Незаміжня 28-річна жінка народила дитину, аби за неї отримати чималі гроші, обіцяні державою. Коли виробила для цього всі необхідні документи, вирішила, що малюк їй уже не потрібен, занесла його в безлюдне місце й покинула в бур’янах помирати...
Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО
Незаміжня 28-річна жінка народила дитину, аби за неї отримати чималі гроші, обіцяні державою. Коли виробила для цього всі необхідні документи, вирішила, що малюк їй уже не потрібен, занесла його в безлюдне місце й покинула в бур’янах помирати.
ЖИВА ЗНАХІДКА В БУР’ЯНІ Дві сестри Світлана Чайка, Наталка Климук та їх подружка Світлана Гушицька в післяобідню пору прогулювалися містом. Серпневе сонце всміхалося з чистого неба. Спочатку вони, не поспішаючи, брели проспектом Соборності, потім вийшли на вулицю Єршова. Праворуч побачили стежку, котра бігла в бік поля, заросла кущами та високим бур’яном. Поруч тягнулася лісосмуга. — Може, підемо на поле, там росте алича, нарвемо на компот?— запропонувала Наталка. — Ходімо, — погодилися обидві Світлани. Молоді жінки зійшли на стежку й поміж кущами попрямували до дерев, аби нарвати ягід. Зробили лише з десяток кроків, коли почули якісь дивні й незрозумілі звуки. Вони долинали з бур’янів. Жінки зупинились, почали прислухатися. Звуки затихли, але через хвилину пролунали знову зовсім поряд. — Що воно таке?— здивовано запитала Чайка. — Ніби мала дитина плаче,— сказала Климук. — Звідки тут могла взятися дитина, та ще й мала?— не погодилась Гушицька. Жінки звернули зі стежки, зробили кілька кроків туди, звідки долинав плач, й справді побачили дитину. Їй було лише кілька днів від народження. Це був хлопчик, одягнутий у повзунки і шапочку. Жінки почали навколо озиратися, сподіваючись десь близько побачити матір малюка. — Можливо, вона також пішла рвати аличу,— висловив хтось здогад. — Так далеко відійшла від малюка?.. Проте ні близько, ні далеко матері не було. — Напевне, хтось його спеціально сюди заніс та й залишив. Хіба мало подібних випадків? — розмірковувала Чайка. — Що ж будемо робити?— кинула погляд на подруг Гушицька. — Треба дитину забрати й кудись занести. Можливо, до церкви, це ж поряд. — А чого до церкви? Викличемо зараз “швидку допомогу”. Може, дитина хвора,— порадила Чайка. — Ходімо на дорогу, зараз десь там знайдемо телефон. Жінки знову вийшли на вулицю Єршова. Вдивлялися, чи немає поблизу телефону-автомата. Неподалік стояв міліціонер. Підійшли до нього. — За сто кроків звідси, біля лісосмуги в траві, лежить чиясь новонароджена дитина,— повідомила Климук. — Що значить “чиясь”?— не зрозумів міліціонер. — Невідомо чия, але мати, напевне, туди занесла малюка й там залишила. Треба викликати “швидку допомогу”, бо невідомо скільки часу дитина там лежить і чи не хвора. Міліціонер потелефонував у Луцький пологовий будинок. Сховав мобілку й сказав: — Лікарі зараз приїдуть. “Швидка допомога” справді приїхала на вулицю Єршова. Хлопчика забрали й повезли у пологовий будинок. Там визначили, що дитина народилася днів чотири тому. На щастя, виявилася цілком здоровою, певне, лежала недовго посеред бур’яну у безлюдному місці. Тепер залишилося з’ясувати, хто і чому її там залишив... Лікар хвору оглядав недовго Уже кілька днів лучанка Людмила Кухта не тільки не мала настрою, але й почувала себе досить стомленою. — Світлано,— покликала вона сестру, котра сиділа в іншій кімнаті. — Йди-но сюди. — Чого тобі?— просунула голову у двері Світлана. — Виклич “швидку допомогу”. — Що сталося?— злякалася сестра. — Чомусь дуже болять нирки. Відчуваю, що лікарі покладуть мене у лікарню... Через кілька хвилин “швидка допомога” зупинилась біля одного з житлових будинків на проспекті Дружби народів. Лікар зайшов у квартиру, де проживала сім’я Кухтів. — Хто у вас тут хворий?— запитав у Світлани. — Моя сестра,— відчинила дівчина двері у кімнату Людмили. — Проходьте, он вона сидить. Лікар зайшов у кімнату до Людмили, а Світлана стала біля напіввідчинених дверей, аби послухати, що той скаже.
