Ревнощі весь час мучили чоловіка, майже відтоді, як одружився. З роками вони ставали для жінки все нестерпнішими, хоча не було для цього ніякої причини...
Ревнощі весь час мучили чоловіка, майже відтоді, як одружився. З роками вони ставали для жінки все нестерпнішими, хоча не було для цього ніякої причини. Згодом переросли у сварки та бійки. Одного дня хворий мозок, затуманений ще й горілкою, штовхнув чоловіка на злочин. Він накинувся на дружину у ванні, почав її жорстоко бити, потім всадив у живіт кухонного ножа.
Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
КРИКИ ІЗ СЬОМОГО ПОВЕРХУ Лучанка Лілія Савчук прибирала у квартирі, коли почула розпачливий жіночий крик, котрий звідкілясь долинув. Відчинила вхідні двері, прислухалась. Крик пролунав знову. Зрозуміла, що кричала жінка з кімнати на сьомому поверсі. Лілія кинулась туди. Смикнула за двері. Вони виявилися незамкненими, розчинились. Майже під самими дверима лежала господиня квартири Надія Кравчукевич. Вона була чомусь лише в нічній сорочці, просякнутій кров’ю. Жінка важко звелася на ноги, злякано озирнулася й, похитуючись, вийшла на сходинковий майданчик. Певне, сил у неї не вистачило стояти й вона опустилася на сходинки. Ззаду голова в Надії була розбита, з рани текла кров. На лобі світилася велика синя гуля. Але найбільше було крові на сорочці біля живота. На сходинковий майданчик, певне, також почувши крики, вийшла й ще одна сусідка Оксана Штельман. Побачила закривавлену Кравчукевич. — Надю, що сталося? Хто вас так покалічив? — вжахнулася вона. — Мій... Віктор... — ледве ворушачи губами, повідомила Надія. Було видно, що кожне слово давалося їй досить важко. — Вдарив мене... ножем у живіт... Викличте.... «швидку допомогу». Жінки зрозуміли, що Віктор, то її чоловік. Оксана кинулася у свою квартиру, потелефонувала у «швидку допомогу» й спустилася знову на сьомий поверх до пораненої. Лілія та Оксана одразу зрозуміли, що найбільша загроза її життя — поранений живіт, бо з нього сильно текла кров. Почали перев’язувати рану якимись шматками, котрі принесли з квартир. Лили на голову холодну воду, аби применшити біль. Незабаром до дев’ятиповерхового будинку, що на вулиці Чорновола, під’їхала «швидка допомога». Лікарі піднялися на сходинковий майданчик, де сиділа Надія. Оглянувши рани, на животі та голові, жінку знесли до автомашини. У лікарню поїхала й Оксана. У лікарні в Надії виявили закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, ножове поранення живота, а також забійні рани на голові та руці. Одразу поклали на операційний стіл... Згодом до будинку, де проживала сім’я Кравчукевичів, навідалися і працівники міліції, яких, мабуть, повідомив хтось із сусідів чи з лікарні про жорстоке побиття жінки. У квартирі був тільки господар. Працівники міліції почали оглядати квартиру. Біля вхідних дверей виявили плями крові. Кров була у ванні та на кухні біля гарнітура, на стіні. У хлібниці, котра стояла на столі, лежав кухонний ніж. Його дерев’яна ручка також була в червоних плямах. Слідів трагедії у квартирі вистачало. Господар не заперечував, що вранці побив свою дружину спочатку дерев’яною качалкою, а потім штрикнув ще й кухонним ножем. — За що ж ви її побили? — запитав один з працівників міліції. Василь Кравчукевич довго думав, потім важко видихнув: — Уже не пам’ятаю, за що. Нехай сама скаже... — Збирайтеся, поїдемо в міський відділ внутрішніх справ. Там усе пригадаєте й розповісте. — Поїхали, — зовсім байдуже кинув чоловік й почав вдягатися...
