Нещодавно наша газета надрукувала повідомлення про те, що одним з лауреатів обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського став заслужений артист, актор обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Олександр Каленикович Пуц. Наш кореспондент зустрілася з митцем і взяла в нього інтерв’ю.
— Олександре Калениковичу, як ви прийшли в театр?..
Нещодавно наша газета надрукувала повідомлення про те, що одним з лауреатів обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського став заслужений артист, актор обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Олександр Каленикович Пуц. Наш кореспондент зустрілася з митцем і взяла в нього інтерв’ю. — Олександре Калениковичу, як ви прийшли в театр? — Родом я з села Городище-1 Луцького району. З юних літ співав, згодом навчався у Луцьку в музичній школі у вечірній час. Якось моя викладачка Зінаїда Закіна каже мені: “Саша, ти повинен спробувати себе на сцені як актор”. Я аж перелякався такій пропозиції, адже не мав відповідної освіти. Вона буквально взяла мене за руку і привела у театр імені Тараса Шевченка, що знаходився неподалік музичної школи. Це приміщення нинішнього обласного театру ляльок. Там я познайомився з головним режисером Володимиром Грипичем, директором, іншими фахівцями. Тоді ж на сцені і виконав перше творче завдання. Після цього мені запропонували постійну роботу в театрі. — І якісь важливі ролі вам доручали? — Ну що ви, в епізодах був зайнятий, хоч і став учнем театральної студії, яка працювала при театрі. До того ж був зарахований до допоміжного складу. Коли навіть не був зайнятий у виставах, все одно не пропускав жодної. Як правило, сидів на сцені біля помічника режисера і вслухався у кожне слово акторів, спостерігав за їх грою. Одного разу трапилося так, що у спектаклі “Циганка Аза” не міг зіграти один з акторів, котрий захворів. Це виявилося буквально за кілька годин до вистави. Ось тоді й звернулася до мене помічник режисера із запитанням, чи я зможу зіграти цю роль? Скажу відверто, хоч і страшенно хвилювався після такого запитання, але не довго думав і сказав, що зіграю. Адже знав і слова, і бачив усе, що творилося на сцені. Коротше кажучи, після вистави приймав вітання від колег. — Скільки років ви на сцені? — Через два роки, дасть Бог, святкуватиму 50-ліття. — І весь час на сцені одного, Волинського, театру? — Запрошували мене і до інших театрів. Одного разу вже мало не пішов, там обіцяли значно більшу заробітну плату. Але подумав-подумав і самому перед собою стало соромно, що спокушаюся на гроші. — На жаль, у зведеннях статистичного управління про заробітну плату митці завжди на останньому місці. Певно, прикро буває від того, що держава так цінує вашу працю? — Знаєте, якось так складається у житті, що я ніколи особливо не переймався тим, що у когось краща квартира, модніші меблі, костюми від відомих модельєрів та інше. Можливо, це для моєї родини було і є не найкращими моїми рисами, але, гадаю саме це давало мені можливість ось уже кілька десятиліть не зраджувати театр, моєму глядачеві. Найбільша моя радість і найвища оцінка, коли я відчуваю щиру прихильність глядачів, коли вони мене розуміють, підтримують, коли я з ними знаходжу спільну мову, мову серця. — Певно, буває нелегко акторові, наприклад, в одній з останніх ваших вистав “У.Б.Н.” (“В’язень сумління”), де ви граєте роль Зенона, бути від початку до кінця спектаклю на сцені. І не просто бути присутнім, а творити глибоко психологічну драму душі цієї неординарної людини. — Це одна з моїх найулюбленіших ролей. Я у цій виставі не втомлююся, а, як мені здається, сягаю душею і помислами до якихось особливих духовних вершин. Це той випадок, коли роль настільки припадає до серця, що вже з першими музичними акордами вистави переносишся у світ свого героя, а все решта відходить на задній план. Було так, що разом із режисером-постановником, народним артистом України Федором Стригуном проводили від початку до кінця по дві репетиції цієї вистави — зранку і ввечері. Хтось з акторів запропонував робити це через невелику перерву. Режисер при цьому, нічого не сказавши, звернув погляд на мене. Я зрозумів, що він, можливо, засумнівався, чи зможу я витримати таке навантаження. Режисер навіть не встиг мене нічого запитати, як я відповів, що не тільки витримаю, а й робитиму це з великим задоволенням. Актор, і я зокрема, втомлююся на сцені тільки тоді, коли відчуваю, що не справлюся з роллю, що щось не вийшло. — Цікаво, скільки-то на вашому рахунку ролей? — Думаю, що понад двісті — і епізодичних, і головних. — Весь час працюєте в одному театрі, але не з одним режисером. — Випадало грати у виставах, які ставили різні режисери, а їх було на моєму творчому шляху більше десятка. Скажу відверто, були і успіхи, і невдачі. Але можу пригадати всіх режисерів, з якими співпрацював, і спектаклі, які приносили мені щире задоволення. Це і класика, і сучасна драматургія, співпраця з режисерами Володимиром Грипичем, Еділом Ольшевським, Олександром Заболотним, Михайлом Ілляшенком та, власне, з кожним із режисерів нашого театру, які працювали у ньому в різний час. Випало мені, скажу без перебільшення, щастя попрацювати, гадаю, з одним із найкращих режисерів України, талановитим актором, народним артистом України, лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка Федором Стригуном. З ним я створив свого Зенона в “У.Б.Н.”, нині з ним же йдуть репетиції “Наталки Полтавки”, де я гратиму Виборного. — Коли вас глядачі бачать у ролях Городничого у “Ревізорі”, Зенона в “У. Б.Н.”, Тараса Бульби в однойменній виставі, власне, у ваших творчих роботах на сцені останнього часу, складається враження, що до актора Олександра Пуца прийшло друге дихання. — Скажу відверто, ці роботи з’явилися у мене в той час, коли я мав намір назавжди попрощатися з театром. Та, як виявилось, — не все ще зроблено, не всі фізичні й душевні сили віддані театру. Названі вами ролі переконали мене в тому, що я ще потрібен і театру, і глядачам. — Олександре Калениковичу, а хтось з вашої родини пішов вашим шляхом? — Поки що ні. Син Валентин, було спробував грати на баяні, та облишив цю справу, а ми його і не змушували. До речі, він підполковник, начальник штабу пожежної охорони, працює в Луцьку. Його діти, мої внуки — семикласник Сашко і другокласниця Іринка — теж не спішать слідувати дідовій професії. Власне, життя ще покаже, який шлях оберуть, нехай самі вибирають, що їм ближче до душі. — У 1990 році ви приймали вітання з присвоєнням вам звання заслуженого артиста України. І ось знову така важлива відзнака, як обласна літературно-мистецька премія імені Агатангела Кримського. — Звичайно, приємно одержувати відзнаки, премії, хоч я вважаю, що не це є головним у житті людини, зокрема і актора. І якими б високими не були звання і нагороди, є найвища і найцінніша — любов глядача. Це така вершина, до якої я прагну все життя. Коли мені вдається хоч у якійсь мірі наблизитися до неї, це для мене найбільша радість і найвища нагорода. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
