ЇХ СІМЕЙНИЙ СТАЖ – 63 РОКИ
Не раз, буваючи у відрядженнях в районах Волині, я пробувала знайти подружню пару, яка у шлюбі шістдесят і більше років. І все марно...
Катерина ЗУБЧУК
Не раз, буваючи у відрядженнях в районах Волині, я пробувала знайти подружню пару, яка у шлюбі шістдесят і більше років. І все марно.
Адже йдеться про поважний вік. Тому-то, дізнавшись, що в селі Сушибаба Турійського району живе подружжя Швораків, у якого ще три роки тому було «діамантове» весілля, я звичайно ж, зустрілась з цією поважною парою.
Ірина Панасівна та Іван Овсійович — з того покоління, яке не знало розкошів на своєму віку — зате вдосталь було в них клопотів і бід. Бо ж війну пережили з усіма її лихоліттями — що ще до цього додати. Може, тому вони, як здалось, не дуже сентиментальні. І коли ми вирішили, що в цю осінню пору буде доречно сфотографувати подружжя з букетом чорнобривців, яких біля оселі Швораків багато, то наші герої почувались якось ніяково. Мабуть, Іван не дарував своїй Ярині (чоловік частіше саме так називає дружину) квітів. І не до романтики їм було, коли вирішили побратись, бо ж припало це на сорок другий рік. А згодом в житті, як обоє говорили, всяке бувало. Але, що б там не «бувало», а прожили Іван та Ірина Швораки разом вже шістдесят три роки. Жовтневої пори відгуляли колись весілля.
В старості особливо цінується те, що Бог дав пару, що даровано долею бути досі разом.
— З ровесників наших, — каже Ірина Панасівна, — вже нікого нема. Як піду на кладовище, то тільки там ніби й зустрінусь з тими, з ким вечоркували в молодості, потім на весіллях гуляли, дітей хрестили — за кумів були.
Коли мова зайшла про те, що Ірина Панасівна та Іван Овсійович так довго в парі, то дідусь показав рукою на небо і сказав:
— Бог дає мені і життя і все для життя... Скажу святу правду — мало ми не розійшлись із своєю Яриною. Трохи я був винуватий, трохи вона. Приходжу додому і бачу, що жінка подушки й перини в клунки пов’язала. Дочка Люся й Оля ще зовсім малі були. Дивлюся на них, дрібненьких горобчиків, і думаю: «Що ж ти робиш, бабо, як же вони ростимуть без батька?!». Перепросив я Ярину, сказав, щоб не сміла нікуди йти. І вже більш ніколи такого не було.
Всяко бувало в житті. Але вистачало терпіння й розважливості, насамперед з боку дружини, щоб всі негаразди й образи, без яких не обходиться, «взяти під ноги» і зберегти сім’ю...
Поженились Іван та Ірина, коли він мав двадцять чотири, а вона двадцять п’ять літ. Іван жив у селі Сушибаба, Ірина — в Озерянах. Як же знайшли одне одного? А дуже просто: корови пас Іван на пасовищі між селами Озеряни і Сушибаба. Побачив симпатичну дівчину, почав ходити до неї, а там і сватів заслав.
— Я була бідна, — розповідає Ірина Панасівна. — Всі це знали в Озерянах. Але як казав один чоловік моїй мамі: «Коли піду в церкву, то за твою дівку нема там гарнішої». Я навіть знала, що хотів цей чоловік брати мене в жінки, бо припала йому до душі. Але подумав, як вже мені згодом говорив, що сам землі не має та ще й таку безземельну дружину візьме, то як жити.
А в Іванового батька було шість гектарів землі. Хоч і дітей в сім’ї росло шестеро (ще п’ять сестер), та все одно якось можна було прожити, маючи поле. Весілля було 16 жовтня в Озерянах. Нареченій батьки справили «кремове довге плаття, вельон, купили штук шістнадцять гусей, щоб було чим пригощати веселян». Старались, щоб не сказали свати, що невістку із злиднів беруть.
