Скажу відверто, — мені, особливо перші роки, було прикро і боляче, коли я бачила, як діти із заможних сімей (а таких немало у моєму класі), можна сказати, в штики зустрічали своїх ровесників із звичайних, по суті, таких, як і всі ми, не дуже багатих сімей...
Лариса Терентіївна Марчук з вчительської сім’ї. У неї диплом Київського лінгвістичного університету і двадцять років педагогічного стажу. Дев’ять з них вона працює викладачем англійської мови у Луцькій гімназії №21, є класним керівником в одинадцятому класі. Відкриваючи нову суботню рубрику в газеті, ми вирішили поговорити з нею на дуже актуальну тему: чим вимірюється справжнє багатство людини — грішми чи моральними достоїнствами; добрими справами і високими прагненнями чи матеріальним накопиченням? І взагалі — як співвідносяться мораль і гроші.
Анастасія ФІЛАТЕНКО
—У газеті «Високий замок» цими днями вміщено інтерв’ю з видатним композитором, диригентом, 102-річним львів’янином Миколою Колессою. Він з гіркотою сказав журналістові: «Дуже непокоїть мене, що зараз ті гроші і той гешефт так заступили набагато важливіші речі. Колись так не було, що гроші вирішували все. Принаймні так, як зараз, не було. А це неправильно. Тому мені так неспокійно». Цікаво, а яка ваша думка з приводу сказаного? — Не лише з поваги до особистості Миколи Колесси, до людини, яка прожила така довге життя, скажу щиро і відверто — мені теж болить, що гроші у багатьох випадках відтісняють на задній план мораль, інші духовні цінності. — Вам як вчителю подібне, певно, видно дуже добре. Так би мовити, життєві приклади дають ваші учні? — Коли мої нинішні одинадцятикласники були п’ятикласниками, я прийшла до них класним керівником. Скажу відверто, — мені, особливо перші роки, було прикро і боляче, коли я бачила, як діти із заможних сімей (а таких немало у моєму класі), можна сказати, в штики зустрічали своїх ровесників із звичайних, по суті, таких, як і всі ми, не дуже багатих сімей. Мене шокувало зневажливе ставлення дітей багатих батьків до тих у класі, хто скромно одягався, хто не міг дозволити собі дороге харчування, шикування та інше. Як то кажуть, як ножем по серцю, краяли мою душу далеко не завжди виправдані насмішки багатих над бідними. — Цікаво, за роки, що минули, щось змінилося у вашому класі? — На мою радість, змінилося. Не можу сказати, що діти з багатих сімей стали в усьому ідеальними. Ні-ні та й дивись, прорветься їхня зверхність. І все ж мене як класного керівника не може не втішати те, що стало іншим спілкування між учнями, більше в ньому щирості і значно менше зверхності, яка породжувалася не так власною значимістю, як батьківськими статками. — Це у вашому класі, де ви, як мені сказали, і вчителька хороша, і наставниця мудра, все-таки намагаєтесь день при дні доводити своїм учням, що у світі не все можна купити, що, окрім грошей, є й інші, моральні цінності. А вам не зустрічалися учні, у душах яких, швидше всього і під впливом батьків, вкоренився культ грошей? — На жаль, зустрічалися. Був у мене учень, вже одинадцятикласник, котрий вчитися не хотів, а от чомусь вважав, що хороші оцінки йому повинні ставити. Якось я йому сказала: «Рома, у цьому житті не все можна купити, не всі ж люди продаються.» І по сьогоднішній день, хоч минуло чимало часу, чую його образливу для мене відповідь: «І дурний би був той вчитель, чи той викладач університету, який, коли йому просто так, за хорошу оцінку, дають пристойну суму грошей, від них відмовляється, а ходить у порваних чоботях». Це ось такі переконання вже утвердились в одинадцятикласника — то з чим він, з яким багажем і поглядами піде у життя? Оце вам цінність науки, культурим і цінність грошей в його розуміні — мораллю тут, як бачимо, і не пахло. — Як не прикро, але на сьогодні у нашому суспільстві не один такий Рома. Бо в школі вони чують одне, а вдома від батьків, котрі набули, не будемо казати яким шляхом, капітали, зовсім інші речі — про те, що тільки гроші мають у цьому світі силу. За них можна купити місце у вузі, «відмазати» своє чадо, придбати якийсь особливий дорогий мобільний телефон, щодень давати, не рахуючи, гроші на кишенькові витрати. У такому випадку не дивина, коли зарозумілий хлопчак зневажливо кидає на перше-ліпше зауваження: «А ви знаєте, хто мій батько?». — То-то й воно. Молода людина ще нічим себе не проявила, нічого не зробила в цьому житті, а вже хизується батьковим багатством. Взяти ось таке. Я не проти того, щоб в окремих випадках підвозили дітей до школи. Зокрема, якщо вони далеко живуть, або якісь інші важливі обставини виникають, а у батьків є автомобіль. Але це в окремих школах (наша гімназія, наскільки мені відомо, у цьому, на щастя, не тримає першості), подібне стає поганою модою. Батьки не задумуються над тим, що