«Бійтеся жінки у чорній хустці»: історія ветеранки Юлії Кіріллової

«Бійтеся жінки у чорній хустці, їй немає чого втрачати», – говорить Юлія. Це вона, зокрема, і про свій одиночний пікет під Адміністрацією Президента 22 травня цього року. Запитання «Ви збираєтеся домовлятися з вбивцями?» на її плакаті було адресовано президенту. Про це йдеться на сайті благодійного фонду "Повернись живим".

Про чоловіка та війну

Ми з Данілом познайомилися, коли мені було 18 років. Він дуже боявся до мене підійти, але все ж наважився. Він з такою любов’ю та трепетом завжди до мене ставився. Це було перше кохання – велике, справжнє. Ми постійно, коли десь були разом, піклувалися один про одного: я йому краватку поправлю, він мені босоніжку застібне, руку подасть. Нам всі казали: «Ми ще такого ніколи не бачили». Наші перші побачення… Було таке відчуття, коли ввечері він мене проводжав додому – щойно двері зачинилися, а я вже сумую за ним.

На Майдані ми також були разом. А коли почалася війна, він вирішив йти на передову. Казав: «Чим я гірший?». Звичайно, я не хотіла його відпускати, але…

Даніл потрапив до Новоград-Волинського. Телефонував мені, розповідав таке, що в мене волосся на голові ворушилось: в казармі холодно, немає чого їсти, про матрац і подушку там взагалі нічого не чули. По нашим старим каналам ще з Майдану ми почали шукати, збирати та передавати допомогу нашим військовим. Пам’ятаю: йду я містом з величезною коробкою, більшою за мене, з формою, якісь бабульки мені кажуть: «Доця, давай ми тобі допоможемо». Тепловізори, біноклі, нічного бачення, коліматори… Мені 20 років, а я у цьому всьому розбираюся. Капець!

Чоловік усе мені розповідав, але коли поїхав в АТО, ми говорили раз на день, секунд по 30 у кращому випадку. Вони зайшли до Старобешевого, потім – Шахтарськ, Савур-Могила, Сніжне, Степанівка, Маринівка. Всі ті населені пункти і міста були під Росією, всюди роумінг, зв’язок постійно глушили.

Того дня, 11 серпня, я була на роботі. Мені зателефонувала дружина чоловікового побратима, попросила зустрітися. Домовилися після роботи. Мені було тяжко цілий день, я чомусь постійно плакала. І от вона мене зустріла і каже: «Юлю, тримайся». Мені нічого більше не треба було говорити… З того періоду я мало що пам’ятаю…

Про життя після та службу в армії

Уперше я поїхала до зони АТО вже після смерті чоловіка. Ми зібрали допомогу на фронт, треба було поїхати, щоб її віддати, а був лише водій. Одну людину не відправиш, тому з ним поїхала я. Це був початок вересня 2014 року. 

Волонтерством і роботою я глушила свій біль. Я могла по три дні працювати і не спати або спати всього кілька годин на добу. Тоді я ще й навчалася. Потім було Дебальцеве. Треба було вивозити поранених та контужених, евакуйовувати до госпіталів. Так, мені боліло, але це – робота, її треба виконувати. 

До ЗСУ я потрапила у 2015 році. Але моя війна почалася, як і у всіх – Майдан, волонтер, а згодом доброволець. У принципі, я замислювалася про службу в армії, бо розуміла, що треба робити щось більше. Якось ми приїхали до хлопців у 25-й батальйон «Київська Русь», а вони мені кажуть: «Давай до нас». А я думаю: «А що я не можу? Можу!». Це мій обов’язок і крапка. Так і погодилася. 

Пішла до військкомату, кажу: «Я в армію». Там засідала військово-лікарська комісія, але мені не вистачало огляду деяких лікарів. Воєнком садить мене в машину і швиденько по лікарям у поліклініці, каже їм: «Нам треба швидко, нам в армію». А я у довгій сукні в квіточку, з червоними губами. Вони дивляться на мене, типу, «Хто? Оця в армію?» (сміється). Того ж дня я пройшла ВЛК та отримала військовий квиток. І треба ж прийняти присягу, щоб другий раз не приходити. Просто у військкоматі всі вишикувалися, наділи на мене кепку, дали текст присяги. Зараз смішно згадувати, а тоді для мене це був такий важливий крок! Я коли читала присягу, то голос дрижав, сльоза покотилася, мурахи по шкірі.