Тоді ще не було колгоспу й Ірина та Іван думали, як хазяйнуватимуть. Не знали, що зовсім скоро, за пару літ по війні, від тих шести гектарів залишиться тільки те, «що положено» біля хати.
Так склалось, що перша їх донька Галя померла зовсім маленькою. Як в сорок четвертому довелось втікати далі від фронту, то мала вона шість місяців.
— Вихопила я дочку з колиски в пелюшках, — пригадує Ірина Панасівна, — і як була боса, то так і вибігла з хати. Поїхали до Ясенівки, що в Рожищенському районі, там і перечекали біду. А дитина застудилась, бо заморозки були, то аж нігтики на руках почорніли — поприморожувались. Поховали ми її з Іваном. І як він пішов на фронт, то я залишилась сама. Перебралась до батьків в Озеряни, два роки жила там, аж поки не вернувся мій Іван — а йому довелось і з японцями воювати.
Вже в повоєння у Швораків народились дві дочки — Люся й Оля, які подарували батькам онуків, а ті, в свою чергу, — правнуків. Тепер мають кого в гості чекати.
— Поки ми вдвох із своїм старим, — каже Ірина Панасівна, — то ні до кого з дочок йти не хочемо. Якби я мала здоров’я, щоб ще й дітям помогти, то так... А як я не маю сили, то нащо під ногами в когось плутатись. Краще я вже в своїй хаті доживати буду. А здоров’я нема, бо ж, скільки-то льону вирвано, стріпано. Це зараз його ніде не побачиш — вже й забули всі, як він цвіте.
Каже Ірина Панасівна, що її Іван тепер став дуже домашнім — років вісім навіть на рибалку не ходить, а то ж, як затятий рибалка, пропадав на озерах. Вже сили не має. Вона, нарешті, може походити біля нього, як біля дитини. І якщо й нагримає коли, то за те, що тягнеться чоловік до пачки з «Примою».
— Я його сварю, — говорить Ірина Панасівна, — щоб не курив, пошкодував себе, то ще поживе. А як, буває, захворіє, то дохтора до нього приводжу, сиджу ночами. Бо страшно навіть подумати, що залишусь сама...
Не раз, буваючи у відрядженнях в районах Волині, я пробувала знайти подружню пару, яка у шлюбі шістдесят і більше років. І все марно.
Адже йдеться про поважний вік. Тому-то, дізнавшись, що в селі Сушибаба Турійського району живе подружжя Швораків, у якого ще три роки тому було «діамантове» весілля, я звичайно ж, зустрілась з цією поважною парою.
Ірина Панасівна та Іван Овсійович — з того покоління, яке не знало розкошів на своєму віку — зате вдосталь було в них клопотів і бід. Бо ж війну пережили з усіма її лихоліттями — що ще до цього додати. Може, тому вони, як здалось, не дуже сентиментальні. І коли ми вирішили, що в цю осінню пору буде доречно сфотографувати подружжя з букетом чорнобривців, яких біля оселі Швораків багато, то наші герої почувались якось ніяково. Мабуть, Іван не дарував своїй Ярині (чоловік частіше саме так називає дружину) квітів. І не до романтики їм було, коли вирішили побратись, бо ж припало це на сорок другий рік. А згодом в житті, як обоє говорили, всяке бувало. Але, що б там не «бувало», а прожили Іван та Ірина Швораки разом вже шістдесят три роки. Жовтневої пори відгуляли колись весілля.
В старості особливо цінується те, що Бог дав пару, що даровано долею бути досі разом.
— З ровесників наших, — каже Ірина Панасівна, — вже нікого нема. Як піду на кладовище, то тільки там ніби й зустрінусь з тими, з ким вечоркували в молодості, потім на весіллях гуляли, дітей хрестили — за кумів були.
