20 грудня 1945 року у німецькому місті Нюрнберзі було прийнято військовими керівниками країн-переможниць закон «Про покарання осіб, винних у військових злочинах, злочинах проти миру і проти людяності»...
20 грудня 1945 року у німецькому місті Нюрнберзі було прийнято військовими керівниками країн-переможниць закон «Про покарання осіб, винних у військових злочинах, злочинах проти миру і проти людяності», один із пунктів якого наголошував, що «той факт, що будь-яка особа діяла на виконання наказів свого уряду або вищого начальства, не звільняє її від відповідальності за злочини...»
Ольга КОЖЕМЯКІНА
На це було звернено особливу увагу, бо напередодні нападу Німеччини на СРСР кожен воїн вермахту отримав «Пам’ятку німецького солдата», в якій було чітко сказано : «... в тебе немає серця і нервів... Знищуй в собі жалість і співчуття, вбивай... Ми поставимо на коліна весь світ...». Гітлер заявляв: «Знищення слов’янського населення входить в нашу місію охорони німецької нації . Я маю право знищити мільйони нижчої раси, що розмножуються, мов хробаки». Це були слова не просто маніяка: бузувірська програма фюрера пунктуально виконувалась його підлеглими. Історія людства до 1939 року ще не знала таких злодіянь, які здійснювали нацисти на окупованій території Європи. Лише в Україні за роки «нового порядку» загинуло близько 4 млн. чоловік цивільного населення. На Волині німецько-фашистські кати загубили 165300 безневинних душ. 12 мільйонів чоловік було замордовано в Освенцімі, Дахау, Бухенвальді та інших пунктах масового знищення. І ось настав час розплати для головних нацистських ватажків! З 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року у старовинному баварському місті Нюрнберзі, де у свій час проходили збіговиська нацистської партії з багатотисячними демонстраціями, маршами із запаленими смолоскипами, істеричними виступами Гітлера під ревіння осатанілого натовпу, відбувся міжнародний судовий процес над 24 колишніми проводирями «третього рейху». Журналістка Сюзанна Паженські, якій пощастило бути присутньою на цьому історичному суді, писала: «... Вони (підсудні) виглядали дуже незначуще і скромно: маленькі, сіренькі...». Лише Г.Герінг спочатку почувався героєм. Він, друга людина після фюрера, був звинувачуваним № 1 — і тому поводився відповідно, навіть приносив з собою до залу суду ковдру, щоб демонстративно підстеляти на тверде сидіння дерев’яної лави. Як згадує Йосип Гофман, що був особистим охоронцем головного обвинувача від СРСР Р.А.Руденка, останній на протязі кількаденного допиту Герінга закидав його каскадом нокаутуючих запитань, і той змушений був визнати істинні цілі розпочатої фашистами війни. Р. Руденко вимагав для Германа Герінга вищої міри покарання, і гітлерівський посіпака побоявся діждатися звершення вироку — розкусив невідомо ким принесену в тюрму ампулу з ціаністим калієм. До речі, ще до початку судового процесу повісився в своїй камері генерал Р.Лей. Ці «герої» повторили «подвиг» своїх фюрерів — Гітлера, Гіммлера і Геббельса. На лаві підсудних у Нюрнберзі були представлені майже всі ланки нацистського режиму: головне партійне і державне керівництво гітлерівської Німеччини (Герінг, Гесс, Фрік ), ватажки нацистського вермахту ( Кейтель, Йодль, Деніц, Редер), керівники вищого ешелону нацистської дипломатії ( Ріббентроп, Нейрат, Папен), штаб економічної і фінансової підготовки агресивної війни (Шахт, Крупп, Функ, Шпеєр) та інші. Підсудних захищали 25 німецьких адвокатів. Головою трибуналу було обрано суддю від Великої Британії Джеффрі Лоуренса. У ході 403-х відкритих судових засідань було допитано 116 свідків і 19 підсудних. Трибунал розглянув більше трьох тисяч документів, прийняв триста тисяч письмових показань. Коли говорили свідки, оприлюднювались документи, то, дійсно, деякі підсудні, оті «голубоокі двоногі тварюки», як влучно назвав їх О.