Як найкращий двірник Львова, який мріє про Європу, створює її — у власному будинку

Про це пише theukrainians.org. Сонце ще ледь зійшло, а він вже тут. Шурхає своїм віником, гуркоче лопатою, гримотить совком. Сніг ритмічно відлітає на всі боки. Навіть в немилосердний мороз пан Мирослав виходить на роботу вдосвіта. Шоста, п’ята, а то й четверта ранку — до того, як мешканці будинку йтимуть на роботу, все має бути чисто. Подвір’я біля 117 будинку на вулиці Володимира Великого у Львові прибране — не придерешся. 

— То все моя територія! — хвалиться чоловік, поправляючи шапку. — Яка краса! Ви тільки-но подивіться. Зранку встати — нікого нема, тиша. Приєєєємно!

Скрипаль

Руки пана Мирона сперті на руків’я лопати. Голі, без рукавиць. Дивуюсь: бо ж, покрутившись довкола з годинку, не відчуваю ні рук, ні ніг. Каже, що за чотири роки роботи двірником вже звик — не холодно.

Пальці у нього напрочуд довгі, як у піаніста. Зауважую це.

— Пальці? — усміхається чоловік. — Я ж скрипалем був. Ходив в школу музичну. Пам’ятаю, привели мене, я там заспівав, відстукав ритми, і мені сказали: «Золотий слух!».

Прикро, що золотий слух не допоміг довчитися. Музична теорія, оплата по 20 рублів кожного місяця… Реалії життя підлітка в Радянському Союзі були інакші: зранку зайняти чергу по продукти, чекати, сидіти до п’ятої-шостої години вечора, поки батьки повернуться зі зміни. Навіть молоко та цукор важко було дістати.

Власне, один із мешканців будинку на Володимира Великого, 117, організував кампанію на підтримку Мирослава Новоставського у конкурсі «Найкращий двірник Львова».  «Завдячуючи пану Мирославу, у нашому будинку і біля нього панує зразковий порядок, — йдеться в оголошенні, що було поширене у мережі Facebook та роздруковане. Його зробив викладач ЛНУ ім. Івана Франка Олег Файда. — З раннього ранку наш двірник метушиться біля будинку, кожному мешканцеві зичить доброго ранку і гарного дня, — пише він. — Підтримайте сумлінного працівника і щиру людину!»

За кандидата проголосувало понад сто людей — і нещодавно Мирославу Новоставському вручили подяку від громади міста та сертифікат на екскурсійний автобусний тур «Вікенд в Європі: Краків, Прага, Відень та Будапешт» на двох осіб. Також він отримає премію в розмірі місячного посадового окладу, а закордонний паспорт переможцю мають виготовити за рахунок міста.

Безвідмовний

Тридцять років Мирослав Новоставський пропрацював на Львівському автобусному заводі, був одним із найкращих працівників свого цеху. Працював слюсарем, робив невеличкі деталі до машин. На заводі під час роботи у пана Мирослава зіпсувався слух, тому скрипку довелось відкласти у далекий ящик.

— На пальці мої впав прес, то тепер тільки три цілі маю. Бачите, затовчені? — показує пан Мирослав. — Хоча музику досі люблю: Баха, Моцарта, органні концерти. А ще я любив бігати, легку атлетику. На різні змагання їздив, став кандидатом в майстри спорту. Коли то було…

Фотографія пана Мирослава часто з’являлася на дошці пошани.

Колись скрипаль, кандидат в майстри спорту, один з найкращих працівників цеху Львівського автобусного заводу, нині дбає про чистоту на вулицях.

— Я був безвідмовним, — згадує. — Куди б мене не відправили: обмотував, складав, відправляв, перевозив. Треба робити — треба. Піди поможи — добре.

Завжди хотів робити на краще, вірив у зміни. Під час роботи на заводі пан Мирослав разом із колективом поїхав на Помаранчеву революцію до Києва. Власноруч зробив тризуб, який у нього хтось потім забрав на пам’ять.

— Не можу переказати тих емоцій. Але то вогко, мокро було, — пригадує чоловік. — Барабани били! Йдемо біля Верховної Ради, такі голодні всі, дивлюсь, біля Маріїнського палацу борщ дають! — слово «борщ» з вуст чоловіка звучить особливо по-смачному. — Які то були часи.

Коли Львівський автобусний завод закрили, пан Мирослав перепробував все, що можна, — працював електриком, слюсарем, вантажником. Тепер от — двірник. На «ЛАЗі», каже, працювало понад дві тисячі людей, і багато хто з них досі безробітні.

— Коли завод закрили, я почав працювати окремо. Всі папери в цехах й свідчення, що ми сплачували в пенсійний фонд, втратились, то живемо на мінімалку. Всі подались хто куди. Але як побачу когось з заводу, то дуже радію. Кажуть, ніби двірник — то не дуже престижно. Але я вважаю, що кожна робота гарна по-своєму. Треба старанно працювати — і все буде. Я працюю зранку, поки не зроблю всього, інколи треба ще й ввечері виходити. Встаю пів четвертої, лягаю пів десятої — такий вже виробився режим. Це все моя господарка! Все мені цікаво. Люблю людей і свою роботу. Головне — робити щось приємне. 

У торговому центрі, де ми сидимо, лунає музика, довкола ходять люди, пістрявіють великі цінники. Хоч живе пан Мирослав поруч, буває тут рідко.

— Мені жінка інколи каже, чому ми сюди не ходимо на закупи? А я мовчу. Краще не треба — щоб серце не боліло.

Не скаржиться:

— Мені б великого здоров’я і світу трохи побачити. Все решта маю.

Пан Мирослав допомагає мені прибрати горнятка зі столу, поправляє шалик.

— А в Мукачеві, де я був, так гарно було! Ціле життя хотів туди повернутись, але ніяк не було нагоди, — каже раптом. — Хотів електричкою, але розклад такий, що треба лишатися на ніч. А не маю де.

Олеся Яремчук