Коли мова зайшла про те, що Ірина Панасівна та Іван Овсійович так довго в парі, то дідусь показав рукою на небо і сказав:
— Бог дає мені і життя і все для життя... Скажу святу правду — мало ми не розійшлись із своєю Яриною. Трохи я був винуватий, трохи вона. Приходжу додому і бачу, що жінка подушки й перини в клунки пов’язала. Дочка Люся й Оля ще зовсім малі були. Дивлюся на них, дрібненьких горобчиків, і думаю: «Що ж ти робиш, бабо, як же вони ростимуть без батька?!». Перепросив я Ярину, сказав, щоб не сміла нікуди йти. І вже більш ніколи такого не було.
Всяко бувало в житті. Але вистачало терпіння й розважливості, насамперед з боку дружини, щоб всі негаразди й образи, без яких не обходиться, «взяти під ноги» і зберегти сім’ю...
Поженились Іван та Ірина, коли він мав двадцять чотири, а вона двадцять п’ять літ. Іван жив у селі Сушибаба, Ірина — в Озерянах. Як же знайшли одне одного? А дуже просто: корови пас Іван на пасовищі між селами Озеряни і Сушибаба. Побачив симпатичну дівчину, почав ходити до неї, а там і сватів заслав.
— Я була бідна, — розповідає Ірина Панасівна. — Всі це знали в Озерянах. Але як казав один чоловік моїй мамі: «Коли піду в церкву, то за твою дівку нема там гарнішої». Я навіть знала, що хотів цей чоловік брати мене в жінки, бо припала йому до душі. Але подумав, як вже мені згодом говорив, що сам землі не має та ще й таку безземельну дружину візьме, то як жити.
А в Іванового батька було шість гектарів землі. Хоч і дітей в сім’ї росло шестеро (ще п’ять сестер), та все одно якось можна було прожити, маючи поле. Весілля було 16 жовтня в Озерянах. Нареченій батьки справили «кремове довге плаття, вельон, купили штук шістнадцять гусей, щоб було чим пригощати веселян». Старались, щоб не сказали свати, що невістку із злиднів беруть.
Тоді ще не було колгоспу й Ірина та Іван думали, як хазяйнуватимуть. Не знали, що зовсім скоро, за пару літ по війні, від тих шести гектарів залишиться тільки те, «що положено» біля хати.
Так склалось, що перша їх донька Галя померла зовсім маленькою. Як в сорок четвертому довелось втікати далі від фронту, то мала вона шість місяців.
— Вихопила я дочку з колиски в пелюшках, — пригадує Ірина Панасівна, — і як була боса, то так і вибігла з хати. Поїхали до Ясенівки, що в Рожищенському районі, там і перечекали біду. А дитина застудилась, бо заморозки були, то аж нігтики на руках почорніли — поприморожувались. Поховали ми її з Іваном. І як він пішов на фронт, то я залишилась сама. Перебралась до батьків в Озеряни, два роки жила там, аж поки не вернувся мій Іван — а йому довелось і з японцями воювати.
Вже в повоєння у Швораків народились дві дочки — Люся й Оля, які подарували батькам онуків, а ті, в свою чергу, — правнуків. Тепер мають кого в гості чекати.
— Поки ми вдвох із своїм старим, — каже Ірина Панасівна, — то ні до кого з дочок йти не хочемо. Якби я мала здоров’я, щоб ще й дітям помогти, то так... А як я не маю сили, то нащо під ногами в когось плутатись. Краще я вже в своїй хаті доживати буду. А здоров’я нема, бо ж, скільки-то льону вирвано, стріпано. Це зараз його ніде не побачиш — вже й забули всі, як він цвіте.
Каже Ірина Панасівна, що її Іван тепер став дуже домашнім — років вісім навіть на рибалку не ходить, а то ж, як затятий рибалка, пропадав на озерах. Вже сили не має. Вона, нарешті, може походити біля нього, як біля дитини. І якщо й нагримає коли, то за те, що тягнеться чоловік до пачки з «Примою».
— Я його сварю, — говорить Ірина Панасівна, — щоб не курив, пошкодував себе, то ще поживе. А як, буває, захворіє, то дохтора до нього приводжу, сиджу ночами. Бо страшно навіть подумати, що залишусь сама...