ЛІКАР ОГЛЯДАВ ХВОРУ НЕДОВГО. — Вам треба негайно їхати в пологовий будинок. Ви вагітні й ось-ось, можливо, навіть сьогодні чи завтра народите дитину,— сказав він. — Збирайтеся, ми вас зараз завеземо. Світлана, котра стояла під дверима, пораду лікаря почула також й здивувалась, адже сестра ніколи й нікому не говорила, що вагітна. Лікар пішов до автомобіля, а Людмила почала збиратись. — Я ж казала, що мене заберуть у лікарню,— криво посміхнулась до сестри Людмила. Може, ти мене проведеш туди? — Звичайно, проведу... А про твою “хворобу нирок” я все чула,— зауважила Світлана... У пологовому будинку Людмилу поклали в палату. — Завтра я до тебе зайду,— кинула Світлана й попрямувала до дверей. — Якщо мати запитає, що зі мною, скажи, заболіли нирки,— попросила Людмила. — Народиш дитину, але від матері все одно не сховаєш,— обернулася сестра. — Там побачимо... Можливо, я дитину додому й не братиму, а одразу віддам одній знайомій жінці. Наступного дня Людмила Кухта народила хлопчика. Сестра купила й принесла для малюка повзунки та шапочку, а коли повернулась додому, повідомила матері, що Люда має сина. Незабаром Людмилу виписали з лікарні. В той день Світлана знову навідалася до сестри. Коли йшли з лікарні, Світлана запитала: — Що ти тепер робитимеш з дитиною? — Я ж тобі вже казала, що додому її не понесу, а віддам своїй знайомій. Ходімо до залізничного вокзалу, звідти я до неї поїду. На вокзалі сестри розлучились. Світлана поїхала додому. Людмила також сіла на маршрутку, але ні до якої знайомої їхати не збиралась. Біля проспекту Молоді, неподалік пам’ятника літаку, зійшла. Звідти подалася вулицею Єршова до лісосмуги. Неподалік у безлюдному місці поклала новонароджену дитину на траву. Постояла хвилину біля неї й пішла. Вдома була тільки Світлана. Де дитина, не питала. Людмила ввімкнула телевізор й почала дивитися якийсь телефільм. Через годину прийшла мати, поцікавилась, де дитина. — Віддала своїй знайомій,— байдуже кинула дочка...
НЕ ТА МАТИ, ЩО НАРОДИЛА, А ТА, ЩО ВИРОСТИЛА Молода мати почала похапцем оформляти документи, які потрібні були, щоб отримати гроші за народження дитини. Допомагала Світлана. Коли все було оформлено, Людмила сказала: — Половину грошей доведеться віддати жінці, в якої я залишила дитину. Одержати гроші Кухта не встигла, бо під вечір її затримали й доставили в Луцький міський відділ внутрішніх справ працівники міліції. Свій чорний злочин приховати не вдалося. Всі документи, що стосувалися новонародженої дитини, вилучили. А проти горе-матері була порушена кримінальна справа. Виявляється, 28-річна Людмила Кухта, хоча замужем ще не була, але вже раніш мала дитину, від якої відмовилася. Цього разу вирішила також народити дитину. Коли всі документи були оформлені, син став їй непотрібний, тому й занесла його у безлюдне місце й там залишила. Тільки випадок врятував малюка від жахливої смерті. Адже через кілька днів він би помер без їжі та від переохолодження. Мати, звичайно, це розуміла, але її вже, напевне, нічого не хвилювало. Під час розслідування кримінальної справи Кухта призналась, що вирішила народити дитину, аби отримати за неї гроші, обіцяні урядом. Пізніше розповіла слідчому іншу версію. Мовляв, мала інтимні стосунки з одним молодим чоловіком Василем. Коли завагітніла, він пообіцяв одружитись. А потім, нічого не сказавши, поїхав на заробітки в Італію. Жодного разу не потелефонував їй звідти й не написав листа. Зрозуміла, що покинув. Отоді й вирішила, що дитина їй не потрібна. Важко повірити в цю версію. Адже виявилося, що, крім ім’я батька дитини, Людмила більше про нього нічого не знає. Навіть його прізвища, де жив, чим взагалі займався. Можливо, навіть ім’я його також вигадане. Найвірогідніше, це була просто випадкова зустріч з малознайомим чоловіком. Саме так вона й мала завершитися. Такі короткочасні зустрічі нині стали “модними”. Дівчата часто народжують дітей без шлюбу, а потім намагаються малюків десь подіти, аби приховати свій “гріх”. Газета “Волинь” про це також неодноразово розповідала. У Любешові мати задушила немовля і тіло викинула на смітник. Інша, вже лучанка, новонароджену дитину живою запхала у целофановий пакет й також викинула на смітник. Там вона й померла чи просто задушилась. У Ратнівському районі дівчина народила дитину в туалеті й залишила її там, на холодній цементній підлозі вмирати. Пригадую подібний випадок, що стався також у Ратнівському районі, правда, чимало років тому. Молода медсестра завагітніла від жонатого лікаря, з яким разом працювала, й також народила дитину взимку в туалеті. Там і залишила. В той момент у туалет зайшов інший чоловік, побачив голого щойно народженого хлопчика й врятував його. Немовля повернули матері. Хлопчик виріс й мати все життя каялася, що колись з розпачу таке зробила. Звичайно, жінок, котрі без роздумів чинять самосуд над власним беззахисним немовлям, називати матерями не можна. Недаремне в народі кажуть, що не та мати, котра народила, а та, що виростила. Для цього треба мати серце. А запізніле каяття уже нікому не потрібне. Каялася, сидячи на лаві підсудних, і Людмила, просила не позбавляти її волі. Луцький міськрайонний суд врахував, що дитина не загинула, її врятували чуйні люди, тому й засудив Людмилу Кухту лише на два роки позбавлення волі з іспитовим строком. Чи стане це їй, та й багатьом іншим, уроком на все життя? Чи зрозуміє ще одну народну мудрість: коли дитині заболить палець, то матері — серце...
