ПРИМАРА НА СІЛЬСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

Віра КАЛИНОВСЬКА
Володимир КАЛИТЕНКО

Нічна примара, вдягнута в темне, бродила кладовищем, коли селяни вже вклалися спати. А вранці люди побачили поруйновані могили. Хто вона й що там робила, допоміг міліції розкрити хлопчик-школяр.

ДОПОМІГ МІЛІЦІЇ ТРИНАДЦЯТИЛІТНІЙ ХЛОПЧИНА
Над сільським кладовищем стояла мертва тиша, як і повинно бути там, де сплять непробудним сном померлі. Ніч з височини поблискувала зорями. Було прохолодно. У таку пору мало хто зважиться сюди прийти. На кладовища люди ходять лише вдень. Але тієї ночі якась чорна постать бродила поміж могилами. Зупинялась, оглядала щось і йшла далі. Коли б тут був в цю мить хтось із людей, напевне, подумав би, що піднявся мрець й шукає своїх родичів.
Нарешті темний силует, схожий на людський, зупинився біля двох могил, що були поряд. Почувся стукіт і тріск. Цей шум тривав з півгодини. Потім над селом Липини, що в Луцькому районі, знову запанувала тиша...
Вранці пенсіонер, житель села, Анатолій Яручик вирішив навідатися на свій город, що був за селом. Взяв велосипед й поїхав туди польовою дорогою. Коли проїжджав неподалік сільського кладовища, збоку помітив дві купки якихось залізяк. Зупинився, поклав велосипед на землю, почав оглядати куски заліза. Зрозумів, що то поламана огорожа з могил.
“Незабаром Пасха, то дехто з селян оновлює огорожу на могилах родичів”, — вирішив пенсіонер.
Повернувшись з городу в село, сказав про уламки загорожі і сільському голові Богдану Гусаку.
Може, про цю знахідку пенсіонер забув би, та наступного дня стало відомо, що на сільському кладовищі хтось поруйнував кілька могил, поламавши металеві загорожі. Все залізо також безслідно зникло, крім тих двох купок, які знайшов Яручик біля дороги. Але кому й навіщо воно було потрібне?
Після цього пенсіонер пішов до сільського голови Липинської сільради Богдана Гусака, аби нагадати йому й про свою знахідку. Там уже були жителі села Віктор Осипович та Роман Гайдук. Осипович скаржився, що на могилах, в яких поховані його батько та бабуся, поламано й викрадено фігурну огорожу, яка була виготовлена з алюмінієвого сплаву. Загорожа досить дорога. Але не це його схвилювало, а те, що невідомий сплюндрував могили.
Те ж саме якийсь нелюд зробив і з могилою, де була похована внучка Романа Гайдука. Поруйнував металеву загорожу, хоч вона була залита у бетон. Тепер там стирчали лише шматки загорожі, бо їх виривали з бетону, певне, ломом чи вибивали молотком. Була поруйнована загорожа й ще на кількох могилах.
Сільський голова викликав міліцію. Згадав і про дві купи уламків загорожі з кладовища, що лежали неподалік сільської дороги. Раніш він працівників міліції не турбував.
— Я спочатку так само, як і Анатолій Яручик, подумав, що перед пасхальними святами селяни впорядковують могили рідних, тому й винесли за межі кладовища уламки загорожі, — пояснив сільський голова. — Тим більше, що нічого подібного в нашому селі раніш не було.
В Липини за викликом міліція прибула швидко. Оглянула кладовище, уламки загорожі. Ніяких конкретних слідів злочинця не знайшла. Обпитала декого із селян. Але ніхто нічого не чув і не бачив. Прийшли до єдиної думки, що вандал проживає не в селі, а міг звідкись прибути. Але чим? Звичайно, автомашиною, бо на плечах купу заліза далеко не заніс би. Орудував пізно ввечері чи вночі. Вдень би не наважився. Знав, що завидна його хтось обов’язково помітить.
Все це були хоча й логічні, але здогади. Проте злодія було не так просто виявити.
Допоміг тринадцятилітній сільський хлопчина. Дізнавшись від батька, кого шукають, він розповів йому, що пізно ввечері бачив біля кладовища “Мерседес” червоного кольору з причепом. Біля нього було двоє молодих чоловіків. Один носив із кладовища щось замотане в ряднах і вантажив у автомобіль. Другий, певне, водій, чекав, доки той все повантажить. Між собою не розмовляли.
Батько те, що почув від сина, переказав працівникам міліції. Це повідомлення стало тією ниточкою, ухопившись за яку, міліція дійшла до злочинного клубка...

