Сорок років тому, грудневої ночі 1965 року, у передмісті Лейпцига на радянській окупаційній військовій базі згорів 21 сучасний на той час танк із повним боєкомплектом та запасами пального на кількасот кілометрів. Ця велика катастрофа до цих пір замовчується. Про неї розповідає свідок цих подій, тоді заступник командира взводу Володимир Денисюк...
Сорок років тому, грудневої ночі 1965 року, у передмісті Лейпцига на радянській окупаційній військовій базі згорів 21 сучасний на той час танк із повним боєкомплектом та запасами пального на кількасот кілометрів. Ця велика катастрофа до цих пір замовчується. Про неї розповідає свідок цих подій, тоді заступник командира взводу Володимир Денисюк.
Володимир ДЕНИСЮК, секретар обласної організації Національної Спілки журналістів України, заслужений працівник культури України.
Зимовий грудневий день пролітав швидко. Мені — молодому, щойно призначеному після десятимісячного навчання в учбовому полку заступнику командира першого взводу дев’ятої роти — доводилося вирішувати багато питань, чи не найголовнішим з яких була підготовка взводу до грудневої перевірки. Увечері нас очікував концерт в гарнізонному клубі, приурочений дню тодішньої радянської конституції, а завтра — такий бажаний для солдат вихідний день. Швидко сплив час спілкування із мистецтвом — й ось ми уже в казармі. Хоча і пролунала очікувана команда “відбій”, але в кімнатах линув шепіт — ділилися враженнями від концерту, пригадували домівки. Раптом в приміщення вривається черговий — “Тривога!”. “Але чому мовчить бойовий дзвінок, який завжди оголошує навчальні тривоги?” — подумалося не тільки мені, але далі роздумувати було ніколи. За якісь кілька хвилин всі були одягнені, із зброєю й речовими мішками вишикувані біля казарми. Відразу звернули увагу, що на півдні від нас, у темноті, багряно висвітлювалася частина неба, якою піднімалися вгору густі пасма чорномасного диму. Горіло за нашою казармою у тій частині військового містечка, де були бокси із технікою. — Припинити шум, бігом на стадіон, — прозвучала команда командира нашої дев’ятої роти, капітана Капоріна, який пройшов фронтові дороги війни і користувався великою та заслуженою повагою солдат. Мить — і ми уже на стадіоні, складаємо у купку речові мішки, зброю, лишаємо чергового й повз палаючі бокси із танками біжимо на склад боєприпасів, бо ж за розрахунком при надзвичайній ситуації наша дев’ята рота захищає склад. Коли наблизились до темної громади складських приміщень, які тривожно освітлювалися спалахами пожежі, було моторошно сприймати, як вогонь яскравим феєрверком поглинає фарбу на бойових машинах, вибухає полум’ям із моторних відсіків, схоплює своїми жахливими обіймами додаткові бочки із дизельним пальним, якого повинно вистачити чи не на 500 кілометрів, щоб при необхідності дістатися у відповідності з тодішньою військовою доктриною аж до Ла-Маншу. Вже стало чути, як всередині танків від високої температури почали детонувати патрони до кулеметів, потужними вибухами потрясали повітря снаряди. Шматки металу виривалися через бойові люки назовні і розліталися навколо. Коли над нами зашерхотів повітрям осколок від снаряду, всі інтуїтивно впали на землю. — Мерщій встати,— прозвучав голос капітана Капоріна. — Той осколок, що чуєте, — сказав він,— не ваш, не треба йому кланятися, він уже пролетів, гірше той, якого не чуєте,— філософськи додав старий досвідчений вояка. Прозвучала команда розбитися на групи по двоє і швидко виносити снаряди із складу на поле, щоб звільнити саме приміщення від боєприпасів. По тривозі зі складу вийшли навантажені смертоносними зарядами автомашини, але ще багато снарядів та інших боєприпасів були в ящиках, що височіли довгими штабелями. Вхопивши вісімдесятикілограмовий ящик із двома танковими снарядами, ми по двоє швидко виносили його через прорізані у колючому дроті отвори на невелике озиме поле, що було поблизу, й клали на землю. Все це робилося задля того, щоб при вибуху одного боєприпасу не здетонували інші. У той же час вибухи на танках Т-55, що горіли, стали ще потужнішими. Високими грибоподібними шатрами рвалися доверху палаючі бочки солярки. Військові пожежні здаля заливали водою це жахливе вогнище. А нам думати про щось інше у той час було ніколи. Ящик за ящиком вкривали невелике поле, подумки кожен благав, щоб доля була співчутлива, щоб пронесло цю біду, навіть орієнтовні масштаби можливої катастрофи ми не уявляли. Це вже потім офіцери говорили, що якби склад боєприпасів здетонував, то разом з ним вибухнув би й підземний резервуар пального. Тоді, напевне, великої частини житлового масиву Лейпцига не дорахувалися б. Німці під час пожежі в радянському військовому містечку у більшості поводилися співчутливо і допомагали. Так, дружини радянських офіцерів, що проживали у будинках нашого містечка, вибігали з квартир із дитиною в одній руці і чемоданом в другій, та не вистачило для їх евакуації транспорту. Тоді бургомістр Лейпцига терміново прислав у містечко автобуси, щоб рятувати жінок і дітей. Були й німецькі пожежні машини, але вони до палаючих танків не доїхали — там самовіддано намагалися ліквідувати катастрофу наші солдати. У ту грудневу ніч пожежею було знищено 21 сучасний на той час танк. Втрати значимі, як на мирний час, та ще й на іноземній території. Наступного дня ми спостерігали, як вивозили на платформах тягачами брудно-рудого кольору згорілі танки із вирваними люками, але збереженими баштами. Незабаром у ворота в’їжджали із резервних складів нові бойові машини. Як завжди, радянська пропагандистська машина замовчувала факт надзвичайного випадку. Нам було заборонено про цю подію повідомляти будь-кого, тим більше писати про це в листах. Тому радіо “Свобода” передало лише інформацію, що на великій радянській військовій базі у Лейпцигу через несправність обладнання трапилася велика пожежа. Насправді причина була куди більш банальною і свідчила про головотяпство — механік окремого танкового батальйону, перебуваючи на посту під час охорони території, зайшов у бокс й, відкривши шафу із ацетоном і фарбами, яких там ні в якому випадку не можна було зберігати, необачно запалив сірника. Коли він побачив, що не впорається з вогнем, ще встиг вивести із боксу свій танк, проломивши задню стінку, отримав при цьому жахливі опіки. Свідком й учасником цієї грудневої трагедії був ще один лучанин — Михайло Вдов’як. Нині він займається підприємництвом, а в ті дні був фельдшером батальйону. Саме йому першому довелося надавати медичну допомогу солдатам, які отримали опіки під час гасіння пожежі та поранення. Всі залишилися живими, тільки вранці дехто помітив сивину у своїх друзів. Нещодавно, зустрівшись із Михайлом Вдов’яком, ми згадували ту тривожну ніч, хаотичну тривогу, неорганізованість й водночас відчайдушну сміливість солдат, в основному українців, та і багатьох інших національностей, які служили в групі радянських військ у Німеччині, про те власне бойове хрещення, яке ми отримали у тій грудневій надзвичайній події.
