Кохана дружина і четверо діток – сенс життя ветерана-атовця Миколи Федорчука.
Багатодітний батько тисячі кілометрів наїздив між Станицею Луганською й Щастям, і півроку не зізнавався удома, що на війні
Микола Федорчук із Хряська – батько чотирьох діток, який був водій медичної роти 14 ОМБР під час контрактної військової служби в Збройних силах України
«Коли брав до рук військовий квиток «двохсотого» чи «трьохсотого» бійця, перше, на що дивився – скільки у нього дітей… Найбільше пам’ятаю свій перший виїзд – снігопад, слизька дорога, і молодий боєць із Рожищенського району із наскрізьним пораненням… Розгортаю його військовий квиток, а він – тато трьох дітей, прослужив лише місяць. Добре, що хоч вдалося врятувати йому життя… » – каже атовець, який одинадцять місяців був водієм медичної роти 14 ОМБР на форпосту стримування бойовиків у луганському напрямку – між селищем міського типу Станиця Луганська й містом Щастя.
Друзі Миколи брали участь в АТО як мобілізовані, за них він переживав й уболівав, а потім і сам вирішив піти служити, бо переконаний: хочеш щось змінити – не чекай, що це зробить хтось, а зроби ти.
Навчився оперативно надавати першу допомогу. Коли нещодавно поблизу Великої Яблуньки автомобіль злетів у кювет, вже автоматично схопив аптечку, зупинив кровотечу у постраждалої жінки.
На контрактну службу Микола Федорчук у вересні 2016-го пішов уже багатодітним батьком – наймолодшій донечці Анні було всього чотири місяці. Й майже півроку, аби менше тривожилась дружина, не признавався їй, що перебуває в зоні АТО – казав, що він у Львові на полігоні. Лише коли прийшов у відпустку, й Олена прочитала на нашивках на формі назви населених пунктів Луганської області, – мусив усе розповісти.
Перші місяці проїздив він на шістдесят шостій «газельці», яку власноруч реанімував ще на Рівненському полігоні. Хоч і казали всі: «Далеко ти на ній не заїдеш…», та машина у майстровитих руках Миколи, якому від батька передалось йому вміння ладити із технікою, служила вірою й правдою.
– Щотижня робили по кілька виїздів, а їхати в потрібний квадрат доводилось через різні блокпости, і дорогами, й полями, соняшниками… Потрібно було найшвидше прибути, надати допомогу пораненим, аби лише ще можна було допомогти… – ділиться пережитим атовець, зауважуючи, що навчився оперативно надавати першу допомогу при різних видах травм. Нещодавно став свідком того, як поблизу Великої Яблуньки автомобіль злетів у кювет. Вже автоматично схопив аптечку, зупинив кровотечу у постраждалої жінки, наклавши на 15-16-сантиметрове розсічення голови пов’язку.
«Часто звичайні сільські хлопці, потрапляючи в критичні ситуації, поводились набагато виваженіше, ніж ті, хто мав військову освіту й погони», – ділиться молодий чоловік, й додає, що на своїх побратимів він завжди міг покластися й досі із ними спілкується, а від місцевих людей можна було почути різне, навіть: «Ти сюда прішол, ти мнє должен…»
– Багато чим завдячую своєму куму Юрію Демидюку із Хряська, що живе у Львові. Саме він надав мені найкращий бронезахист, передавав медпрепарати, забезпечив обладнаним реанімаційним автомобілем, – із вдячністю розповідає він.
Нелегко було Миколі після повернення з АТО знайти спокій і душевну рівновагу, та поряд були найрідніші – мама, дружина, синочок Андрійко, донечки Яна і Анна, а ще в сім’ї з’явився маленький Дмитрик. Саме заради них брався до роботи – добудовував власний будинок, влаштувався працювати водієм у ТзОВ «Бонітет». А ще молодий чоловік гарно господарює – має власний трактор, автомобіль, різноманітний сільськогосподарський реманент.
Зауважує Микола, що він ніколи не афішує те, через що довелось пройти, й не вважає себе якимось героєм, бо просто виконував свій обов’язок – їхав туди, де чекають і розраховують на необхідну допомогу. Потрібно буде – і він знову зробить теж саме. А на питання, про що йому зараз мріється, відповідає: «Хочу, щоб все це швидше закінчилось, і щоб наші хлопці повернулись живі-здорові додому…»
Юлія МУЗИКА.