позбавляють своїх дітей спілкування з однолітками по дорозі до школи і після неї, нав’язують їм свою лінію поведінки, мимоволі виховують почуття зверхності — мене, мовляв, на суперсучасній машині привезли, а ти пішки прийшов. На мій погляд, де вже тут вести мову про людяність, про повагу до моралі. Тут найперш повага до грошей. — До того ж щось не видно, щоб з машини, яка під’їжджає до школи перед початком занять, виходило кілька дітей, учнів з того будинку, де живе син чи донька багатих батьків. — Як правило, автомобілем везуть лише одну дитину — тільки свою. А візьміть таку пошесть, як мобільні телефони. Вони нині є далеко не в кожного вчителя. Зате ними можуть похвалитися мало не всі учні. До того ж, щоб ви знали — мати просто мобільний телефон, щоб не бути «лохом» (як кажуть окремі діти багатеньких батьків), — це ще далеко не все. Мобільний телефон має бути найсучаснішим, з різними «наворотами». У мене двоє доньок — одна вже вчиться в університеті, а інша ще школярка — мобільних телефонів вони не мають. І якщо старша з розумінням до цього підходить, то молодша просто спокою не дає: «В усіх дітей є мобільні телефони, я теж хочу». Непросто мені пояснювати їй, що це не головне, що я ніколи не піду на те, аби не купити книгу, чогось необхідного з харчування чи одягу, а придбати мобільний телефон, щоб вона була, «як всі». — Певно, не дуже позитивно впливає на виховання молоді те, що у багатьох випадках, щоб здобути вищу освіту, треба платити. Знову ж на перше місце виходять батьківські гроші. Для одних це не проблема, а для інших, котрі не хочуть у майбутньому чути нарікання від своїх дітей, що, мовляв, через них, бідних батьків, не здобули вищої освіти, — це просто біда. Не можу забути благенько одягнуту сільську жінку в домашніх тапочках, яка стояла в черзі до каси після того, як донька не пройшла до університету по конкурсу. Шкода і одну, і другу. Де та сільська жінка буде брати гроші на навчання і в той же час як нелегко буде при безгрошів’ї її доньці поряд з багатими однокурсницями. — На жаль, це породжує ще й таку проблему, як небажання вчитися, здобувати працею необхідні знання. Окремі діти вважають, що це їм не потрібно, мовляв, і поза конкурсом стануть студентами вузу. Для їх батьків неважко заплатити за навчання. Нещодавно з обуренням мені розповіла колега-вчителька таке. Під час уроку одна з учениць не слухала і нічого не записувала. Коли вчителька запитала її, чому вона не працює разом з усіма, то та відповіла: «А навіщо це мені робити? До мене додому після уроків прийде репетитор і ми все зробимо». Тобто вчитель у школі в її очах вже ніхто, головним є репетитор. Він, так би мовити, все розжує, ще й в рот покладе. Не треба напружуватись, працювати. — Тепер же мало не з початкових класів багаті батьки наймають дітям репетиторів. — По-перше, я вважаю, що це данина моді. Як то кажуть, у багатеньких свої «дивацтва». Є гроші, треба їх кудись вкласти. От хоч би в дитину. Це, як на мене, не здобуття міцних знань, а намагання виділитися. А якщо вести мову про репетиторство у старших класах, то треба визнати — воно часом вимушене, учень без цього просто не вступить до вузу. Скажу про свій предмет — англійську мову. Тести Волинського університету імені Лесі Українки такі, що учень з ними сам просто не справиться. Вони виходять за межі шкільної програми. Якщо я не права, нехай мене спростують колеги з університету. Мені прикро, що знову гроші відіграють головну роль. Адже того ж таки репетитора не кожному по кишені найняти. У школі, як би ми не старалися, не можемо дати дітям необхідного. Покладаємо велику надію на незалежне тестування. Дуже хотілося б, аби ті тести складали шкільні вчителі-практики. — Професія вчителя ніколи не була грошовитою. Певно, нелегко доводити учням, що є у світі не тільки така цінність , як гроші, а й духовне і душевне багатство, дружба, відданість, щирість, любов. І далеко не все можна купити за гроші, навіть чесно зароблені. — Справді нелегко. Буває, ведеш мову про ці вічні і нетлінні цінності, про мораль, а стоїш перед класом далеко не в найкращому одязі і взутті (бо завжди мучишся вибором — купити необхідну, хоч і дорогу, книжку, чи витратити ці гроші на щось інше), а в очах когось із своїх вихованців бачиш зневажливе — «Що ти тут говориш, коли й на себе не можеш заробити?» і стає боляче й образливо. І не стільки за них, як за державу, яка на словах високо цінує нашу працю, а насправді ми виглядаємо в очах окремих наших учнів, котрі, як і їхні батьки, сповідують лише одну цінність — гроші, невдахами. Тож і не дивно, що жоден з учнів, опитаних в одному з класів, не бачить себе у майбутньому вчителем. А хіба наше суспільство може обійтися без освіти, виховання і без духовних цінностей?
