— Показуй, де сховані гроші й золото!
— Золота в нас немає, а гроші у мами,— почала схлипувати дитина.
— Зараз перевіримо... Лягай на ліжко обличчям вниз й мовчи, як риба, інакше, доки батьки повернуться, ти будеш мертва,— приставив бандит ножа до шиї дівчинки. — Зрозуміла?
ФАЛЬШИВА ТЕЛЕГРАМА Дванадцятирічна Елеонора того травневого ранку, в неділю, пішла з мамою на Варшавський ринок. Була там не довго. Через якусь годину повернулась додому, а мама залишилась на базарі. Дівчина піднялась на шостий поверх, відімкнула ключем двері своєї квартири, роздягнулася й почала готувати уроки. Проте сиділа не довго. Хвилин через десять у двері хтось постукав. Здивувалась, бо ні батько, ні мати не могли так рано повернутися додому. Елеонора підійшла до дверей. Постояла, прислухаючись. У двері постукали знову, але вже голосніше. — Хто там?— запитала дівчинка. — Едуард Кошкін тут проживає?— почулося з-за дверей. — Тут... — А мама чи тато є вдома? — Немає... Пішли на роботу. — Сьогодні ж неділя. — У них така робота, що нерідко і в неділю працюють,— пояснила Елеонора. — То ти сама? — Так... — Батьки повернуться скоро? — Не знаю. — Тут прийшла важлива телеграма. Треба, аби ти її отримала і розписалась. А коли батько повернеться, віддаси йому... Відчини, бо ми поспішаємо. Школярка відімкнула двері. Зайшов молодий високий хлопець, років дев’ятнадцяти, вдягнутий в жовту куртку й чорні спортивні штани. В руках тримав папку. З неї він витяг якийсь папірець, потім почав обмацувати свої кишені. — Забув ручку, принеси свою,— попросив незнайомець. Елеонора з кімнати принесла ручку. Хлопець сховав папірець в папку, поклав її на стілець. Несподівано затулив дівчинці рота й відчинив навстіж двері. В коридор зайшов ще один хлопець, також високий. На його обличчі була чорна маска, а на руках червоні рукавиці. — Відпусти її,— кивнув у бік дівчинки чоловік у чорній масці. — Ти знаєш, хто ми? — Не знаю,— затремтів голос дитини. — Ми з міліції... Прийшли оглянути вашу квартиру. — Може, оглянете, коли повернуться батько чи мати? — Ми не маємо часу чекати їх,— сказав той, що в жовтій куртці. Потім взяв Елеонору за руку й повів у кімнату. Там наказав: — Показуй, де сховані гроші й золото! — Золота в нас немає, а гроші у мами,— почала схлипувати дитина. — Зараз перевіримо... Лягай на ліжко обличчям вниз й мовчи, як риба, інакше, доки батьки повернуться, ти будеш мертва,— приставив бандит ножа до шиї дівчинки. — Зрозуміла? Дитина так перелякалась, що не могла вимовити жодного слова. Вткнула голову в подушку й завмерла. Грабіжники почали нишпорити по кімнатах. Повикидали з шаф увесь одяг, інші речі, перевернули постіль, зазирали під диван та ліжка. Ні золота, ні грошей не було. Знов і знов запитували Елеонору, де сховані цінності, погрожували дитині, але вона, як і раніш, відповідала, що золота немає, а гроші у мами. — Що будемо робити?— запитав хлопець у чорній масці. — Час уже тікати, бо ще хтось нахопиться. — Візьмемо те, що можна взяти. Грабіжники забрали мобільний телефон “Філіпс”, золоті сережки, перстень, ланцюжок з хрестиком, срібний портсигар, ювілейні радянські медалі, деякі інші речі. Хлопець у чорній масці, все це розпихав по кишенях й промовив до спільника: — Спускаємося на подвір’я. Десь у безлюдному місці все поділимо. — Ти йди, а я ще зазирну на кухню. Там іноді також можна знайти щось цінне. Кілька хвилин — і я також буду внизу. — Не затримуйся,— попередив грабіжник у чорній масці й загуркотів сходами. На подвір’ї нікого не було. Він відійшов від будинку й став неподалік під деревом. Через кілька хвилин побачив чоловіка, котрий пірнув у той під’їзд, звідки він сам щойно вийшов. “Можливо, то господар квартири повернувся”,— майнула думка...
