти. З вовни шили ковдри. Овечу шкіру вичиняли і шили з неї пречудові кожухи. Тепер ринок заполонили штучні хутряні вироби, замінники шкіри, вироби із синтетичних волокон. Антоніна Трохимівна Клявзунік, що мешкає у селі Велика Глуша разом із сім’єю сина, незважаючи на свій поважний вік (сімдесят шість років), ніяк не може відмовитись від овець. — Тримали їх раніше щонайменше по двадцять штук. Тепер тільки п’ятеро. Зовсім збувати їх не хочу, - каже господиня, - бо ж що не кажіть, а вигода від них таки є. От восени, коли кабанчика рано колоти, бо тепло, а м’ясо вже закінчилось, зарізати баранчика в самий раз. Жаль тільки, що вичинкою шкір у селі вже майже ніхто не займається, хоч тих, хто знає, як це робити, є чимало. Тож, буває, що знімаємо її та просто викидаємо собакам. Розповідає Антоніна Трохимівна, що вміє робити з вовни абсолютно все: і чесати, і прясти, і снувати, знає технологію вичинки шкіри, виготовлення сукна, бо у свій час і свитки, і піджаки шила. На горищі збереглися ще й всі необхідні для того знаряддя та верстати. От тільки жаль, що нікому передати їй свої знання і навички. Із чотирьох дітей, яких жінка народила і виховала і які всі, до речі, живуть у Великій Глуші, вівці ще тримає тільки донька — і то заради м’яса. Двічі на рік – у травні та після Пречистої – Антоніна Трохимівна стриже вовну на своїх вівцях. З тонкорунних отримує до двох кілограмів вовни. Вони хоч і ростуть більші, але, за словами господині, м’ясо з них не таке смачне, бо має специфічний присмак. Є у господарстві і чорноголові вівці. Дуже рідко у селі з’являються заготівельники, які пропонують за кілограм вовни смішну ціну – одну-дві гривні. Тож найчастіше її ніхто й не продає. Зате усіх дівчат, які йдуть заміж, забезпечують посагом – вовняними ковдрами. Спершу ту вовну миють у річці, перуть, сушать на сонці, скубуть, а потім везуть чесати. Раніше чесальна машина була у Камінь-Каширському районі. Нерідко їздили й на Білорусь у село Бастинь, яке взагалі славилось майстрами, що дуже гарно вичиняли і фарбували овечі шкіри. Тепер на Білорусь зі своєю вовною і не поткнешся, а на усій Західній Україні збереглась лише одна чесальна машина на Рожищенській швейній фабриці фізкультурно-спортивного товариства “Динамо України”. Це підприємство чи не єдине, яке сьогодні займається не тільки переробкою вовни, а й має цех по пошиттю вовняних ковдр. Після того, як закінчується сезон копання картоплі, починається період “паломництва” до Рожищ вівчарів, - так жартують мешканці Рожища. Щодня на дорозі можна зустріти людей з набитими вовною сумками і рюкзаками, які йдуть на фабрику. Причому, це не лише волиняни. Багато серед тих, хто приїжджає чесати вовну, - мешканці Закарпаття, сусідніх областей. Найчастіше вівчарі чешуть вовну і відразу ж замовляють пошиття з неї ковдр і навіть подушок. Адже мало хто не чув про лікувальні властивості вовни. Одна із працівниць цеху розповіла, як до них прийшла жінка, яка хотіла купити на подарунок ковдру. Через деякий час прийшла на фабрику знову і сказала, що бере іще одну, бо подарунок вирішила випробувати на собі. Завдяки вовняному виробу вона позбулася болю в суглобах. А вовняні подушки, кажуть, втамовують і головний біль.
ЯК ДО ВІВЧАРСТВА СТАВИТЬСЯ ДЕРЖАВА За даними Мінагрополітики, які розміщені на офіційному сайті Міністерства, ціна на вовну у нинішньому році почала поволі рухатись вгору і становить у середньому 444 гривні за центнер фізичної ваги, тоді як у 2001 вона була в межах 380 гривень. Звісно, для волинських вівчарів, які за кількістю виробленої вовни посідають одне з останніх місць в Україні, така статистика особливої ролі не грає. Але певний інтерес держави до вівчарства протягом останніх років спостерігається і на Волині. Скажімо, у травні нинішнього року вийшла постанова Кабміну про виплату коштів за приріст поголів’я овець у господарствах та за наявне поголів’я. Ті господарі, які утримують не менше 40 вівцематок і вчасно подали усі необхідні документи, мали змогу отримати по 30 гривень 44 копійки за кожну вівцю. За приріст поголів’я кошти отримали ті, хто мав не менше десяти овець і збільшив їх кількість протягом року (50 гривень за голову). Всього ж волинські господарі отримали від держави 14, 7 тисячі гривень. У попередні роки на адресу редакції приходили листи зі скаргами на те, що не всі селяни, які утримують у господарстві вівці, мали змогу отримати гроші, передбачені державою на підтримку вівчарства. Очевидно, що невдоволені будуть і цьогоріч. На це є дві причини. Працівники райсільгоспуправлінь не завжди вчасно й оперативно збирають документи у сільських господарів. Але частіше за все селяни приховують, що утримують у своєму господарстві овець, мовляв, щоб не платити податків. Така економія згодом обертається проти самих же господарів. Спілкуючись із сільгоспвиробниками, доводилось чути досить скептичні міркування щодо вівчарства на Волині. Мовляв, у найкращі часи для цієї галузі спеціалізовані волинські господарства утримували овець, а щоб виконати план по заготівлі вовни, привозили її з Молдавії. Говорили і про вибагливість цих тварин, про сприйнятливість до різних захворювань. Але коли мова заходила про баранину, про кожухи, каракулеві шубки, ніхто не міг заперечити, що вівчарство — галузь потрібна, може, вона не така й прибуткова для наших виробників, але чи не зарано ми категорично від неї відмовляємося?
