Завтра, 23 грудня, Іван Чернецький святкує поважний ювілей. Перші свої поетичні спроби Іван Чернецький видрукував у нашій газеті наприкінці 50-х років минулого століття, навчаючись у Луцькому педінституті імені Лесі Українки. До свого поважного ювілею поет прийшов з книжкою вибраних віршів «Літа». А нижче подаємо твори поета, які ще ніде не друкувались.
ДОДОМУ Билася тривога в телеграмі, кликала негайно у політ. Господи, пошли здоров’я мамі, хай мені не буде чорним світ!
Тяжко нам з болящими думками, як же довго стелиться той шлях! Господи, та як же ми без мами?! Сиротою стане вся земля.
За які провини нам воздасться? Ось і хата рідна. Стежка, сад. Стоїмо і плачемо від щастя — наша мама кормить каченят.
ОСІННЄ Цей приморозок, наче перукар, збрив ще зелене листя із горіха. І так вже того холоду до лиха, а тут ще й морозенкова рука на протяги скеровує війська вітрів остудних. Одним словом, осінь. Сади сумують, майже безголосі, й зашерхла срібна течія струмка... І тільки в льосі тихо, як у вусі, де ніби все під наркотичним сном. Сльозяться очі в осені-бабусі й на кухні просльозилося вікно... І свіжий хліб сміється на обрусі, і бродить в бочках молоде вино.
ПОСПІШАЙТЕ ТВОРИТИ ДОБРО Котить хвилі до моря Дніпро, повнить море дзвінкою водицею. Не скупіться творити добро і воно вам віддячить сторицею.
Не жалійте тепла для дітей, хай квітують літа руто-м’ятою, бо як сад навесні зацвіте, то і осінь приходить багатою.
Завітає пора золота, та навіки хай стане вам клятвою: не прощайтесь на довгі літа з рідним краєм і з рідною хатою.
Хай не гасне свіча у вікні, що святково запалим сьогодні ми, бо лише у своїй стороні навіть будні стають великодніми.
Йде за обрій років череда, в далеч дивляться очі замріяно... І святиться душа молода, як добром її поле засіяно.
* * * По п’ятдесяти літах розлуки прибився я до рідного обійстя на Холмщині. Глянув на стареньку хату — щось біля серця стиснулося. — Отут, синок, я народився. Підійшов до студні, зазирнув углиб, ковтнувши з відра водиці, й випростався. А збоку син: — Тату, чого ти плачеш? Я одвів свій погляд. — Я не плачу, синок, то так щось... Вернулися додому. Якось чую Ігор дружині каже: — Мамо, а тато у Польщі плакав.
ЗАБІЛІЛИ СНІГИ Забіліли сніги, забіліли, Затужила в ярах заметіль. Ой, була в мене дівчина мила, А зостався один тільки біль.
А, може, то не сніги, А пізно квітує сад? А, може, то навкруги Така неземна краса.
Закружляли сніги в білих шубах, Ні проїхати, ані пройти. Ой, була в мене дівчина люба, А зосталися тільки листи.
Ой, куди ж ті літа відлетіли, Що були молоді й золоті? Забіліли сніги, забіліли, Затужила в ярах заметіль.