З НОЖЕМ ПРОТИ ГОСПОДАРЯ КВАРТИРИ Хоча була неділя, лучанин Едуард Кошкінов вранці навідався на роботу. Пробув там майже до обіду. Трішки підігнав деякі справи й подався додому на вулицю Конякіна, де проживав. Піднявся на шостий поверх. Двері чомусь виявились незамкненими. “Певне, дружина повернулася з ринку та й залишила їх так”,— вирішив чоловік. Едуард зайшов у коридор, зазирнув на кухню. Скрізь по підлозі були розкидані речі. У квартирі стояла мертва тиша. Спочатку не зрозумів, що сталося. Потім з’явилася думка, що у квартирі, доки вся сім’я була відсутня, міг побувати злодій. Він рушив до вітальної кімнати. Несподівано розчинилися двері й з кімнати вийшов молодий високий хлопець у жовтій спортивній куртці й чорних рукавицях. У правій руці тримав кухонного ножа, лівою прикривав обличчя. — Ти хто такий? Чого вештаєшся у моїй квартирі?— голосно запитав господар. — Зараз дізнаєшся, хто я такий!— почав незнайомець наближатися до Кошкінова. Потім обернувся й гукнув у кімнату: — Хлопці, виходьте! Едуард також кинув погляд на розчинені двері вітальні. Грабіжник помітив це. — Не лякайся, нас небагато!— сказав, продовжуючи повільно наближатися до господаря. Коли грабіжник був за два кроки, Едуард різко ступив вперед й спробував ногою вибити ніж. Той ухилився й удар прийшовся в стегно. Це його не зупинило. Бандит, правда, присів, але вже обережніше почав знову наближатися, тримаючи перед собою ножа. Господар мусив задкувати до виходу, бо вважав, що в квартирі не один грабіжник. Потім різко зачинив двері й побіг сходами вниз. Неподалік був бар “Барон”. Звідти зателефонував у міліцію й через кілька хвилин повернувся на подвір’я. Там стояла заплакана дочка Елеонора, вся тремтіла, ніби від холоду, хоча надворі було тепло, а з балкона на них дивився хлопчик-сусід. — Ти не бачив, чи з під’їзду виходив молодий хлопець в жовтій куртці?— запитав Кошкінов. — Чи виходив, не бачив, але бачив, як раніш двоє заходили. Один був у жовтій куртці,— пояснив хлопчина. — Тату, я розкажу, як все було,— схлипнула Елеонора. — Ти звідки знаєш?— здивувався батько. — Ти ж була на ринку з мамою. — Коли бандити прийшли, я була уже вдома. Потім лежала за їх наказом на ліжку обличчям вниз. А вони шукали гроші й золото. Згодом я почула, що хтось до нас зайшов. Подумала, що то хтось із сусідів. А це, виявляється, був ти!.. Бандит без маски одразу вийшов із вітальні. Повернувся через пару хвилин, наказав встати і йти за ним. Попередив: якщо батько спробує його затримати чи викличе міліцію, то грабіжник розправиться зі мною. — Я вважав, що у квартирі немає ні мами, ні тебе. — Коли ми вийшли на подвір’я, бандит одразу втік... Через кілька хвилин до будинку під’їхала міліція. Всі піднялися на шостий поверх. У квартирі багато речей валялося на підлозі. Поспішаючи, грабіжники залишили й деякі свої речі: чорну маску, виготовлену з панчохи, папку та рукавиці. Згодом на папці були виявлені відбитки пальців бандита з ножем. Встановили, що належать вони лучанину Валерію Ліщуку, котрий після закінчення вечірньої школи ніде не працює. Незабаром його затримали й він опинився на ганебній лаві підсудного. Недавно Луцький міський місцевий суд виніс суворе, але справедливе покарання грабіжнику і бандиту. За особливо важкий злочин, який було вчинено проти малолітньої дівчинки, Валерія Ліщука позбавлено волі на дев’ять років та конфісковано все належне йому майно. Другий злочинець зник у невідомому напрямку. Оголошено розшук. Прикмети його відомі, тому рано чи пізно він потрапить у розставлені сіті. Злочини не залишаються безкарними... Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