Довженко, не витримували, починали твердити, що «все це Гітлер з Герінгом», а вони, мовляв, нічого не знали — не відали... Велике враження справив показ в залі суду документального фільму «Кінодокументи про звірства німецько-фашистських загарбників». Душа розривалася від споглядання кадрів кінохроніки: тисячі згорьованих, приречених на смерть в’язнів концтаборів, їх б’ють, травлять собаками, над ними експериментують кати - «медики»... Перед крематорієм — гори взуття, окулярів, гребінців, дитячих іграшок... Колишня бранка Освенціму Шмаглевська розповідала, що немовлят кидали в печі крематорію живими — на них «економили» газ «Циклон». Свідок Ройзман повідав, як у концтабір Треблінка щодня прибувало по декілька ешелонів, наповнених євреями. Суддям були представлені речові докази, що свідчили про «особливу винахідливість» і практичність убивць: шматок мила, зроблений з людського жиру; препаровану голову людини зі слідами мотузки на шиї, яка стояла як сувенір на спеціальній підставці на письмовому столі коменданта Освенціма Рудольфа Гесса. Адвокати Гесса під час процесу заявляли, що їхній підопічний страждає амнезією, бо він майже весь час мовчав. І раптом в самому кінці суду «німий» заговорив: «Я щасливий від усвідомлення того, що виконав свій обов’язок... в якості вірного послідовника мого фюрера. Я ні про що не жалкую!» А інший фашистський генерал Роберт Лей у передсмертній записці, перш ніж закинути зашморг собі на шию, написав: «Я болісно намагаюсь віднайти причину такого падіння і ось до якого висновку дійшов. Ми, німці, повинні мати силу відректися від антисемітизму... Ми повинні оголосити, що це було помилкою». Нарешті, 1 жовтня 1946 р., було оголошено вирок Міжнародного військового трибуналу. Вирок для 12 підсудних — смертна кара через повішення. Трьох військових злочинців засуджено до пожиттєвого тюремного ув’язнення в берлінській тюрмі Шпандау, чотирьох — до ув’язнення на терміни від 10 до 20 літ. Голосами суддів з США, Великої Британії та Франції Шахт, Папен і Фріче — «вервіртшафтсфюрери третього рейху» — були виправдані. Повний текст документів Нюрнберзького судового процесу — 42 томи — почали друкувати на Заході ще з 1946 року. В колишньому СРСР їх було видрукувано лише одиниці. А знати про цей процес вартувало б усім, хоч час і відлічив вже шість десятиліть по тому. Це був перший міжнародний суд над агресорами, і його досвід ми можемо використати стосовно історії нашої держави. Адже ми, українці, неодноразово ставали об’єктами агресії. Як приклад, згадаймо т. зв. «золотий вересень» 1939 року: прихід під приводом захисту єдинокровних братів на західноукраїнські землі червоної армії, а фактично — втілення на практиці агресивних домовленостей, зафіксованих у секретному протоколі до пакту Молотова — Ріббентропа. Після Нюрнберзького трибуналу в Німеччині було проведено декілька десятків судів, де винесено вироки тим, хто співпрацював з верхівкою нацистського режиму, і аж 86 тисяч судових процесів по денацифікації. І все ж через деякий час німецькі неофашисти — група письменників, істориків — почали штампувати книги типу «Брехня про Освенцім», «Військові провини союзників», де намагалися навіть заперечувати факти масового знищення людей у гітлерівських таборах смерті. По телеканалах у тодішній ФРН демонструвався серіал, покликаний довести «злочини» союзних держав по відношенню до Німеччини. На жаль, і сьогодні існують неонацистські організації, де новоявлені коричневі вовкулаки вимагають повернення до законів «третього рейху», виголошують расистські заклики... І дуже повчальним є те, що 20 листопада 2005 року увесь світ мав змогу побачити пряму телетрансляцію з Нюрнберга, де громадськість відзначала 60-ту річницю з дня відкриття Міжнародного трибуналу над паліями Другої світової війни. Було ще раз підтверджено, що «вперше в історії Нюрнберзький процес зробив відповідальність за злочини проти людності індивідуальною, став передумовою створення Міжнародного кримінального суду». Нюрнберг і сьогодні застерігає, закликає до пильності стосовно тих, хто зневажає уроки історії, слугує грізною пересторогою прибічникам «вождизму», силам реакції і війни.