РОЗГАДАНІ СЕКРЕТИ ЧЕРВОНОГО “МЕРСЕДЕСА”
Дмитро Ковалишин працював водієм таксі по найму. Їздив на червоному “Мерседесі”, іноді з причепом, бо замовникам з Луцька треба було перевезти якийсь вантаж у село. Так сталося й цього разу. Двоє молодих хлопців зупинили його на вулиці, попросили завезти їх та мідні труби для встановлення опалення у Липини. Дмитро доставив їх у село, зупинився біля якогось будинку. Хлопці вийшли, розрахувалися й він поїхав назад. Коли проїжджав неподалік сільського кладовища, у світло фар потрапив чоловік в темному одязі, котрий тримав підняту руку. Водій зупинився.
— Ви не в Луцьк часом їдете? — запитав незнайомець.
— В Луцьк...
— Може, мене туди підкинете?
— Сідайте.
— Зачекайте хвилинку, я дещо заберу з кладовища, — попросив хлопець й кинувся туди.
Водій виліз із салона. Навколо вже панувала темінь. Село спало.
Незнайомець виніс із кладовища два важкі клунки, кинув у багажник. Водій не питав, що там, але чув брязкіт металу.
Коли рушили, хлопець назвався Дмитром й почав розповідати, що на кладовищі в Липинах могили його діда й баби. Він має намір поставити їм нову загорожу, а стару вирішив здати на металобрухт.
— Варто було стару загорожу вивезти вдень, а не коли смеркло, — зауважив водій.
— Вдень не мав часу, був на роботі. В Луцьку на вулиці Мазепи проживає знайомий, він прийме це залізяччя, — пояснив Дмитро...
В обласному центрі зупинилися біля житлового будинку. Дмитро попросив водія зачекати й пішов до знайомого лучанина Валерія Мельничука.
— Я привіз метал, треба його десь подіти, — сказав Дмитро.
— Де він?
— У машині, стоїть неподалік на подвір’ї.
— Ходімо. Повеземо його в Липини.
— Навіщо? — перелякався Дмитро.
— Там у мене є знайомий чоловік Анатолій Карпінський, який приймає металобрухт.
— Я щойно звідти приїхав, — зітхнув власник металу.
— Нічого особливого. Проїдемося ще раз...
У Липинах зупинилися біля будинку Карпінського. Валерій та Дмитро зайшли в хату. Водій лишився за кермом. Через хвилину-другу вийшли з господарем. Карпінський, оглянувши метал, сказав:
— Загорожу з кладовища я приймати не буду.
— Але це загорожа з могил мого діта та баби. Там я поставлю нову, — пояснив Дмитро.
— Не брешеш?
— Якщо хочете, можу перехреститись.
Карпінський метал прийняв. Його виявилося сто кілограмів. Заплатив за нього сто тридцять гривень. На тому й розійшлися.
Через день Дмитро вже на іншому таксі знову привіз у Липини уламки такої ж загорожі. Карпінський їх забрати відмовився. Сказав, що надто багато металу із загорожі двох могил.
— Таку фігурну загородь, як у мене, використовують не тільки на кладовищах, але нею прикривають ще й опалювальні батареї в кімнатах для краси, — намагався переконати Карпінського Дмитро.
Карпінський не повірив й сказав, аби той забирав свій метал додому. Довелося повертатися ні з чим...
Тим часом міліція розшукала власника червоного “Мерседеса”, потім знайомого Дмитра, з яким він возив у Липини здавати метал, побували і в хаті чоловіка, що приймав цей метал. Ті розповіли, як усе було.
Виявилося, що чорною примарою, яка бродила в темряві по липинському кладовищу й виламувала загорожі на могилах, був житель села Романів Луцького району дев’ятнадцятилітній Дмитро Мажара. Проти нього була порушена кримінальна справа, почалося слідство. Злочинець всіляко намагався уникнути кари, доводив, що єдиний раз досить давно був у Липинах, нічого на кладовищі не виламував, ні з ким не возив здавати металобрухт. Його, мовляв, хтось оговорив. Це ж саме продовжував стверджувати, навіть коли Ковалишин, Мельничук та Карпінський вказали на злодія під час очної ставки...
Плюндрування могил було не єдиним злочином Мажари. Рік тому він разом із своїм неповнолітнім братом Юрієм проникли на огороджену територію тракторної бригади в селі Романів, яка, крім того, й охоронялася. Звідти викрали чимало запчастин до сільськогосподарської техніки й здали їх на металобрухт. Вартість викраденого склала вісімсот гривень. Обох тоді було позбавлено волі на три роки, але суд врахував їх молодість й надав іспитовий строк.
Згодом Мажара у Луцьку на тролейбусній зупинці вирвав з рук жінки мобільний телефон і втік. Іншим разом викрав із салону “Мерседеса” також мобільний телефон. Одного дня зайшов до знайомих на квартиру, що жили на вулиці Шота Руставелі. Був напідпитку. Звідти викрав у неповнолітньої дівчинки сумку, в якій було сто п’ятдесят гривень.
Ось так проводив Мажара іспитовий строк, який йому надав суд для виправлення. Влаштувався було на підприємство “Укрбудсервіс” різноробочим, але протримався там лише два місяці. До роботи ставився абияк, часто прогулював і його, як і слід було чекати, звільнили.
Цього разу за вчинення чергового злочину Луцький міськрайонний суд засудив Дмитра Мажару на чотири з половиною роки позбавлення волі.
На жаль, Мажара не єдиний, хто плюндрував могили на кладовищах. Таких випадків було чимало в Луцьку, райцентрах, у селах. Вчиняють подібне в основному пияки та наркомани. Для них немає нічого святого...