«Колись Крим мене врятував, я перед ним у боргу», – військовослужбовець із Євпаторії

- Насправді я з дуже бідної родини з Полісся, - говорить Сергій. - Коли мені ще не було півроку, я дуже захворів, і батькам порадили перевезти мене до Криму. Фактично, Крим мене врятував. Саме Євпаторія своїм морським повітрям, змішаним зі степовим. Я у боргу перед Кримом. Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим".

Мені завжди хотілося займатися туризмом, я це обожнював усе життя. Я маю досить гарні комунікаційні здібності і 7 років працював чиновником невеличкого рангу, займався внутрішнім українським туризмом, саме євпаторійським регіоном. Крім Криму, мені нічого не було потрібно. Мені здавалося, що не потрібно нікуди їздити – якщо гори, то кримські, якщо море, то Чорне. Я відповідав за санаторно-курортні заклади, займався економічною звітністю, екскурсіями.

Мені дуже подобалася робота, де треба було організовувати події. Але керівництво обмежувало, втручалося в мої ідеї. У мене у відділі курортів і туризму був учитель. Зараз він, виходить, сєпар, був навіть міністром при окупаційному режимі. Але саме він учив мене робити все без грошей. Я почав із невеличких проукраїнських заходів. І подія за подією у мене стало класно виходити. Я зрозумів, що зможу робити сам, і в мене немає стримуючого фактору.

Найбільше, що я зробив, це «Мегамарш у вишиванках» у Євпаторії. Це був 2013 рік (14 вересня 2013 року. – Авт.). Мені б іще 2–3 роки, і я би точно змінив Євпаторію. Крим зазвучав би в іншому контексті. На цей мегамарш приїхали люди з усього Криму. Дуже знаково і яскраво вийшло. Люди вдягли свої вишиванки, яким по 300 років, які вони ховали і просто не знали, куди одягати. У вишиванках були представники й інших національностей. Один узбек, водій трамваю, вийшов на роботу у вишиванці. Люди просто містом ходили у вишиванках. Я хотів зробити це не старообрядщиною, а чимось сучасним і креативним. Дівчата з татуюваннями, фіолетовим волоссям і у вишиванках – це було класно, модно.

Ще я робив вечорниці, фестиваль гумору (він вийшов невдалим, але я зрозумів, як зробити наступного разу правильно).

Нас, українців трохи пригноблювали в Криму раніше – за мову, за прізвище, оце «хохли» постійно звучало. А я змінював світогляд людей, показував не шароварщину, а сучасних українців. Моя аудиторія розширялася, люди почали звертати на мене увагу, ЗМІ висвітлювали мої заходи. Усе, що я робив, було лише українським.

На 2014 рік до Дня народження Тараса Шевченка планував у Кримських горах викласти величезний тризуб із каміння, щоб його з космосу можна було побачити. Я навіть отримав дозвіл від алуштинського лісгоспу, мені треба було лише проставити прапорці, а люди самі б виклали камінням тризуб. Я домовився з 30 людьми, які б склали ті камінці в тризуб, але коли настала окупація, усі злякалися. Фестивалі, бардові теми, походи, спорт… це все було в планах.  

Після окупації росіянами мої батьки залишилися в Криму. Скільки я не вмовляв, вони кажуть, що це їхня земля.

Думав, що зможу жити в окупації і змінювати щось зсередини

У 24 роки я потрапив в армію на строкову службу. Це наша родинна традиція – хочеш-не хочеш, але потрібно відслужити. Після армії я змінив світогляд, саме там я став проукраїнським. Потрапив на «Десну» до танкістів, у мене був кримський взвод. 25 людей – із Криму, 3 – із Закарпаття і 1 із Кіровограда. Трапляються такі моменти, коли взвод на взвод… Мої кримські злякалися, і я залишився один проти взводу. Троє із Закарпаття стали за мене. А перед тим я їх принижував, був шовіністом, – мене так виховувало моє дурне оточення. Після цього я почав копати історію і зрозумів, що мої предки – українці, такі самі, про яких я розповідав байки.