Війна залишиться з тобою назавжди. Я відпочила, мені стало легше, життя налагодилося і на роботі, і в родині, але ж я нічого не забула. Якось мене запитала дружина мого побратима: «Слухай, а коли ж переболить?». Я сказала: «Ніколи. Ця рана завжди буде завдавати болю».

Я прийшла в підрозділ, де мене добре знали, мені було легко, тому що я прийшла до своїх. Але в інших підрозділів або в офіцерів був на це інший погляд: «О, дивіться, солдат Джейн». Ну ти ж офіцер, де твоя повага? Мені це було дуже неприємно. Або коли, наприклад, «аватар» починає розводити зраду, мовляв, «Їдь додому і народжуй». В частини місцевого населення на Донбасі також була зневага, вони дивилися вовком на людину в формі, тим паче на жінку. Коли я як волонтер приїжджала евакуювати людей з Дебальцевого, то казали, що я «бандерівка» і «вбивця». Здебільшого це говорили жінки незрозумілого віку, не зовсім тверезі. «Вот наши придут, они вам покажут!», – казали вони. Це дуже неприємно. Але люди були різні.

За освітою я юрист. Тому спочатку мені дали посаду діловода. А потім я стала розвідником-гранатометником, мені дуже подобалося. У 2016 році мене перевели на посаду медика. Тоді вийшов наказ, щоб усіх жінок перевести на «жіночі» посади. Мої хлопці писали рапорти, мовляв, це наша бойова одиниця. Але мене все-таки перевели до медичної частини. Пізніше мій командир казав, що, можливо, коли б я була з ними, то вони б мене захистили, а так…

Коли ти медик у бойовому підрозділі, то, зрозуміло, що є бойові виїзди, поранені. Одного разу ми їхали, і нам обстріляли машину. Це був мій День народження. Тоді так сталося, що виїжджала одна «таблетка» – її обстріляли, у другої відпало колесо, поїхали ми, і нам теж дісталося.

Але найстрашніше було на Широкому Лані, на полігоні (сміється). Ми там зимували, і я плакала, просилася додому. Але мені за то не соромно, бо чоловіки ревли дужче за мене. У мене берці на два розміри більші, я, коли йду по полігону, грузну в багнюці, постійно холодно. Жах! Тому, коли виїхали на позиції, я була щаслива.

Чому я їхала на війну? Тому що внутрішньо відчувала, що це мій обов’язок. Мама переживала, плакала, але я сказала: «Я так вирішила». Потім батьки пишалися тим, що в них така скажена доня (сміється).

Про рішення піти з армії та ПТСР

Я була вже дуже стомлена, здоров’я сильно погіршилося. Я не люблю про це говорити… У мене був анафілактичний шок з набряком Квінки, три дні я пролежала у лікарні в Часовому Яру і втекла звідти, відлежувалась у частині. І тут дзвінок, начмед говорить: «Сталася велика аварія, зіткнулися водовозка і «таблетка», дуже багато поранених». Ми поїхали на місце. Я везла найважчого пораненого – відкрита черепно-мозкова травма, відкриті перелами ніг, його рвало. Я була за кермом швидкої, і мені аби тільки швидше доїхати. Приїхали в Бахмутську лікарню, там вийшли чергові військові лікарі, але буквально на подвір’ї ЦРБ, він закотив очі та перестав дихати, і, не втрачаючи таких дорогих хвилин, прямо на вулиці ціла бригада лікарів починає проводити серцево-легеневу реанімацію та інші необхідні заходи. Ми стоїмо на вулиці, кожний робить своє, я підіймаю голову і бачу… купу глядачів.

Його повезли в реанімацію, ми сидимо на дворі, чекаємо. Мені погано, холодно, на вулиці – осінь, моросить дрібний дощ, а я у самій футболці, яка вже промокла від крові, не встигла вдягнутися, тільки автомат із собою взяла. Через півгодини виходить лікар, каже, що наш поранений помер. Ну, помер… Ми зробили, що могли. Треба забрати нашу  каталку, перекласти з неї померлого. Я підходжу до хлопців з 59-ї бригади, які також приїхали до лікарні. Кажу: «Хлопці, допоможіть «двохсотого» перекласти». І чую: «Ой, а я крові боюсь», «А я мертвих боюсь». Бугаїна переді мною стоїть! Я думаю: «Та щоб ви, гади, показилися! Я хвора, у мене майже на руках людина померла, ще цей дощ клятий». І так мені гидко стало… Тоді я зрозуміла, що мені важко і фізично, і морально. Не стала підписувати новий контракт.  

