Ми, слов’яни, створили міф про себе як про щирих і доброзичливих людей, ладних поділитися з ближнім останнім окрайцем хліба. Але чомусь саме серед нас, таких лагідних і чуйних, часто-густо трапляються справжні нелюди, взяти хоча б Чикатила чи Онопрієнка… Та що вони?! Подейкують, сам Джек був родом з України...
Ми, слов’яни, створили міф про себе як про щирих і доброзичливих людей, ладних поділитися з ближнім останнім окрайцем хліба. Але чомусь саме серед нас, таких лагідних і чуйних, часто-густо трапляються справжні нелюди, взяти хоча б Чикатила чи Онопрієнка… Та що вони?! Подейкують, сам Джек був родом з України. Наприкінці сімдесятих минулого сторіччя у Луцьку теж орудував маніяк – Микола Заковський (прізвище змінене з етичних міркувань, бо близькі родичі його живуть на Волині). Але завдяки тому, що на той час в органах працювали справжні професіонали, його вдалося доволі швидко знешкодити… Отже…
Сергій БОРТНІКОВ
7 березня 1979 року в районі Кічкарівки виявили труп молодої жінки. Поруч з її тілом лежав чоловічий шарфик і знаряддя вбивства – ніж. Та, незважаючи на такі серйозні докази, злочинець ще рік робитиме свою чорну справу… Кінологи пустили собак, але погода того дня стояла суто волинська – безперервно йшов дощ – і невдовзі вівчарки втратили слід. Як встановлять пізніше – зловмисник втікав просто по калюжах та ще й бризкав позаду себе одеколоном! Втім, за великим рахунком, вбивцю все одно мали схопити за лічені дні – Заковського вже двічі притягали до відповідальності за дрібні правопорушення, його відбитки пальців зберігалися у міліцейській картотеці, а із зошита вбитої студентки у лабораторних умовах експерти зняли чіткий, виразний слід. Але… Те покарання Микола відбував у Казахстані, і українські правоохоронці не мали його дактилокарти… Безкарність завжди породжує нові і нові злочини. У липні 1979 року пограбована громадянка К. 20 серпня знайдена без свідомості інша мешканка обласного центру, у неї теж зникли золоті прикраси… Й так щомісяця. Десятки офіційно зареєстрованих нападів, а скільки панянок не ризикнули звернутися в міліцію? Начальник обласного карного розшуку Григорій Григорович Ліпич, тогочас наймолодший в Україні керівник такого підрозділу, почав ловити злочинця на “живця”. У якості приманки використовувалися переодягнуті у цивільний одяг атестовані співробітниці МВС, за ними невідривно стежили міліціянти. По радіо населення щоденно закликали до пильності, повідомляючи, що маніяк може бути поранений (від чергової жертви, яка чинила опір, тягнувся кривавий слід), але й це не допомогло! Хоча правоохоронці виявилися праві, як то кажуть, на всі сто. Заковський прийшов на роботу з пошкодженою кінцівкою і був атакований одним з дотепників, мовляв, чи не ти це, друзяко, нападаєш на жінок? У відповідь Микола зацідив жартівникові у щелепу так, що той упав у ремонтну яму. Звичайно ж, про цей випадок в органи ніхто не повідомив, а молодий оперативник, який відпрацьовував автотранспортне підприємство, де крутив кермо наш “герой”, поставився до перевірки інциденту вкрай недбало… На деяких жертвах гвалтівника не було нижньої білизни, і оперативники вирішили взятися за місцевих збоченців. Їх “пачками” почали виловлювати під мостами і гуртожитками. Особливо довго тримали у камері “інтелігента” з сусідньої області, якого схопили з повним портфелем бабських трусів, і одного місцевого страждальця, що мав звичку лазити трубою до вікон сусідки й звідти спостерігати за нею. Далі – більше. У місті розпочалася всезагальна дактилоскопізація. “Під роздачу” потрапили навіть… партійний функціонер і співробітник КДБ. За це Григорій Григорович заробив свою першу і останню догану. Але й такі екстраординарні заходи не давали результату. Допоки слідству не допоміг Його Величність Випадок. Пересічний громадянин, котрий пізно ввечері їхав своїм автомобілем дорогою, що з’єднує Дубнівську і Рівненську траси, помітив у світлі фар дві постаті, які борсалися на узбіччі, і з найближчого таксофона (мобільного зв’язку тоді ще не існувало) зателефонував на 02. Черговий послав його куди подалі, мотивуючи тим, що згадана територія у підпорядкуванні не міського, а районного відділу внутрішніх справ. Та чоловік не заспокоївся і почав дзвонити у РВВС, мало не весь особовий склад якого перебував… у ресторані “Каштан”. Тим не менш, правоохоронці згорнули своє застілля і вирушили на місце події. А там лежав шматок газети з адресою! Невдовзі Заковський вже був у їхніх руках. У нього знайшли аптечку: хлороформ, нашатир, джгут… У співмешканки злочинця вилучили частину награбованого, іншу, набагато більшу, Микола сховав у тайниках, які знаходилися здебільшого у полях та у лісах. Одному з молодих оперуповноважених довелося пристебнутися до нього наручниками і блукати порізаною місцевістю у пошуках коштовностей. Потім цей співробітник – Леонід Іванович Зубанов – дослужився до першого заступника начальника УМВС у Волинській області, нині його вже немає серед живих… А тоді він розповідав мені таку історію: — Приїхали ми до лісу, а там замети – по пояс, от він і почав скиглити: “Ти куди мене тягнеш, клятий оперюга, я ж можу застудитися…”. А у мене самого на ногах – літні туфлі! Закипіло все всередині. Йому до “вишки” - чихня залишилася, а він застудитися боїться… От я і врізав відповідно тій сволоті!”. Треба зазначити, що за тодішніми законами злочинець добровільно мав показувати свої криївки. І за фактом використання наручників наша пильна прокуратура намагалася притягти “винних” оперативників до відповідальності, та керівництво УМВС відстояло своїх підлеглих. Тут слід додати, що Заковський був патологічно жадібною людиною і добровільно віддавати своє “добро” не збирався. У тому, що він почав давати свідчення, значну роль відіграло правильне використання тактичних прийомів ведення слідства старшим слідчим обласної прокуратури В.П. Лисаковим і прокурором-криміналістом А.І.Солов’юком. Вони за короткий термін допитали сотні свідків, призначили десятки експертиз… — Йшов олімпійський 1980 рік, - згадує Анатолій Іванович. – Якраз стрибнуло у ціні золото. От ми й скористалися його жадібністю… “Якщо не повернеш награбоване – в зоні з тебе утримають вдвічі більше!” І Микола почав показувати свої “нички”… Аби ти мав уявлення про деякі аспекти нашої роботи, скажу, що лише один допит Заковського, записаний на ферромагнітну плівку, тривав понад 12 годин, приблизно стільки ж часу забрало письмове документування його злочинів. Після цього – відновлювання подій. У лісі біля села Забороль нам довелося розгрібати голіруч півтораметрову брилу снігу, потім довбати ломом мерзлу землю, щоб дістати консервні банки з дорогоцінностями… Ось тобі й кабінетна робота! …Судив Заковського Верховний суд. Аби не було куди апелювати. І щоб не затягувати процес. Як належить, дали найвищу міру покарання… Виходить, даремно він боявся застудитися!