Після окупації росіянами мої батьки залишилися в Криму. Скільки я не вмовляв, вони кажуть, що це їхня земля. Звичайно, їм неприємно все, що відбувається. В мене є родичі в Росії – «проукраїнські сєпари». Вони дуже творчі, танцюють у народному українському стилі. Але вони дуже люблять Путіна. Навіть рідний дядько, коли дізнався, що я пішов на війну, теж пішов, але з іншої сторони. Він не зізнається, але ми в родині всі про це знаємо. В мене дуже жорстка позиція. Хтось може висловлюватися м’яко, а я чітко сказав, що Росія – наш ворог, і вона нас окупувала. Маму дуже ображали сусіди, друзі, навіть в адміністрацію викликали. ФСБ приїжджало, хотіли обшук робити. Мама сказала: «Роздягайтеся догола, я винесу вам одяг чоловіка, щоб ви нічого в кишенях не пронесли». Бо в нас же Балуха (Володимир Балух – в’язень Кремля) посадили, підкинувши йому зброю. ФСБшники відмовилися. Підіслали мого найкращого друга, він опер…

«Я дуже категоричний: Росія – наш ворог»

Я навіть думав, що зможу жити в окупації і щось змінити. Я ж півроку жив із ними, але почалися цькування, полювання, вивішували мої фотографії, на мене дуже тиснули. Друзі сказали, що в місцевому ФСБ на мене вже є тека, людей допитують. Мені довелося зовнішність змінювати – відпустив бороду, підняв волосся вгору. Щодня змінював маршрути і навіть ножа носив. Під моїми фотографіями писали, що знають, до якого садочка ходять мої діти, де працює дружина, де працюю я, знають мою адресу. Через те, що я був на державній роботі, мені дали російський паспорт, але я вирішив їхати. Там я нічого не міг змінити. Я думаю, що саме завдяки дружині і дітям я живий, інакше просто зник би і все.

 

Ми з дружиною і двома донечками місяць жили в хостелі на двоярусному ліжку

Поки ще не почалась повномасштабна війна, півроку я розсилав резюме. У Донецьк, Львів, Житомир. Війна розгорялася, ми з двома дітьми приїхали до Києва, бо один знайомий сказав, що тут є робота. Але коли приїхали, її уже не було. Місяць із дружиною і двома донечками жили в хостелі на двоярусному ліжку. Складно було знайти квартиру, бо орендарі не хотіли донецьких, луганських, кримських, з дітьми і собаками. Я сидів із газетою і телефоном та обдзвонював туристичні аґенції.

Був період, коли працював на Першому національному, займався громадською роботою у туризмі і паралельно комерційною діяльністю на телеканалі. Я хотів бути корисним, але таким не був.

Десь два-три місяці минуло, поки вдалося «вирівнятися». Я хотів на війну, в ЗСУ. В мене було передчуття, що якщо я піду добровольцем, то точно загину, а в мене дві донечки. Хотілося в разі чого, щоб їм якась компенсація була. Моє рішення піти в армію було дуже егоїстичним, бо залишав дружину саму з дітьми, вона не працювала, у нас був борг, родичі всі від нас відвернулися… Але коли мені принесли повістку, я аж стрибав.  Це для мене була честь. Вважав, що одна справа – прийти самому, а інша, коли тебе кличуть, значить, ти потрібен. Потрапив у ЗСУ, до мотопіхоти.

До відкриття власної тураґенції я працював туроператором в аґентстві «Феєрія мандрів». Тут отримав колосальний досвід, особливо для бізнесу. Якось я запитав друга, чи варто мені розпочинати власну справу зараз, коли війна, нестабільна політична ситуація у країні, людям не до подорожей. А він сказав, що бізнесу це все не має заважати, в бізнесі потрібно підлаштуватися і йти далі. Я можу ходити і казати людям: «Не роби так, роби так…». А можу робити сам і на своєму прикладі показувати, що виходить. Я з дуже бідної родини, мої батьки не вчили мене працювати головою, тільки руками, а я взяв і відкрив власну тураґенцію. Хтось побачить і теж зробить. Люди, які подорожують, відкривають горизонти, бачать світ більше. Треба ставити за мету – подорожувати 4 рази на рік. Це розслаблює, розвиває, позитивно впливає на здоров’я. Для мене, в принципі, і війна була туризмом. Я обожнюю спостерігати за людьми, їздити містами. Навіть звичайні поїздки – це для мене подорож. Я радію дрібничкам і вчу людей, як радіти й отримувати насолоду. Зараз, навіть у такий час, коли війна і «зубожіння», є тенденція до зростання туризму. Достатньо в день відкладати по 1–2 євро – і можна кудись полетіти, а я завжди готовий у цьому допомогти і знайти для своїх друзів-ветеранів найкращі варіанти відпочинку.