Моя війна і служба закінчилися, я приїхала остаточно додому 31 грудня 2017 року додому, а наступного дня ми ховали нашого побратима який загинув на Світлодарці. Це був мій дуже добрий друг, з яким ми були в одному підрозділі на війні. Я втомилася втрачати, психологічно мені було важко. Тому що воно не попускало, снилося. А коли ти вночі не спиш, то вдень ти нервовий, стомлений. Я просиналася, і в мене вже боліло все.

Мене, як і більшість побратимів та посестер, прояви ПТСР наздогнали на гражданці. Було важко спілкуватися з людьми, мені хотілося плакати, в натовпі людей – як мені потім уже сказали – ставалися панічні атаки: мені здавалося, що на мене можуть напасти, я не хотіла виходити з дому. Через рік такого життя я потрапила до лікарні. Мене підлікували, виписали, я приїхала додому, лягла спати, а коли прокинулася зранку, злякалася – у мене нічого не боліло. Тоді я зрозуміла, що зможу з тим впоратися. Тому я завжди кажу всім: звертайтеся по допомогу до лікарів-психотерапевтів. 

Про війну, яка не залишає

Війна залишиться з тобою назавжди. Я відпочила, мені стало легше, життя налагодилося і на роботі, і в родині, але ж я нічого не забула. Якось мене запитала дружина мого побратима: «Слухай, а коли ж переболить?». Я сказала: «Ніколи. Ця рана завжди буде завдавати болю».

Війна у мене багато забрала. Але вона мені дала людей, яким я зараз довіряю, люблю, поважаю, і заради них я зараз працюю. Ми маємо боротися, продовжувати жити далі. Я якось прочитала фразу: «Бійтеся жінки в чорній хустці, їй уже немає чого втрачати». Я стала твердолоба, завжди за правду, і якщо я з чимось не згодна, то йду напролом.

Війна зробила мій характер більш жорстким. Я вмію співчувати, допомагати, але я вже чітко відчуваю, де мною маніпулюють. А служба зробила мене більш дисциплінованою і менш вимогливою, тому що армія – це не про комфорт.

У мене є розуміння: «Ви мене більше не зламаєте!». Якщо я не згодна, то буду відстоювати своє. Спочатку я дуже хотіла, щоб убивці мого чоловіка вмерли – кров за кров. А зараз я розумію, що хочу, щоб вони сиділи у в’язниці, а їхні діти носили на собі клеймо – діти вбивць. Вони зруйнували не тільки моє життя, а тисяч і тисяч українських дітей.

Про Жіночий ветеранський рух та проблеми ветеранок

Ми проводимо багато навчань для ветеранок. До наших проектів – це і «Мандри ветеранок», і дипломатична місія «Амбасадор», і постійні злети нашого Руху – долучається багато жінок, їм цікаво, і я від цього по-справжньому кайфую, адже я у колі своїх.

Не секрет, що в українській армії є дискримінація жінок. Про це був знятий фільм «Невидимий батальйон», який показували у багатьох країнах. Так про нас дізналися, потім почала формуватися жіноча ветеранська спільнота. Ми розповідали про себе на різних заходах, у різних країнах.

Звичайно, проблеми жінок-ветеранок відрізняються від чоловічих. Жінки більш емоційні і більш гостро переживають події, які з ними відбуваються. І не потрібно забувати про те, що жінка – не тільки воїн, а ще й мама. Мама, яка була рік-півтора на війні, втрачає емоційний контакт із дитиною. Я постійно говорю про цю проблему: ми йшли воювати за наших дітей, їх захищати, ми повертаємося і вже один одного не розуміємо. Ця «емоційна залишеність» небезпечна тим, що може призвести до ранніх залежностей в дітей. У мене є така ідея – проводити сімейну терапію мама-дитина.

Жінкам також кажуть: «А хто тебе туди посилав? Чого ти взагалі туди поїхала?». Ще у нас є певні гендерні стереотипи, коли мама – це мама, а чоловік – воїн. У мене є знайома, яка розійшлася з чоловіком, пішла в армію, а її хотіли позбавити батьківських прав, мовляв, вона погана мати, тому що пішла захищати Батьківщину. Якщо чоловік йде до армії, він – герой, а якщо жінка, то вона – погана гуляща мати?! На голову не налазить. І в тому випадку соціальні служби були на боці батька. Це стереотипи, нав’язані нашому суспільству. Ми це маємо подолати, мусимо навчати своїх дітей мислити правильно.

Юлія ВОРОНА