БІЙКА В НАПІВТЕМНІЙ КІМНАТІ Надія прожила з Віктором, своїм чоловіком, сім років. Народила двох синів. Спочатку було все наче нормально. Потім з ним щось сталося. Почав до всього прискіпуватися, шукав причину, аби посваритись. Варто було з якимось знайомим чоловіком заговорити, як спалахували ревнощі. Навіть бив, певне, сам не знаючи, за що. Часом погрожував, що взагалі вб’є. Дружина помітила, що з Віктором діється щось незрозуміле. Одного дня після чергової сварки пішов на балкон й намагався вистрибнути з сьомого поверху. Надія кинулася за ним й перешкодила це зробити. Але уже не сумнівалася, що в чоловіка порушена психіка. Звернулася до психіатра. Віктора обслідували й зробили невтішний висновок: органічний маячний розлад. Звідки прийшла ця біда, не могла зрозуміти. Чоловік випивав, але не часто. У свій час закінчив інститут, мав вищу економічну освіту. Іноді поводив себе як цілком нормальна людина, часом же спалахував, мов сірник... Надія частенько їздила до своєї матері, котра проживала в селі Прибитки на Житомирщині. Тієї літньої суботи знову поїхала туди з чоловіком та дітьми. Пробули в селі з тиждень. Дочка із чоловіком допомагала матері поратися на городі. Діти дихали свіжим повітрям. Все йшло ніби нормально. Наступного дня мали повернутися в Луцьк. Під вечір Надія пішла з синами в магазин. Коли поверталася, неподалік материної хати зустріла на дорозі знайомого чоловіка. Постояла з ним кілька хвилин, поговорила й повернулася з дітьми в хату. — З ким так довго ляси точила?— скоса зиркнув на дружину Віктор. — Я за тобою спостерігав з вікна. — Якщо спостерігав, то й сам бачив, з ким. Ти ж його також знаєш, — відповіла Надія. Чоловік більше нічого не сказав, але зрозуміла, що сердиться. Згодом всі повечеряли. Надія вклала дітей раніш, аби добре виспались, бо вранці мали повертатися додому. Коли стемніло надворі, всі полягали спати... Близько півночі, господиню хати Ольгу, котра спала в іншій кімнаті, розбудили якісь крики. Підняла з подушки голову, прислухалась. Крики долинали із кімнати, де спала дочка з чоловіком. Ольга кинулася туди. Надія стояла біля ліжка в нічній сорочці й затуляла обличчя руками, а Віктор молотив її кулаками. — Я тебе вб’ю, задушу, зничтожу! — несамовито кричав. — Ти зовсім здурів чи що? — кинулася Ольга до них, почала розбороняти. — Припини бійку, бо завтра будеш у міліції! Віктор затих, відступився від Надії. Дружина опустила руки. На обличчі у неї світилося кілька великих синців. — За що він тебе побив? — запитала мати. — Приревнував до чоловіка, з яким я ввечері перекинулася кількома словами на дорозі. Діти чули, що я казала... Більше з ним жити не хочу. Досить, натерпілася знущань! .. Ти чуєш? — звернулася уже до Віктора. — Приїдемо в Луцьк і я одразу подам заяву на розлучення.
КОМУ ЗАКОН НЕ ПИСАНИЙ? Надія на кухні консервувала смородину. Віктор намагався допомагати, але уже зранку встиг десь хильнути й тільки заважав. Дружина одразу відчула запах алкоголю, запитала: — Хто вже тебе зранку встиг пригостити? — Той, хто шукає, завжди знайде! — бадьоро відповів. — Тобі не горілку треба шукати, а квартиру, — нагадала дружина розмову у матері в селі. — Ми ж домовилися, що будемо розлучатися. — Будемо, — підтвердив Віктор. — Може, ще й сьогодні розлучимось. Надія здивовано подивилась на Віктора й пішла у ванну, схилилася там над краном, почала мити смородину. У ванну зайшов і чоловік. Мовчки став ззаду. — Що тобі тут треба? Бачиш, мию ягоди? — Холодної води хочу напитися... — То пий і не заважай мені. Віктор напився води й вийшов. Але через хвилину-другу знову з’явився. У руці, за спиною, тримав дерев’яну качалку. Жінка не встигла обернутися й запитати, що йому ще треба, як відчула сильний удар по голові. Ніби вогні блиснули з очей і вона впала у ванну. Чоловік почав бити качалкою дружину, яка лежала у ванні. Скільки завдав ударів не рахувала. Але найбільше боліла голова, бо цілив саме в голову. — Я тебе тепер доб’ю! Тут тобі і смерть буде! — кричав. Надія просила, щоб не бив. — Більше бити не буду, — сказав й поклав качалку біля крана, почав душити руками. Жінка чинила опір, не давалася. Тоді знову вхопив качалку. Надія вчепилася за неї обома руками, тримала щосили. Відбираючи качалку, Віктор виволік жінку з ванни. Боляче вдарив головою об стіну. Дружина продовжувала чинити опір. Тоді поволік її на кухню. Навіщо, одразу не здогадалася. Зрозуміла, коли вхопив із стола кухонного ножа і замахнувся. Вона встигла відхилитись. Другий удар прийшовся в живіт. Відчула, як щось гаряче потекло під сорочкою. Надія почала кричати, кликати когось на допомогу. Обливаючись кров’ю, побігла до виходу, впала біля дверей. Побачивши, що дружина вибилася з сил, чоловік, не поспішаючи, рушив до неї. Розумів, що тепер нікуди вже не подінеться. Але в цей час хтось розчинив двері. Це була сусідка. По сходах бігли ще якісь люди. Нападник відступив. Можливо, уже на сходинковому майданчику, в оточенні сусідок, які перев’язували поранену, Надія усвідомила, що була на волосинці від смерті. Хворий чоловік, котрий чотири роки перебуває на обліку у психіатричній лікарні, міг з нею зробити будь-що, якби не наспіли люди. Адже йшов до неї, цілком безпомічної, щоб добити, як і обіцяв. Можливо, й сам не усвідомлював в той момент, що робить. А ще горілка «допомогла» хворому мозку. Правда, у лікарні, куди його згодом відвезли, він доводив, що спиртного не пив. Аналізи ж показали: середня ступінь сп’яніння. Проти сорокарічного Віктора Кравчукевича була порушена кримінальна справа. Проте за грати він не потрапив. Судово-психіатрична експертиза засвідчила, що в «момент вчинення злочину чоловік виявляв і виявляє ознаки психічного захворювання, що позбаляло його усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними». Виходячи з цього, Луцький міськрайонний суд прийшов до висновку, що до Віктора Кравчукевича слід застосувати примусові заходи медичного характеру, тобто помістити його в психіатричну лікарню із суворим наглядом. Дорога до людей тепер для нього буде закрита. Напевне, надовго, якщо не назавжди...
