Завдяки впровадженню в обласному наркодиспансері «замінної» бупренорфінової терапії у хворих на наркоманію з’явилося більше можливостей «зістрибнути з голки»...
Завдяки впровадженню в обласному наркодиспансері «замінної» бупренорфінової терапії у хворих на наркоманію з’явилося більше можливостей «зістрибнути з голки».
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
В Оксани чималий стаж вживання наркотиків — майже 15 років. Лікується в обласному наркодиспансері втретє. Тепер — удвох з чоловіком. Попередні рази, каже, тому й зривалася, що, повернувшись додому, бачила шприц у чоловікових руках і не могла встояти. Скільки років цій жінці — з вигляду важко визначити: може — 20, а може — 50. Худенька, майже беззуба, з-під холоші спортивних брюк виглядає бинт, бо ж на нозі рана, тромбофлебіт у наркоманів зі стажем — «професійне» захворювання. — Прийшла на лікування добровільно. Є серед моїх знайомих наркоманів ті, хто зумів зав’язати. Сина шкода. Хлопець майже дорослий, не колеться, не палить. І тато мій вже змучився з нами. Хочеться, нарешті, хоч трохи пожити нормально, — каже Оксана. Вона зізналась, що «підсадив на голку» її власний чоловік. Вона тепер, на жаль, ще й ВІЛ-інфікована. Серед тих, хто вживає наркотики, вірус імунодефіциту не рідкість, приблизно чверть хворих на наркоманію — ВІЛ-інфіковані. За рівнем поширення ВІЛ-СНІДу Волинь лідирує серед областей західного регіону. Згубна пристрасть, яка у наркозалежних така ж непереборна, як необхідність харчуватися, дихати, змушує переступати через все: небезпеку для здоров’я, страх смерті. І нерідко йде по колу один шприц, і ніхто не думає в той момент про СНІД. Та й згодом, як переконалася під час спілкування з хворими у наркодиспансері, СНІД для них видається меншим лихом, аніж ломка. Крім Оксани, в наркодиспансері зараз на лікуванні ще кілька ВІЛ-інфікованих. Торік для цієї категорії хворих було відкрито окремий блок у третьому відділенні. Госпіталізують наркоманів часто з кимось із родичів, адже одній медсестрі просто не під силу проконтролювати кожного пацієнта, а торговці наркозіллям постійно крутяться біля цього лікувального закладу. Не рятують ні замки, ні огорожа, ні інші заходи безпеки. — Я не піддаюся, тримаюсь, — запевняє Оксана, переконуючи нас у серйозності наміру вилікуватися від наркозалежності, бо ж не секрет, що часто наркомани звертаються за допомогою, аби просто «збити дозу», підлікувати супутні захворювання. Тут пацієнти постійно під наглядом психолога, терапевта, невропатолога, за потреби запрошують фахівців-консультантів з інших лікувальних закладів. У палатах відділення чисто, тепло. Приміщення хоч і старі, барачного типу, але в останній час вдається роздобувати кошти на ремонт. От і на сусідньому відділенні перекривають дах. Добре, що тепер влада не вважає наркоманів, а їх тільки офіційно зареєстровано в області 1817 осіб, пропащими, зайвими людьми. — Є серед наших пацієнтів і успішні підприємці, і студенти-відмінники, молоді люди з благополучних, забезпечених сімей. Як правило, наркоторговці за такими й полюють, знаючи, що у них є гроші, щоб придбати наркотики не тільки для себе, а й для друзів. А коли виникає залежність, дізнаються про цю біду рідні — тоді й хворий хапається за голову, звертається в наркодиспансер. Лікування від наркотичної залежності тривале, чотири—п’ять років, до того ж за умови, що хворий сам зацікавлений в одужанні, — розповідав заступник головного лікаря наркодиспансеру Ігор Дмитрович Шкаровецький Він наводив приклади з успішної практики фахівців диспансеру, коли колишні наркомани повертаються до нормального життя, створюють сім’ї, навчаються, знаходять роботу. У цьому лікувальному закладі напрацьовано чималий досвід допомоги наркозалежним. Один з найефективніших методів — так звана «замінна» терапія, коли пацієнту, який через місяць-два після лікування починає переживати «суху ломку», двічі на день вводиться синтетичний препарат бупренорфін, який знімає больові синдроми, гальмує рецептори мозку і хворий, не відчуваючи ейфорії, поступово втрачає потяг до наркотиків. — Ломка — це страшна мука, яку мало хто спроможний витримати і не вколотися. Тому допомога в такий період просто необхідна. Перша ломка — найтяжча. Мені допоміг витримати тих два тижні бупренорфін. Потім три місяці жив нормально. Зараз знову ходжу на уколи. Знаю, що ще не раз, можливо, доведеться проходити курси «замінної» терапії, бо «зіскочити з голки» трудно. Але завдяки нашим наркологам тепер це можливо, — зізнався мені молодий лучанин, який лікується амбулаторно. Нерідко навіть з інших областей приїжджають хворі на наркоманію, готові винаймати в Луцьку житло, аби тільки одержувати ін’єкції препарату в кризові періоди. На жаль, можливості наркодиспансеру в цьому обмежені. А колеги волинських наркологів у сусідніх областях, як видно, не бажають утруднювати собі життя: навіщо брати на себе клопоти з придбанням бупренорфіну, серйозну відповідальність, додаткове навантаження, якщо можна працювати по-старому. У Луцьку ж уже кілька років використовують цей метод і переконалися в його ефективності. Щоправда, був період, коли зупинилось виробництво бупренорфіну. До речі, виготовляють його в Україні. Зараз ситуація нормалізувалася. І вартість препарату по кишені хворим, на тиждень на бупренорфін треба витратити 47 гривень. — На «ширку», бувало, на день сотня йшла, і нічого не можна було зробити. Це — така біда, що й не розказати. Син сам собі не належав, не міг собою володіти. Люди ненавидять наркоманів, бачать у них злочинців. А в диспансері інше ставлення — як до хворих, яким треба допомогти, — дякувала лікарям і маніпуляційним медсестрам мама одного з пацієнтів. Серед хворих — переважно молоді хлопці. Батьки шукають різні способи впливу. Розповідали, як один тато ніяк не міг повірити, що потяг до наркотиків такий сильний і вирішив перевірити на собі. Почав колотися разом з сином, щоб потім продемонструвати йому силу волі і власний приклад. Тепер лікуються в наркодиспансері обидва. Найстаршому пацієнту — 42 роки. Оксана із своїм чоловіком теж належать до «ветеранів». Гірко було бачити цю жінку, півжиття якої пройшло в наркотичному полоні, що отруїв її материнське щастя, родинне благополуччя, відібрав здоров’я. Оксана не хоче думати про СНІД, від якого нема порятунку. Хоче жити. І про своє життя розповідала з надією, що, може, її доля стане уроком для молодих.